Кіно і Сенека

Належачи по природі до переконаних аудіалів, я охоче виділю пару годин дорогоцінного в наші леткі дні часу на прослуховування диску з творами Баха або Бетховена, ніж віддам їх на візуальні ласощі хай там якого видатного кінематографічного твору. Чи, боронь Боже, на перегляд неозорого ряду відеороликів на YouTube. У крайньому разі охочіше почитаю книгу, “Моральні листи до Луцілія” Сенеки, скажімо.

Проте, є дві людини на світі, яким за допомогою незбагненних чарів таки вдається намовити мене долучитися до беззастережного поринання у візуальну ілюзію. З ними я забуваю про передвизначений тип свого сприйняття і без особливих страждань поступаюсь прослуховуванням повного зібрання творів згаданих і не згаданих композиторів. Ці чарівники – моя дружина і мій племінник.

З дружиною ми, природно, дивимось переважно фільми про кохання. Трагічне, комічне, мелодраматичне, кохання – воно завжди кохання. Останній із недавно переглянутих – “Анна Кареніна” (2012) британського режисера Джо Райта, де чудові костюми, гарні танці і оригінальні вкраплення театралізованої вистави (втім, не завжди виправдані, от як у сценах з канцелярією Стіви Облонського) до суто кінематографічного дискурсу. 

З Сашком – а саме так звати мого племінника – наші перегляди більш різноманітні. Це насамперед жорсткі бойовики, в яких добро неодмінно перемагає зло, фантастика, антиутопії і фільми-катастрофи, на кшталт “Еквілібріума” Курта Віммера або “Зарази” Стівена Содерберга. Ще одна улюблена категорія – історичні фільми, серед яких перше місце займають твори про першу і другу світову війну. Останнє, що ми дивилися цього не зовсім щасливого року – “Лють” (2014) американця Девіда Еєра, з Бредом Піттом у головній ролі. До досвідченого в боях з німецькими фашистами екіпажу американського танка “Sherman” потрапляє недосвідчений молодий новобранець, який на ходу вчиться стріляти, кохатися з жінкою і, з пісні слова не викинеш, вживати міцні алкогольні напої. Потрапивши в скрутну ситуацію, з якої вже нікому, за винятком новобранця, не вдасться вибратися живим, командир танка відкорковує пляшку саме такого напою, п’є сам і пригощає бойових товаришів зі словами: “Вип’ємо, хлопці, бо до похмілля ми все одно не доживемо”.

Саме тут у мене, як у невиправного гравця в бісер, вмикаються спочатку невиразні, а потім дедалі ясніші асоціації та спогади. Я вже десь чув цю фразу. Може, подібну до неї. Може, не чув, а читав. І ситуація була подібна до тієї, в яку потрапили американські танкісти з фільму. Що це було? Якесь місце, долею визначене для оборони, якийсь загін приречених на загибель бійців…

На допомогу приходить не хтось інший, а вже згаданий сьогодні Сенека. Міркуючи над словесними викрутасами, до яких не раз вдаються філософи, в тому силі і стоїчні, намагаючись подолати страх перед смертю у своїх читачів (у листі наведені приклади такого софістичного крутійства у Зенона), Сенека згадує про спартанців, що засіли в тіснині Термопіл. Не сподіваючись ні перемогти колосальну армію персів, ні повернутися, знаючи, що цей вузький прохід стане їхньою могилою – які слова скаже цар Леонід, щоб воїни мали мужність своїми тілами і життями загородити шлях ворожій лавині, і пішли з життя, але не зі свого місця? “Давайте-но снідати, соратники, адже вечеряти ми будемо вже на тому світі!" - ось що він сказав. І ні в кого шматок не випав з рук, не зав’яз у зубах, не застряг у горлі; всі обіцяли бути і на сніданку, і на вечері»”, - не приховуючи захвату, пише Сенека, прокидаючи незриму, але від того не менш надійну стежку віковічного етичного взірця, що веде до безсмертної мужності і вигаданих американських танкістів, і реальних українських юнаків, що полягли під Крутами, і до захисників Донецького аеропорту, і далі, в наші дні.

Наближається Новий рік. Хоч я давно вже не вживаю алкоголю, але нехай ця колонка буде моїм новорічним тостом за мужність. Щоб ми ніколи не відмовлялися прийти ні на сніданок, ані на вечерю буття. Щоб ми до смерті – і в смерті також – залишалися собою, боронячи світло, а не пітьму.