Да Вінчі. In memoriam

Їхали з бази добровольців, десь уже ближче до Пісків друг Самурай, який був нашим сталкером, прочинив бокові двері бусика, їхав і уважно оглядав лісосмугу, тримаючи свого калаша. Було холодно, але спокійно.

В Пісках нас відразу повели «на позицію Да Вінчі». Він уже тоді був легендою. Позиція знаходилася на горішньому поверсі, бійниця виходила на вежі шахти в Донецьку. Вони чітко проступали у вологому повітрі. Самого Да Вінчі не було. На наше запитання де він, бійці, шанобливо й трішки іронічно сказали – поїхав складати сесію.

Ось ця шанобливість – її потім траплялося бачити й чути десятки разів. Діму по-справжньому поважали й любили. Це було зворушливо – дорослі чоловіки, які роками жили поруч зі смертю, заговорюючи про Да Вінчі, відразу ставали серйозними. Говорили про нього з повагою, оскільки він був найкращим. Загалом – ніколи від військових не чув про нього поганого чи зневажливого слова. Зневажливе чув лише від нашого брата, цивільного – мовляв, не з тим сфотографувався, не з тих рук узяв нагороду тощо. Ну, ми, українці, славимося своїм самогубчим інфантилізмом.

Ось ця шанобливість – її потім траплялося бачити й чути десятки разів. Діму по-справжньому поважали й любили. Це було зворушливо – дорослі чоловіки, які роками жили поруч зі смертю, заговорюючи про Да Вінчі, відразу ставали серйозними. Говорили про нього з повагою, оскільки він був найкращим

Поза тим, познайомилися з Дімою вже в Авдіївці, на його базі, і далі спілкувалися доволі регулярно. Щоразу, коли були десь поруч, намагалися до нього заскочити. Щось привозили, чимось допомагали, іноді просто заїжджали на чай (так-так, саме на чай – у його підрозділі все було серйозно)))

Він із нами – музикантами, письменниками, волонтерами – був доволі стриманий. Так і не перейшов на ти. Це було дуже дивно. З бійцями, наскільки можна було помітити, він був упевнений і переконливий (без грубощів і зверхності, наскільки я зауважив – у них у підрозділі загалом якось усе було рівно й трималося на взаємній повазі), а ось перед чужими він закривався й поводився трішки як підліток – недовірливо й надміру скромно. Ну й дякував завжди. Це було особливо незручно – дякувати хотілося саме йому, за все, що він робить, за його крутість і затятість.

По-справжньому ставав відвертим і відкритим, коли розповідав про роботу, показував відео, показував карти. Видно було, що фронт – його стихія, що він на цьому знається, що за ним величезний потенціал. Хоча ось кровожерності за ним не було – до війни ставився доволі буденно, як до роботи – важливої, щоденної, проте все ж таки просто роботи, яку треба доробити.

По-справжньому ставав відвертим і відкритим, коли розповідав про роботу, показував відео, показував карти. Видно було, що фронт – його стихія, що він на цьому знається, що за ним величезний потенціал. Хоча ось кровожерності за ним не було – до війни ставився доволі буденно, як до роботи – важливої, щоденної, проте все ж таки просто роботи, яку треба доробити

Пам’ятаю, як ми на його базі святкували День Незалежності. Діма запросив друзів-добровольців з усього фронту (фронт тоді був значно менший, можна було зібрати всіх, кого хотів). З’їхалася справжня зграя найбільших відчайдухів, просто лице до лиця – герої та легенди, ті, про кого обов’язково будуть писатися книжки та зніматися фільми. Діма був наймолодший між них. Але до нього не ставилися, як до наймолодшого – ставилися шанобливо та поважливо.

Востаннє ми бачилися в Києві, де він навчався. Зрозуміло було, що йому потрібно рости, що він має неабиякий талант і може стати серйозним командиром. Він до свого навчання ставився дещо іронічно, але відповідально. Він загалом був серйозним і відповідальним.

Його смерть – безперечно, велика втрата. Втрата для близьких, втрата для підрозділу, втрата для всіх нас. Навіть якщо ми цього поки що не усвідомлюємо. Але я ось що подумав – навряд чи він не прораховував можливість своєї смерті. Очевидно, що прораховував. Людина, яка дев’ять років товчеться пеклом, вочевидь розуміє, що може з цього пекла й не вибратись. Просто він ще за життя встиг стати частиною нашої історії. Без жодних перебільшень. Да Вінчі ще за життя був там, де були Кривоніс, Гонта, Болбочан, Чучупака, Шухевич. Епічна історична постать – глибока, виразна, цілісна. Нам пощастило бути з ним знайомим, мати можливість спостерігати за його чином, за його роботою, за його боротьбою. Наші діти й онуки будуть носити футболки з його обличчям. Просто тому, що це було обличчя чесного й сумлінного чоловіка, який прожив життя коротко, послідовно та яскраво, лишаючи після себе пам’ять, лишаючи після себе почуття гідності.

Зрозуміло, що війна – це втрати. Просто мені здається, що втрата Діми мала б нас усіх не так вганяти у відчай, як наповнювати силою. А що таке сила? Злість упереміш із любов’ю. Ми маємо тепер працювати й за нього теж

Зрозуміло, що війна – це втрати. Просто мені здається, що втрата Діми мала б нас усіх не так вганяти у відчай, як наповнювати силою. А що таке сила? Злість упереміш із любов’ю. Ми маємо тепер працювати й за нього теж. Так само як і він – своїм відлунням, пам’яттю про себе – буде далі працювати на нашу перемогу. Ми просто мусимо перемогти – заради наших померлих. Але і заради наших дітей, які будуть нести в собі цю пам’ять.

Спочивай із миром, Друже. Ти був справжнім і чесним. Твоя присутність у повітрі робить його, це повітря, світлішим.

Джерело

Про автора. Сергій Жадан, письменник

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.