Чому в Україні виносять вироки мертвим душам і втікачам

Колаборанта Кирила Стремоусова днями засудили в Одесі до довічного ув'язнення з конфіскацією майна. Ще й стягнули з нього 13 тисяч гривень на судові витрати

Нюанс у тому, що підсудний скоро рік як мертвий. Оскільки попри численні публікації про смерть та навіть підтвердження факту з боку хазяїв зрадника,  українська влада досі не має тому підтвердження на папері (процедура впізнання, експертні висновки, протоколи тощо), мертвого судили, як живого. Або я помиляюся, або це – перший в історії українського судочинства прецедент.

Чорний гумор так і проситься. Наприклад, чи скористався підсудний правом на адвоката. Чи мав право на останнє слово. Чи оскаржено вирок і ким тощо. Ну, правда, до такого абсурду досі ще не додумався жоден автор антивоєнних чи просто сатиричних творів: судити мертвого, як живого, бо його трупа ніхто з суддів не бачив. А як ще сумно- чи славнозвісний принцип, згідно з яким немає тіла – немає справи? Тобто, можна заводити справу, якщо тіла нема?

Або є інша пропозиція: списати все на одеські сміхові традиції. Все ж таки Одеса – неофіційна столиця гумору в Україні ще з радянських часів. А то й раніше. Адже ще розстріляний радянською владою Ісаак Бабель написав класичне оповідання "Як це робилося в Одесі", дія якого розгорталася на початку XX століття і, за сюжетом, злодій Беня Крик чорно жартує з місцевих поліцейських.

Можливо, в довічному вироку тому, чиє земне життя скінчилося, є ще якийсь, незрозумілий, але суголосний моменту прихований сенс. Проте ця історія – точно не про справедливе покарання. Бо Стремоусов як зрадник уже покараний. Чи рашистами, яким він нарешті набрид, чи Господом Богом. Тому виглядає, українське правосуддя справді заточене на волю провидіння.

Адже українці – містична нація, заангажована й глибоко занурена в національну міфологію. Мабуть, лише в українському фольклорі відьма – персонаж позитивний. Тому й стала мегапопулярною навесні минулого року пісня рівненської вокалістки Енджі Крейди на слова Людмили Горової "Враже". Вірусним став саме приспів: "Буде тобі, враже, так, як відьма скаже". Тож, виглядає, прокляття дістало колаборанта. А суд над порожньою лавою підсудного – чиста формальність, задля очищення совісті.

Читайте також: Чому філією московської церкви в Україні має займатися не ДЕСС, а СБУ

Варто згадати в цьому контексті місцеві вибори в Харкові восени 2020 року, на яких переміг… мертвий Геннадій Кернес. Принаймні, так подавали це цинічні соцмережі. Річ у тому, що на той час інформації про стан здоров`я Геннадія Адольфовича не було, офіційно він лікувався від ковіду в Німеччині, і хоча кандидував на мерську посаду, наживо його під час перегонів виборці не бачили. Та й після перемоги теж. Харківська міська адміністрація в той час займалася тим, що періодично спростовувала чутки про смерть свого лідера. А більшість харків`ян охоче делегувала повноваження керувати містом людині, яка перебувала на той час між життям та смертю, і все вказувало, що життя не переможе.

Кепкувати й пащекувати можна скільки завгодно. Справді, більше нічого українцям, які прагнуть реальної справедливості, наразі не лишається. У нашій країні ніхто не заборонить смертельно хворому кандидувати на посаду мера й очолити важливе місто-мільйонник за сорок кілометрів від кордону з ворогом. Ніхто не поставить під сумнів потребу судити мертвого, як живого, й давати довічне.

Гримаси законодавства, некомпетентність виконавців, підміна понять, насмішка над правосуддям – називайте, як хочете, чи придумайте власні синоніми. Але якби проблема була тільки в цьому, нехай. Всю шкоду, яку мертві могли зробити, вони вже вчинили за життя.

Кернеса теж звинувачували в державній зраді, і то не раз від 2014-го року. Навіть намагалися судити, та справа прогнозовано розвалилася. Хоча його і так би не посадили. В нас не саджають за ґрати високопосадовців у інвалідних візках.

Значно серйозніше – інше, над чим тягне не сміятися, а журитися й плакати. Днем раніше так званого суду над відсутнім тілом Стремоусова було оголошено вирок ексберкутівцям у справі розстрілів на Інститутській у Києві 20 лютого 2014 року. Хтось би сказав – ну, нарешті. Але ні. Судили п`ятьох бійців і командирів, звинувачених у навмисному вбивстві 49 та пораненні щонайменше 80 протестувальників. Вироки – від довічного до п`яти років, але двох із п`яти… виправдали. Трьох ще до оголошення довічного та по п`ятнадцять років позбавлення волі, ще 2019 року обміняли на українських заручників. Тобто, фактично суд залишився без підсудних. За винятком деяких нюансів, маємо таку ж ситуацію, що й в суді над відсутнім через фізичну смерть Стремоусовим.

Обмін — це добре. Адже наші громадяни завдяки цьому вийшли на волю й повернулися додому. Погано, що довічне ув`язнення чотири роки потому отримав заступник командира полку Олег Янішевський, який ніколи за ґрати в Україні не сяде. Хіба сакральна кара Божа наздожене і відьма скаже. Звісно, прокурори вже оскаржують вироки й хочуть перекваліфікувати справу на тероризм. Проте варто усвідомити: вбивства на Майдані, починаючи з убивства Сергія Нігояна та Михайла Жизневського в січні 2014 року, лишаться без покарання. Як загалом злочини проти України.

Читайте також: Чим небезпечний принцип "око за око"

Включно з тими, за які вимагає кари активна частина суспільства — зрада національних інтересів, що зробила можливими трагедії перших місяців масштабного вторгнення. І втрату "Мрії", і окупацію Київщини, частини Харківщини, Сумщини, Запоріжжя, Херсону і Херсонщини. І захмарну корупцію, яку під час війни варто прирівняти до мародерства. І лобіювання інтересів московської церкви, що дорівнює колаборантству.

Мрії про те, що "хлопці з фронту прийдуть – порядок наведуть" - чистої води інфантилізм. Дорівнює "буде тобі, враже, як відьма скаже". Запит на швидке розв'язання глобальних проблем, під яким частина українців розуміє різні відтінки самосуду. Поки в нас виносять вироки заочно, спершу випускають на волю, а потім засуджують довічно, обирають очільниками міст смертельно хворих проросійських "господарників" і судять мертвих, як живих – доти не варто покладатися на перемогу закону хай не під час війни, а вже після Перемоги.

Спеціально для Еспресо.

Про автора: Андрій Кокотюха, письменник, сценарист.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.