Дацюк, ідентичності та наша перемога

Мовляв, скільки людей, стільки й думок. Але, зазвичай, коли йдеться про публічних осіб, то за їхніми намаганнями скоригувати реальність стоять, далебі, не легковажні розумові вправи.

Я не просто ужив "український "бункер", бо мав на увазі доволі цікавий серіал Мортена Тільдума, екранізацію роману Wool із трилогії Silo Г'ю Гоуї. Хто бачив, то зрозуміє, про що мова, хто ні, — рекомендую і скажу лише, що йдеться про постапокаліпсис і спроби керівної групки нав'язати порятованим в укритті власну версію того, що відбувається поза бетонними стінами. На дисплей бункера завели пустельну картинку, і найвищим покаранням у цій спільноті було "відрядження" для очищення буцімто камери – очей десятка тисяч, яка насправді тут була ні при чім…

Так, я погоджуюся, що перебуваючи всередині процесу, у бункері, ми не здатні осягнути його масштабу. Але спроби спотворити навіть те, що таки надається до тверезого потрактування, виглядають не те що провокаційними, такими, що стимулюють дискусію, а радше – цілеспрямованим намаганням завести свою картинку на наш дисплей.

Читайте також: "Русь православная"?

От недавно дуже активізувався Сергій Дацюк, — філософ, що часто шокує публіку своїми неоднозначними мудруваннями. Але якщо раніше він подавав песимістично-тверезі (на його погляд) рефлексії про світ та Україну в ньому, то останні його публічні виступи (зокрема, блог-промова на УП і низка інтерв'ю популярним ютуберам) все більше переконують мене у тому, що маємо справу з обґрунтуванням конкретного партійного проєкту. І цей проєкт, швидше за все, мала б утілювати ще не народжена, однак вже обговорювана партія Арестовича.

Сам же Дацюк, попри певні умовності, все більше скидається мені на такого собі вітчизняного недо-Дугіна з перспективою позбутися цього префікса, зважаючи на різницю у віці з російським напівбожевільним "євразійцем". І коли буквально нині на фейсбуку пан філософ доходить висновку: "У цій війні і Росія, і Україна втратять свої базові ідентичності, бо війна буде продовжуватись доти, доки це не станеться. Втрата нашої ідентичності й буде ціною за втрату їхньої. Дешевше не вийде", відповідь стає просто-таки потрібною.

Читайте також: Війна як російська політтехнологія

Я не буду вдаватися у розумування Дацюка про український "народ", "націю", яких, на його думку, ніколи й не було, про те, що ми з вами мали б опікуватися формуванням "цивілізації". Питання поза дискусією. Цивілізації, зазвичай, виникають як продукт імперських утворень (можемо говорити про еллінсько-римську як прототип європейської). Україна ж ніколи не була імперією (так, зараз мені дорікнуть походом Олега під Царгород чи колонізацією, на свою біду, моквинських боліт), і, певно ж, не буде нею.

Зрештою, і Росію важко назвати імперією, усупереч усталеному погляду. Те, що вона є азійською деспотією, яка втримує у своїй орбіті сотню поневолених етносів, аж ніяк не свідчить про таку важливу рису імперій, як "трансляцію метрополії" на увесь підкорений простір.

Але повернімося до ідентичностей, втрату яких пророкує нам Дацюк. Так, звісно, переможена Росія втратить свою ідентичність, якщо вона взагалі у неї була. Бо, по-перше, у результаті демонтажу ординської конструкції та параду суверенітетів на теренах 1/6 земної суші, позбудеться підстав для імперської пихи, а також, урешті-решт, відкриє порожнечу історичних міфів, на яких і будувалися державотворчі конструкти – від Петра I до Володимира Путіна. Тобто, як у згаданому "Бункері", ретельно приховувані артефакти перетворяться у попіл, тлін, дитячі брязкальця.

Що ж до України, то вона лише утвердить найважливіші ідентифікаційні маркери, які, до слова, допомагали нам утриматися як спільноті майже пів тисячоліття рабського приниження і переслідувань.

Читайте також: Іноді позирайте на час…

Єдине, за чим, як на мене, й не варто буде жалкувати, — це те, що ми урешті-решт викинемо на смітник реноме "доброго сусіда". Точніше – меншовартості, що породила "малоросійство", штовхала до колаборації з окупантами різних мастей, і не тільки з їхніми владними структурами, але й зі способом думання, світоглядними стереотипами, словом, усім, що зазвичай називають культурою.

Що цікаво, така втрата аж ніяк не позначиться на українській самодостатності. Бо і раніше її формував, на мою думку, усуспільнений егоїзм, уміння побачити у власному інтересі інтерес загалу і навпаки. Звідси й громадянське суспільство, яке, на подив, народилося у нас значно швидше, ніж політичні партії цивілізованого зразка.

І ще до Росії. Її повоєнна ідентичність визначатиметься і нашою. Бо ж переможці мають особливу місію. Продиктовану, мабуть, не стільки альтруїстичними мотивами, а знову ж таки – національним егоїзмом: запобігти відродженню монстра на своїх кордонах.

Про автора. Ігор Гулик – журналіст, головний редактор сайту "Еспресо.Захід".

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.