Росія, Китай, Північна Корея та Іран утворюють вісь диктатур, - професор Ендрю Міхта

Насамперед хотів би розпитати вас про так званий трикутник у відносинах: Сполучені Штати, Китайська Республіка, ну і Росія. Ми розуміємо, свого часу було проголошено про так званий дух Анкориджа. І ми зараз бачимо, що з'явився інший новий дух, можливо дух Пекіна. Із Сінь Цзіньпіном зустрічався американський президент Дональд Трамп і російський диктатор Путін. І радше всього вони змогли пропрацювати певну нову модель. Можливо ні, але хотів би розпитати про ваше відчуття формули Пекіна.

Я доволі скептично до цього ставлюся. Так, президент Трамп намагався перезавантажити відносини з Москвою. Він робить це від самого початку свого другого президентського терміну. І так само правда, що відносини між Пекіном і Вашингтоном є одними з найважливіших у світі.

Водночас реальність така, що ані Китай, ані Росія не мають особливого інтересу до співпраці зі Сполученими Штатами. Навпаки, Росія, Китай, Північна Корея та Іран фактично утворюють те, що я називаю — і про що вже писав — вісь диктатур.

Тому ми можемо і надалі намагатися знизити напруженість або вибудувати кращі відносини з Пекіном, але, на мою думку, так само як не було «духу Анкориджа», на який багато хто сподівався, так немає і «духу Пекіна» у відносинах із Китаєм.

Гадаю, нас і надалі чекають дедалі більша напруженість і нестабільність у світі.

Наскільки я розумію, у Пекіні Сі Цзіньпін сказав Трампу, що Тайвань - наш. Публічно Дональд Трамп відповів про демократію, але визнав: китайський суверенітет буде дотримано. Відповідно, це не на користь Тайваню і всі у світі надзвичайно здивувалися. З іншого боку, ми розуміємо, Путін міг сказати Сінь Цзіньпіну і попросити про подальшу підтримку в агресії Росії проти України. Ну і ось, що, на вашу думку, міг в реальності відповісти Дональд Трамп на російські вимоги в теперішній фазі? Наскільки Америка може підкоригувати свою позицію?

Це два різні питання. І я не погоджуюся з твердженням, що Дональд Трамп фактично визнав суверенітет Китаю над Тайванем.

Від часу ухвалення Закону про відносини з Тайванем ми вже давно ведемо цю дуже делікатну гру, в межах якої існують певні червоні лінії, які жодна зі сторін не готова перетинати. 

Говорити про якесь визнання китайського суверенітету над Тайванем не доводиться.

Те, що Китай знову заявляє, ніби Тайвань є частиною «Великого Китаю», не є чимось новим. Для кардинальної зміни політики щодо Тайваню недостатньо було б лише заяви президента чи його публічної позиції. Це потребувало б тривалої та складної роботи з Конгресом, а також проходження всіх міжвідомчих процедур, перш ніж така зміна могла б стати реальністю.

Щодо другого питання, то я переконаний, що Росія і надалі розглядає війну проти України насамперед як протистояння з Заходом загалом, зокрема з НАТО. 

У певному сенсі вона сприймає це як цивілізаційне протистояння. 

Ми опинилися в ситуації, коли через п’ять років після початку цієї війни і через рік після приходу адміністрації Трампа — а це найважливіший момент — ані Росія, ані Дональд Трамп, який прагнув виступити миротворцем, так і не змогли знайти шлях до врегулювання.

На мою думку, головна проблема полягає в тому, що Україна цілком справедливо бореться за збереження свого суверенітету та свободи. Водночас будь-які поступки, яких домагається Росія, неминуче виходять далеко за межі територіальних питань і фактично означають підпорядкування України російській сфері впливу. Україна є невід’ємною і надзвичайно важливою стороною цих переговорів. Недостатньо, щоб про її майбутнє говорили між собою великі держави, такі як Китай і Сполучені Штати, або щоб Росія висувала свої вимоги Вашингтону. Вирішальний голос належить Україні. Адже йдеться про ваше життя, вашу свободу та майбутнє вашої держави.

Тому я не очікую якихось кардинальних змін. Натомість мене непокоїть інше: 

Путін може сприйняти події на Близькому Сході, зокрема війну навколо Ірану, яка зараз поглинає значну частину уваги та ресурсів Сполучених Штатів, як можливість посилити тиск на Україну. І такий розвиток подій мене зовсім не здивує.

Я з вами погоджуюсь, шановний пане Міхта, але є своя специфіка у тому, що роблять росіяни. Росіяни люблять висувати ультиматуми. Ну і ось, нещодавно міністр закордонних справ Росії Лавров висунув ультиматум, який він передав державному секретарю Марко Рубіо. І той майже ніяк не зреагував.

Лавров сказав, що вони будуть бити по наших містах і по тих центрах, які вони вважають стратегічними. Гинуть пересічні прості українці внаслідок тих російських ударів. Ну і ось, як на вашу думку, якою є позиція Сполучених Штатів, якщо її перекладати на конкретні реалії війни? Тобто коли росіяни вбивають простих українців, це не змінює стратегічну ситуацію на полі бою. Але росіяни це роблять, і це вже триває не один рік. 

Як я вже зазначав на початку, адміністрація Трампа прагне домогтися припинення війни. Ви, мабуть, пам’ятаєте, що Дональд Трамп спочатку заявляв: якби президентом був він, а не Джо Байден, то цієї війни взагалі не сталося б. Він також обіцяв завершити її та досягти мирної угоди за 24 години або щонайбільше за кілька днів.

Тому зараз дедалі частіше звучить така позиція: саме європейці мають забезпечувати Україну ресурсами та підтримкою, тоді як США займають більш стриману і дистанційовану позицію. Я маю на увазі насамперед адміністрацію. Водночас адміністрація США продовжує надавати Україні розвідувальну інформацію, дані із сенсорних систем, супутникові знімки та інші критично важливі відомості. І, що не менш важливо, якщо подивитися на останні соціологічні опитування, близько 70% американців підтримують Україну.

Тож Путін намагається скористатися будь-якою можливістю, будь-якою шпариною, яка може відкритися. Адже, на моє переконання, він дедалі сильніше відчуває тиск усередині самої Росії. 

Росіяни зазнають втрат не лише на полі бою. Після п’яти років війни, як на мене, у них уже немає впевненості, що вони можуть і надалі рухатися цим шляхом і зрештою перемогти, навіть попри те, що населення Росії приблизно в чотири рази більше за населення України.

Тому поведінка Путіна мене не дивує. Він намагається використати відносини зі Сполученими Штатами у власних інтересах і знайти для себе будь-які політичні переваги. 

Але найважливіше інше: те, що Росія робить сьогодні, завдаючи ударів по цивільних об’єктах, — це не ведення війни. Це терор проти мирного населення.

Але в будь-якому разі, пане професоре Міхта, це не дає Путіну стратегічної переваги. Стратегічна перевага - це ресурсність. Фінансова ресурсність, військова ресурсність і особовий склад. Вишколені військові. Ну і от я хотів би вас розпитати: тобто Путін заявляє максималістські цілі. Тобто він погрожує Берліну, він погрожує країнам Балтії, Польщі і так далі. 

Він б'є якимось шахедом по Румунії, але це зовнішня оболонка. Під нею має бути дуже чітка, виміряна ресурсна база. Як ви оцінюєте реальну готовність Росії вести ту війну, про яку вони говорять, про велику глобальну війну мільйонів? Це понти, це блеф, чи все-таки вони готові до чогось серйознішого, ще серйознішого, ніж війна проти України?

На мою думку, це ключове питання, на яке сьогодні мають відповісти всі в Європі, і, безумовно, в Україні також. Погляньмо на це з іншого боку. Якщо оцінити ресурси, якими володіє Європа навіть без участі Сполучених Штатів, то стає зрозуміло: проблема не в браку можливостей. Якщо взяти сукупний ВВП європейських країн, чи то лише Європейського Союзу, чи разом із Великою Британією, а також людський потенціал континенту, то йдеться приблизно про пів мільярда людей. Європа не має ані дефіциту коштів, ані нестачі людських ресурсів, щоб стримати, а якщо буде потрібно, і відбити будь-яку російську агресію.

Проблема полягає в іншому — у лідерстві та неспроможності політичних еліт переконати суспільства в тому, наскільки небезпечною стала нинішня ситуація. Нагадаю, що ця війна триває вже п’ять років. І лише протягом останнього року ми побачили справді серйозні кроки з боку європейських держав щодо відновлення своїх збройних сил та розвитку оборонно-промислової бази.

Фінансова підтримка України, безумовно, має велике значення. Але українці не можуть стріляти купюрами євро. Для оборони потрібні не лише гроші, а й зброя, боєприпаси та конкретні військові спроможності. Україні потрібні боєприпаси. Потрібні сучасні системи озброєння. І Європі вони також потрібні.

Саме тому Путін і далі розраховує на те, що зможе перечекати Захід. Він переконаний, що Заходу бракує рішучості та політичної волі, аби по-справжньому дати йому відсіч.

Ви згадали безпілотники, які впали на території Румунії. Порушення повітряного простору країн Балтії вже стали майже буденністю. Російські дрони залітали до Польщі. Російські військові літаки, повністю озброєні, перебували поблизу естонського повітряного простору протягом п'ятнадцяти хвилин. І щоразу Захід фактично проковтує ці зухвалі провокації, без жодної відповіді.

На мою думку, це лише посилює впевненість Путіна в тому, що він може діяти безкарно. Він вважає, що достатньо просто дочекатися моменту, коли Захід втратить витримку або інтерес до протистояння.

Порівняймо це з реакцією Туреччини. Турки свого часу збили російський військовий літак. Москва тоді голосно обурювалася, лунали погрози та різкі заяви. Але після цього Росія вже не намагалася повторювати подібний сценарій.

Проблема в тому, що систему стримування постійно випробовують на міцність. І Захід надто часто не виглядає достатньо переконливим у своїй реакції на такі порушення. Саме це дає Путіну надію, що він зможе перечекати Захід і що шанс на перемогу в нього все ще залишається.

В даній війні основне - готовність Заходу бути проактивними. Наразі проактивним є Путін. Тобто Путін готовий піднімати ставки, він демонструє, а міністр оборони Румунії пояснює, чому цей дрон було пропущено. І це дозволяє Путіну просто піднімати ставки ескалації, немов би погрожуючи ще більшими заходами.

Але з іншого боку, наші військові, можливо, із залученням західних фахівців, можливо - ні, але надзвичайно вдало і методично винищують російську нафтовидобувну і нафтопереробну галузь. І це, в принципі, небачене і ми розуміємо, що це свідчить про неготовність російських систем протиповітряної оборони закривати російське небо над стратегічними об'єктами. Це неспроможність російського ППО захищати ті цілі, на які будуть вказувати у Кремлі. Ну от я просто не хотячи згадую біблійну приповідку про соломинку, яка зламала спину верблюдові. 

На вашу думку, як довго може тривати оце от ресурсне змагання? Чи в Кремлі розуміють, що рано чи пізно ми спалимо їхню нафтопереробну галузь майже повністю?

Ключове питання полягає в тому, чи справді Захід готовий відповісти силою у разі порушення кордонів. І я зараз говорю не про Україну, а про територію НАТО. Стримування завжди спирається на дві складові. Перша — це спроможності. Ви повинні мати військові засоби, щоб завдати відчутної відповіді, якщо червону лінію буде перетнуто. Але не менш важлива друга складова — політична воля діяти. І я б сказав, що, на жаль, саме її сьогодні бракує багатьом провідним західним урядам.

Тим часом Сполучені Штати дедалі більше зосереджуються на подіях в Індо-Тихоокеанському регіоні та у власній півкулі. А тепер, на додачу до всього, ми маємо ще й повномасштабну війну на Близькому Сході, у регіоні Перської затоки, яка, хоч і перебуває під певним контролем, усе ж залишається серйозним конфліктом. Наведу вам приклад. 

На мою думку, Путін відчув безкарність, тому що щоразу, коли він застосовував військову силу, то досягав геополітичних цілей і майже не платив за це жодної ціни.

Згадайте вторгнення до Грузії у 2008 році. Якими були наслідки для Росії? Практично ніякими. Лише символічний осуд. А тим часом було добудовано «Північний потік-1».

Потім він захопив Крим. І знову реакція Західної Європи була доволі млявою. Черговий символічний осуд — і розпочалося будівництво «Північного потоку-2».

Потім був Алеппо, де російські війська фактично знищували сирійців. І я пам’ятаю, як тоді спілкувався з європейськими політиками. Вони говорили: «Тепер, коли Росія повернулася на Близький Схід, вона матиме вплив на міграційні потоки та інші процеси в регіоні».

Те, що українці у 2022 році мужньо стали на захист своєї країни, змінило хід історії. Але, на мою думку, європейські лідери досі не до кінця усвідомили справжній характер російської загрози.

І дозвольте пояснити головну відмінність між часами Холодної війни та сьогоднішньою ситуацією.

За часів радянського блоку російські війська стояли в центрі Німеччини, Москва мала у своєму розпорядженні понад п'ятдесят дивізій країн Варшавського договору, контролювала і фактично колонізувала Східну Європу. Тоді не мало значення, де саме в Західній Європі ви перебували — у Західній Німеччині, у Великій Британії чи навіть у нейтральній Швеції. У разі війни з Варшавським договором усі опинялися в одному човні. Навіть Іспанія.

Сьогодні ми маємо те, що я називаю регіоналізованим сприйняттям безпеки. Країни, які перебувають на східному фланзі, не лише ті, що межують з Україною, а й ті, що мають кордон з Білоруссю, країни Балтії, Фінляндія, скандинавські держави, зокрема Швеція та Норвегія, дуже гостро усвідомлюють російську загрозу. Особливо Польща. Але якщо рухатися далі на захід, ситуація змінюється. Берлін уже не є прикордонним містом, а Німеччина більше не є прифронтовою державою, якою колись була Федеративна Республіка Німеччина. Тепер між нею та Росією існує своєрідний буфер на сході.

Коли я буваю в Парижі і спілкуюся з французькими політиками та військовими, вони також говорять про важливість південного напрямку — Середземномор'я, регіону Сахелю в Африці. А коли доходить до Лісабона, я інколи жартую, що там говорять переважно про міграцію. Але відчуття того, наскільки серйозною є ця війна і російська загроза, там уже не таке гостре.

Тож єдиного розуміння загрози серед європейських країн немає. І це відкриває Росії можливість діяти за принципом «розділяй і володарюй» щодо європейців. 

Вони вже дуже успішно робили це за часів Меркель, використовуючи «Газпром» як політичний інструмент, будуючи «Північний потік» і перетворюючи «Роснєфть» на одного з ключових гравців європейської економічної політики. І зараз у Москві вважають, що подібний сценарій може повторитися. Що їм вдасться підірвати європейську солідарність завдяки ресурсам, які вони можуть запропонувати, та економічним інтересам, пов’язаним із бізнесом.

Якщо говорити про готовність переосмислити і ефективно спроєктувати модель відбиття першого російського удару, наприклад, на Естонію, Литву чи на Польщу. Як ви оцінюєте протоколи підготовки з боку Євроатлантичної спільноти? Тому що армія має слухатись наказів, а війна не буде на папері. Це буде дуже конкретна війна. І росіяни, в принципі, підготували частину своєї армії. 

Як відомо, НАТО має три регіональні плани. Також існує Концепція оборони євроатлантичного простору. Усі ці плани були схвалені та підписані всіма без винятку членами Альянсу на саміті у Вільнюсі. Для кожного з цих планів визначено конкретні спроможності, які мають забезпечити держави-члени. Тому, якщо країна не виконує цих вимог, вона фактично не виконує своїх союзницьких зобов'язань. Це по-перше.

Що стосується загальної військової готовності, то ми знаємо, що саме потрібно робити. Однак самі лише спроможності на папері не працюють — вони мають бути реально розгорнуті та відпрацьовані. Якщо дивізії існують лише на папері, якщо мобілізація резервів займає надто багато часу, якщо запаси боєприпасів недостатні, тоді все це послаблює стримувальний потенціал. Як каже давня мудрість: хочеш миру — готуйся до війни.

Я вважаю, що співпраця між країнами Північної Європи, Балтії та Центральної Європи має вирішальне значення. Саме тут сьогодні формується новий центр тяжіння Альянсу.

Якщо замислитися, чому американські бази, наприклад, розміщені в Німеччині, то причина полягає в тому, що саме там свого часу проходила лінія протистояння. Саме тому там і залишилися ці військові об'єкти, успадковані ще з часів Холодної війни.

Тепер ця лінія протистояння проходить на східному фланзі. Польща стала ключовим вузлом, яким колись була Західна Німеччина. Лише Фінляндія додає ще 830 миль кордону, який НАТО має захищати. Тому нам потрібно переглянути розміщення наших сил. Я давно виступаю за постійну присутність американських військ у регіоні: щонайменше однієї важкої бригади в країнах Балтії або Фінляндії, двох у Польщі та однієї в Румунії.

Україна відіграє надзвичайно важливу роль. Як вам відомо, я від самого початку підтримував вступ України до НАТО. І вважаю гіркою іронією те, що Україна фактично виконує роль союзника НАТО, не будучи членом Альянсу і продовжуючи боротися за власний суверенітет. Але водночас вона захищає і ширшу спільноту.

Тому нам потрібна тісніша співпраця. Але реальність така, що коли йдеться про ключові військові спроможності та ядерну парасольку, Європа не здатна самостійно стримувати Росію або захиститися від неї без Сполучених Штатів і НАТО.

Я твердо переконаний, і постійно про це кажу: європейці мають відновлювати свої звичайні військові спроможності та насамперед інтегрувати північно-східний регіон — країни Північної Європи, Балтії та Центральної Європи. 

Якщо ж Сполучені Штати і надалі забезпечуватимуть ключові спроможності та ядерну парасольку, тоді система стримування залишатиметься дієвою. Але для цього потрібно переосмислити нашу співпрацю всередині НАТО.

На жаль, зараз увага фактично розділена. Одні країни дедалі більше покладаються на Європейський Союз як на гаранта безпеки. Інші й надалі вважають НАТО основою трансатлантичної безпеки.

Особисто я скептично ставлюся до того, що Європейський Союз може виконувати повноцінну безпекову роль. Це не та організація, яка була створена для таких завдань. 

З огляду на все, що я вивчав і про що писав, а також зважаючи на саму природу сучасної війни, Європейський Союз не є структурою, здатною ефективно виконувати функції оборони та стримування. НАТО — є такою структурою.

Тому головним пріоритетом має стати відновлення звичайних військових спроможностей НАТО. І це потребуватиме часу. Йдеться не лише про відновлення оборонно-промислової бази чи підготовку резервістів. Європейцям доведеться переглянути свою модель професійної армії. Вони мають повернутися до національної військової служби.

До речі, я вважаю, що США також мають зробити те саме. І лише тоді, коли буде мобілізоване все суспільство, а не лише армія, стримування стане по-справжньому дієвим. Тому що, як добре знають в Україні, на війну йде не лише армія — на війну йде вся нація. І коли мобілізована вся країна, тоді стримування працює.

Ми відстаємо від Росії. Вони вже перебувають на нульовій фазі цього конфлікту. Вони формують середовище, якщо хочете. Вони постійно нас випробовують. Не переходячи до повномасштабних бойових дій, вони використовують інформаційні операції, кібератаки та різноманітні проникнення, щоб безперервно шукати слабкі місця. І я вважаю, що відповідати на це потрібно рішуче.

Лінія фронту битви за Нарву буде пролягати у Ленінграді. І ми розуміємо, що в Кремлі це розуміють, але основне, наскільки буде готовою Німеччина долучитись до захисту своїх друзів і партнерів по НАТО. Ідеться не лише про Америку, але й про Німеччину і про Францію. А це йдеться про велику глобальну війну. І в Кремлі це відчувають. І от я хотів би вас розпитати: в Кремлі, на вашу думку, вони якось коригують свої наступальні плани, свої ультиматуми? 

Пам'ятаємо, що повномасштабне вторгнення Путін супроводжував своїм великим ультиматумом до держав НАТО, які мають відійти на кордони 1997 року. Війна внесла свої корективи, і зараз Путін просить у президента Зеленського дозволу проводити парад на Червоній площі. Це змінило загалом всю концепцію війни. 

Але ми віримо в те, що, можливо, вдасться якось укласти те чи інше порозуміння глобального, континентального плану. Ви відчуваєте, що це можливо, чи Путін в силу своїх психологічних особливостей буде і надалі намагатись тягнути довгу, криваву війну, аж поки він не вмре, наприклад, чи його не відсторонять від влади?

Я думаю, що зараз ми маємо фактично два сценарії. Як я вже казав на початку.

Росію підтримує не лише її народ, а насамперед Китай. Він купує російські енергоносії, постачає компоненти та більш складні системи. І я переконаний, що якби в росіян почали закінчуватися озброєння та техніка, Китай постачав би й готові системи.

Те саме стосується Ірану та Північної Кореї. Усі вони є частиною цієї осі, або, якщо хочете, цього блоку, який об'єднує одне: протидія системі, створеній Сполученими Штатами та їхніми демократичними союзниками.

Росіяни, ймовірно, самі розуміють, що не мають достатнього потенціалу діяти самостійно за наявності американської присутності в Європі. 

Згадайте ультиматум Лаврова. Він був дуже чітким: Росія вимагала вивести американців із Центральної Європи. 

Нагадаю, що перше розширення НАТО відбулося у 1999 році, коли до Альянсу вступили Польща, Чехія та Угорщина. Отже, повернення до ситуації 1997 року фактично означало б скасування всіх хвиль розширення НАТО. Тоді Росія опинилася б у становищі, коли могла б домовлятися про сфери впливу з найбільшими державами Європи.

Росія робить ставку на те, що без Сполучених Штатів Європа буде змушена враховувати її вимоги. І це означало б не лише втрату суверенітету для України, а й посилення російського впливу на країни східного флангу, які сьогодні є членами ЄС і НАТО. У такій ситуації Росія прагнула б мати вирішальний голос у тому, якими будуть їхні армії або звідки вони отримуватимуть енергоносії.

На мою думку, Росія не піде на повну ескалацію, хіба що в Тихоокеанському регіоні виникне ще одна криза, яка відволіче американські ресурси в тому напрямку.

Пам'ятаймо, що сьогодні американські збройні сили організовані вже не так, як за часів Холодної війни, коли США мали бути готові одночасно вести дві великі війни на різних театрах бойових дій. Зараз американська армія фактично розрахована на одну велику війну. І лише тепер, коли міністр оборони Гегсет просить близько 1,5 трильйона доларів у новому бюджеті, ми починаємо наближатися до того рівня військових витрат, який мали б підтримувати весь цей час.

Під час Холодної війни США в середньому витрачали на оборону близько 6% ВВП. Останніми роками цей показник становив близько 3%, а чисельність американських збройних сил майже ніколи не опускалася нижче 2 мільйонів військовослужбовців, тоді як сьогодні вона становить приблизно 1,2-1,3 мільйона.

Сполучені Штати також відновлюють свої спроможності. Але якби, скажімо, виникла криза на Корейському півострові чи в Індо-Тихоокеанському регіоні, не кажучи вже про масштабну агресію Китаю проти Тайваню або його блокаду, американські ресурси і, що найважливіше, увага США перемістилися б туди. І Путін міг би сприйняти це як можливість для дій. Я навіть не думаю, що йому довелося б починати повномасштабне вторгнення в Естонію. Достатньо було б захопити невелику частину естонської території. Нарва — перше, що спадає на думку. Потім він міг би заявити, що захищає російськомовне населення цього регіону, і чекати на реакцію НАТО.

І якщо НАТО не відреагувало б одностайно, якщо країни східного флангу сказали б: «Це стаття 5, ми повинні діяти», то постало б інше питання. Чи сказав би те саме Берлін? Чи сказав би те саме Париж? Чи сказав би те саме Вашингтон?

Тобто він робив би ставку на політичний розкол усередині Альянсу. 

І я вважаю, що якби Китай пішов на пряме масштабне протистояння в Індо-Тихоокеанському регіоні, тоді Путін міг би розглянути можливість руху в бік Польщі, адже саме так Росія історично діяла в Центральній Європі. Але доки Китай безпосередньо не залучений до воєнних дій, я б сказав, що ймовірність такого сценарію залишається відносно низькою.

А які сценарії можуть намагатися розігрувати зовнішні гравці щодо України? Російський сценарій - це захопити всю Україну, якщо це не вдається, то захопити частину України і намагатись встановити контрольований уряд. Це російський сценарій. Китаю потрібен великий транзит, зокрема і через Україну, але Китай заради України, напевно, не буде готовий сваритися з Москвою. Позиція Трампа вже окреслена, вона нам дуже не подобається, і Трамп би хотів з одного боку вмивати руки, а з іншого боку заробляти бонуси для Сполучених Штатів.

Ну і є Європа, яка значною мірою залежить від нашої української позиції, але є один специфічний момент, що Європа може торгуватись за мир з Росією нашим коштом. Тобто це от така от складна комбінація. Я просив би поділитися вашим інтуїтивним відчуттям, як будуть грати з Україною зовнішні гравці?

Тож, аналізуючи Росію та Китай, варто пам’ятати про дві дуже важливі речі. Це дві дуже різні держави. Насамперед з погляду економічного потенціалу. Китай сьогодні забезпечує близько 37% світового промислового виробництва. Росія ж значно більше спирається на природні ресурси, населення, технології та інші наявні активи. І дедалі більше опиняється в залежному становищі від Китаю. 

Втім, якщо говорити про їхні політичні цілі та військові можливості, картина дещо інша. 

Китай лише зараз активно нарощує свій ядерний арсенал. Очікується, що до 2035 року він матиме близько 1500 ядерних боєголовок. За оцінками з відкритих джерел, Росія має понад 6 тисяч ядерних боєголовок.

І найголовніше:

Росія є класичним ревізіоністським державним утворенням. Путін фактично намагається переграти підсумки Холодної війни. Він прагне відновити Російську імперію та повернути Росію до європейської політики як одного з головних гравців. 

Нагадаю, що якщо дивитися російські медіа, а я роблю це досить часто, то там постійно звучить наратив про «зраду Заходу». Мовляв, великий російський народ ніколи не зазнавав поразки. Велика російська армія ніколи не була переможена. 

Певною мірою це нагадує наратив, який існував у Веймарській республіці в Німеччині між двома світовими війнами. Тоді постійно повторювали, що німецька армія не була переможена — її нібито зрадили. Німці називали це «ударом ножем у спину» — легендою про зраду.

Путін говорить те саме. «Великий русский мир», як він це називає. Я поверну вам імперську велич. Тому Росія продовжуватиме рухатися цим шляхом, доки цей імперський імпульс не буде зламаний. Китай — це інше питання. 

Китай є справді екзистенційним викликом, оскільки становить загрозу не лише в економічній, а й у військовій сфері. Зараз Китай активно будує океанський флот. 

За кількістю кораблів його флот уже більший за американський, але значно поступається йому за можливостями. Загальний тоннаж також менший. Тому порівнювати можливості ВМС США та Китаю поки що складно. Водночас Китай активно інвестує і в Народно-визвольну армію.

Крім того, Китай є ще й ідеологічним викликом. Особливо для країн Глобального Півдня він пропонує власну модель управління. Я колись назвав її «вільний ринок для невільних людей». Тобто економічне процвітання в умовах авторитарної системи, яка дає людям доступ до товарів і послуг, але залишає всю владу в руках еліти. І Україна є важливою частиною того, що сьогодні відбувається в Євразії. 

Глобалізація стала можливою завдяки тому, що ВМС США забезпечували безпеку морських шляхів. Саме тому контейнерні перевезення змогли поєднати світову економіку, а виробництво стало по-справжньому глобальним.

Морські перевезення завжди були дешевшими за сухопутні, коли йдеться про доставку сировини та готової продукції. Китай через ініціативу «Один пояс, один шлях», спираючись на мережу портів, намагається створити сухопутну логістичну систему через всю Євразію. І фактично прагне перетворити Європу з плацдарму американського впливу на кінцеву ланку цієї логістичної мережі.

А Україна розташована просто в центрі цього транзитного простору.

Тому як у Китаї, так і в Європі є впливові корпоративні інтереси, зацікавлені у швидкому завершенні війни, навіть якщо таке врегулювання не враховуватиме належним чином інтереси України та те, чого вона має досягти після завершення цієї війни.

Я значно оптимістичніше за багатьох своїх колег оцінюю те, чого вже досягла Україна. Так, ви втратили частину територій. Але за п'ять років війни масштаби цих втрат не стали такими, як того очікувала Росія.

Те, що вам вдалося відстояти Київ під час першого наступу, а згодом відкинути російські війська назад, говорить саме за себе.

Усе це переконує мене, що на оперативному рівні росіяни не мають справді дієвого рішення, окрім як і надалі вести цю війну на виснаження.

Інновації, які запровадила Україна у сфері безпілотних систем, а також далекобійні удари, які ви тепер здатні завдавати, дедалі більше ставлять Росію у вразливе становище.

Проблема полягає в іншому — Захід не має чіткого бачення перемоги. У нас ніколи не було стратегії, яка б визначала, яким має бути кінцевий результат цієї війни з політичного погляду.

Пригадуєте, як президент Байден казав: «Ми підтримуватимемо Україну стільки, скільки буде потрібно». Або як канцлер Німеччини Шольц заявляв: «Україна не повинна програти, а Росія не повинна перемогти».

Але, при всій повазі, що це насправді означає? Про що говорять ці політики? Нескінченних воєн не буває. Має існувати чітке бачення перемоги. І, на жаль, Захід більше зосереджувався на управлінні ескалацією, ніж на тому, щоб надати Україні засоби для досягнення перелому, позбавити російську армію боєздатності на українській території та фактично завершити цю війну на полі бою.

І причина, чому Захід так зосередився на управлінні ескалацією, полягає в тому, що щоразу, коли Росія зазнавала невдач, вона починала погрожувати застосуванням ядерної зброї. Путін робить це постійно. Він погрожує ядерною зброєю, і Захід завмирає.

Саме тому ми опинилися там, де є сьогодні. Усе впирається в готовність Заходу йти на ризик. Особисто я завжди вважав, що ризик застосування ядерної зброї з боку держави, яка нею володіє, існує завжди. Але в контексті нинішньої ситуації, з огляду на позицію Китаю та можливі наслідки для відносин Росії з Німеччиною та іншими країнами, я б сказав, що цей ризик є відносно невеликим.

Тож зараз ми перебуваємо в певній невизначеності, намагаючись зрозуміти, як завершити цю війну. Але я вважаю, що ваш головний успіх полягає в тому, що ви відстояли свій суверенітет. І саме тому, на моє переконання, жодні переговори великих держав не можуть відбуватися без участі України. Інакше це просто неможливо.