“Діснейленд Голокосту”, який фінансує Росія, збурює страх і підозри в Україні

Спочатку це приховували німці, які відступали. А потім радянська влада, яка воліла створити там сміттєзвалище, а не меморіал. І таке приховування таки було успішним другим знищенням: самої історії. 

Сьогодні в центрі того, що колись було розстрільним полем, стоїть сіра бетонна будівля станції метро. У громадському парку навколо неї буденність сучасного українського життя лишає в тіні нацистське зло. П’яні безхатьки надокучливо випрошують грошей. Сімейні пари возять дитячі коляски звивистими тротуарами. Бігуни намагаються обігнути застиглі рідини і викинуті недопалки, якими вкриті доріжки.

Упродовж багатьох років десятки проєктів намагалися повернути історію до Бабиного Яру. Останній із них, і наразі найамбітніший, - це план будівництва нового музейного комплексу вартістю 100 мільйонів доларів. Його фінансує група впливових людей на чолі з російським нафтовим і банківським олігархом українського походження Міхаїлом Фрідманом.

6 жовтня проєкт відкрив першу із багатьох обіцяних інсталяцій: синагогу у вигляді книжки, “Кришталеву стіну плачу” сербської мисткині Марини Абрамович, і “дзеркальне поле” на якому стоять світловідбиваючі металеві колони, пробиті несправжніми кулями.

Відсутність відповідного меморіалу протягом вісімдесяти років ятрила відкриту рану місцевої єврейської громади. Але в їхніх лідерів залишається сумнів в тому, що цей російський проєкт загоїть цю рану.

Ці страхи посилилися після призначення російського кінорежисера Іллі Хржановського. Його попередній проєкт “Дау” був суперечливим кінематографічним експериментом, який спровокував скандал через відомий неонацистський і несентиментальний підхід до насильства, образ, ґвалтування і деспотизму.

Кілька місцевих експертів покинули проєкт. А один звинуватив Хржановського в намаганні створити “Діснейленд Голокосту” всупереч волі тих, хто вижив. 

Світлані Петровській 86 років. У липні 1941-го, коли її евакуювали з Києва, їй було 5 років. Через два місяці після цього, і протягом десяти днів нацистської окупації, половина київських євреїв, а це близько сімдесяти тисяч людей, були мертвими. Швидкість нацистів можна частково пояснити помстою за операцію “випаленої землі” радянських спецслужб. 24 жовтня вони підірвали більшість центральної частини Києва, використовуючи радіокеровану вибухівку.

Петровська, вчителька історії на пенсії, каже, що знає про Бабин Яр зі слів своєї тітки Насті, якій вдалося вижити. 29 вересня Настя певний час йшла під час трагічного маршу смерті до Бабиного Яру разом зі своєю бабусею Анною і тіткою Лелею, яка була відомою музиканткою. Настя не була єврейкою. На другому з трьох периметрів безпеки, відразу перед урочищем, її витягнув із натовпу український поліцейський. Він почув як вона розмовляє українською і сказав: “Тобі тут не місце”. Інші українські поліцейські, за певними даними, не дозволяли євреям переходити межу. 

“Ви повинні розуміти, що люди і гадки не мали про справжню причину того, навіщо їх привели до Бабиного Яру”, - каже Петровська. “Усі припускали, що їх репатріюють — до Палестини чи куди-інде. Вони просто не мали тієї інформації про попередні переслідування, яку зараз маємо ми”.

За два роки нацистської окупації у Бабиному Яру застрелили приблизно 90-100 тисяч українців. Більшість із них були євреями. Але ціллю німців були також і інші групи людей: 752 пацієнти місцевої психіатричної лікарні, цигани, радянські військовополонені і навіть українські націоналісти. Багато з останніх спочатку вітали просування нацистів, бо вбачали в цьому можливість покінчити з правлінням Сталіна, який у 1932-33 роках спровокував в Україні Голодомор. Дехто з них навіть був співучасником злочинів нацистів проти євреїв. 

Коли восени 1943 року червона армія готувалася відбити Київ, німецькі солдати почали відчайдушну операцію з приховування того, що сталося у Бабином Яру. Вони змусили 327 в’язнів розташованої неподалік сирецької тюрми викопувати тіла і потім їх спалювати. Але ті чоловіки, серед яких були і євреї, здійняли бунт. Вісімнадцять із них втекли для того, щоб потім розповісти світові історію про Бабин Яр. Решту вбили.

Після війни страх Сталіна перед євреями зростав. Врешті-решт, радянська влада почала майже так само ревно приховувати цей геноцид. Меморіали згадували тільки про “радянських”громадян або “киян”, а не про жертв серед євреїв. На місці масового поховання навіть планували побудувати стадіон. Врешті, українські партійні боси вирішили залити урочище стічними водами з місцевого цегельного заводу. Але прокляття Бабиного Яру вдарило знову. У 1961 році болото прорвало дамбу, накрило будинки і вбило щонайменше 100, а можливо й більше, людей, які перебували нижче за течією. Точні цифри замовчували. 

Протягом 60-х і 70-х років Петровська регулярно приїжджала до Бабиного Яру. Влада давала їй чітко зрозуміти, що вона там небажана. Інколи офіцери КДБ ховалися в кущах. “Вони арештовували людей без жодної на те причини”, - каже вона. “Здається, вони боялися, що хтось залишить там Зірку Давида”.

Петровська каже, що вона за будь-який проєкт, який повертає гідність Бабиному Яру. Але додає, що місцеві “краще розуміють боротьбу, яка робить його таким, яким він є”. Її особливо печалить “стіна плачу” Марини Абрамович, інтерактивна інсталяція, виготовлена з українського вугілля і бразильського кварцу. А також попередні плани Хржановського, які зараз відкинули, використати в меморіалі психологічні рольові ігри. 

“Це суцільна бутафорія, повна маячня”, - каже вона. “У Бабиному Яру потрібно тільки думати. Більше нічого”.

Місцевий єврейський лідер і дисидент Йосип Зіссельс, якого радянський режим двічі кидав за ґрати, є найвизначнішим обличчям опозиції до нового меморіального комплексу.

Він каже, що його найбільше переймає національна безпека та стверджує, що росіяни в цьому проєкті “поводяться як окупанти” під час неоголошеної війни. Зіссельс не вірить, що олігархи, такі як Міхаїл Фрідман”, можуть інвестувати в Україну 100 мільйонів доларів без згоди Кремля. А це робить таку ініціативу “органічною” частиною гібридної війни Москви проти українського народу для того, щоб поставити Україну “в центр Голокосту”.

Пізніше єврейський лідер показав листа від очільника Служби Безпеки України, в якому йдеться про те саме.

“Я розмовляв із Хржановським і запитав його про те, де, на його думку, в цьому проєкті Путін”, - каже Зіссельс. “Та схоже, що він не зрозумів запитання. Він не розуміє, що Фрідман не може існувати незалежно, і що ти не можеш мати інвестиційний проєкт в Україні на 100 мільйонів доларів без дозволу Кремля. Він забув, що триває війна, яка щодня вбиває людей”.

Сам Хржановський визнає, що не питав у Фрідмана про мотиви, через які він спонсорує цей проєкт. Але режисер каже, що після “багатьох років дружби” достатньо добре знає про цього товстосума для того, щоб його про щось запитувати. Участь Фрідмана була гарантією того, що не буде “жодної маячні”. Він каже, що різні люди виживають в різних системах і додає: “Я знаю досить багатьох так званих російських олігархів. І якщо сказати, шо Фрідман серед них не є типовим, то це буде м’яко сказано”.

Режисер називає критику його права очолити цей проєкт - расизмом. Він каже, що українці повинні говорити про своє минуле. Але вони не мають “ексклюзивних прав” на єврейську історію. Окрім того, він особисто зацікавлений в цьому проєкті. Його мати сама пережила Український Голокост, коли протягом двох днів втікала перед тим, як дістатися до одного села поблизу Вінниці.

Це робить проєкт Бабиного Яру особистим. І він стверджує, що це відображається на зарплатні — вона “комфортна”, але “далеко не така”, які він зазвичай отримував.

Режисер каже, що його справді вразило відчуття буцім Бабин Яр “загубився у часі та енергії”. Він додає, що коли два роки тому вперше туди прийшов, то найсильніше “відчув страх через те, що нічого не відчуває”. Замість масового поховання він побачив “звичайний парк” і “відвідувачів, які гуляли так, ніби там нічого не сталося”.

Перше, що він зробив після того, як очолив проєкт, - відремонтував туалети. “Люди купували пиво на станції метро. Потім, даруйте, пісяли на могили, бо там нічого не було. Справжнє прокляття цього місця полягає в тому, що люди не розуміють, що там. Це тому, що їх відрізали від власної історії”.

Хржановський каже, що його візія, яку він окреслив як 100-річний план”, має на меті повернути “відчуття” Бабиного Яру.

“Я хочу, щоб люди розповідали своїм друзям про те, що 80 років тому тут убивали євреїв. Але слова не можуть передати те, що насправді відбувалося на цьому місці”, - каже він. “Я хочу, щоб вони казали, що сюди потрібно прийти і це відчути”.

Знищення півтора мільйона євреїв у Східній Європі, яке назвали “Голокостом кулі”, залишається в тіні промислового вбивства у газових камерах таких місць, як Аушвіц. Але сукупність факторів означає, що Бабин Яр зараз стає первинним символом того безжально ефективного, але не до кінця відомого геноциду. Сьогодні страх полягає в тому, що він стане визначною рисою нових розколів, які виникають в цьому регіоні.

Лінії розколу гарно видно в самій Україні. Навіть попри те, що в особі Володимира Зеленського країна отримала президента єврейської національності, який підтримав цей проєкт, вона також має складну історію та фрагментарне теперішнє. І сьогодні це відображають три десятки меморіалів у Бабиному Яру, які змагаються один із одним. Хтось боїться, що російський проєкт з “монополізації” єврейської втрати у масовому похованні, в якому лежать і інші люди, може виставити напоказ латентний антисемітизм.

“Кожна група встановлює власний меморіал, який вважає доречним”, - каже Зіссельс. “Це невипадково. Це демонстрація того, що ми досі не досягли консенсусу. І зрозумійте мене правильно: російський проєкт нам в цьому не допоможе. Без консенсусу ми не можемо сподіватися на катарсис”.

Петровська, в якої більш компромісна позиція, каже, що її тішать деякі “менш монументальні” потуги Хржановського. Вона заохочує його намагатися  шукати “спільну мову” із “близькими за духом” українськими експертами.

Її донька, також історик, була гостею німецького президента під час відкриття нової мистецької інсталяції, яка відбулася раніше минулого місяця. Вона каже, що її вразила ця церемонія. Особливо коли Берлінський симфонічний оркестр виконував 13-ту симфонію Шостаковича, на створення якої його надихнув Бабин Яр. 

Коли грав оркестр, проектор показував імена тисяч убитих людей; простий образ із глибоким ефектом.

“Вкрай важливо не перегинати палицю”, - каже Петровська. “Завжди краще щось недоробити, ніж збудувати занадто багато”.

Independent
 
Переклав Юрій Фізер