"Закон – лише документ, нам потрібна культура", – Віталій Гліжинський, експерт та координатор всеукраїнської ініціативи "Активна громада" про публічні консультації в Україні

Чому цього недостатньо, і чому консультації часто залишаються формальністю та що потрібно змінити, щоб громадяни реально впливали на рішення влади, про це і не тільки Віталій Гліжинський розповів в інтерв'ю Еспресо.

Пане Віталію, кілька слів про себе. Як і чому ви опинилися в цій роботі і зайнялися громадськими справами?

Я координатор мережі та керівник окремих проєктів у рамках ініціативи "Активна громада". Але правильніше буде сказати, що я представляю громадську організацію "Інститут республіки", яка до 2014 року займалася переважно правозахисними питаннями – зокрема, відстоювала право на мирні зібрання. А вже після Майдану в нас з'явилась ця ініціатива, до якої я і долучився.

Чому саме після Майдану?

Тому що ми побачили разючий контраст. Той дух, те бачення розвитку країни, яке ми спостерігали в центрі столиці, – за межами Майдану воно не було повсюдним. Для багатьох людей у регіонах це було незрозуміле явище. Виникло бажання донести до людей важливість їхньої участі в політичних процесах, щоб уся країна долучалась до спільної справи.

Ініціатива від початку зосереджена на роботі в регіонах: спочатку залучаємо людей до активної участі на місцевому рівні, а потім, коли вони набули досвіду, вони вже підключаються до взаємодій на загальнонаціональному рівні.

"Закон – це документ, на якому написана інструкція: хто, куди і як. Справжній виклик – це культура"

фото: надані Віталієм Гліжинським

Перейдемо до головної теми. Як ви оцінюєте стан публічних консультацій в Україні сьогодні – це реальний інструмент впливу громадян на рішення влади чи здебільшого формальність?

Питання комплексне. У 2024 році був прийнятий закон про публічні консультації – і в ньому є два моменти, які я вважаю проблемами. Перше: до суб'єктів проведення публічних консультацій не включені Верховна Рада і народні депутати. Всі зобов'язані проводити – починаючи від місцевого самоврядування, уряд також – а от депутати не зобов'язані. Друге, а це дуже важливо: закон набирає чинності лише через 12 місяців після завершення або скасування воєнного стану.

Тобто, щойно закінчиться війна – саме тоді, коли максимально треба долучатися до відновлення та розбудови України, – люди фактично будуть відсторонені від цього процесу ще цілий рік.

Але ж і зараз проводяться консультації?

Так, проводяться – на основі урядової постанови, яка діє і також за власної ініціативи окремих парламентарів, міністерств та інших представників влади. Але чіткої обов'язковості немає, і це відчувається. Однак я б не хотів зупинятися тільки на законі. Закон – це документ, на якому написана інструкція: хто, куди і як. Справжній виклик – це культура.

Що ви маєте на увазі під культурою?

Культура – це поведінкова модель, коли людина робить певні речі навіть тоді, коли на неї ніхто не дивиться. Якщо є тільки закон – виникає формальність: "є вимога, давайте, робіть". А коли є культура – все робиться природно, без примусу. Тому роботи дуже багато. Публічні консультації стануть справжнім інструментом тоді, коли перетворяться не на норму і не на вимогу, а саме на культуру.

А як саме ці консультації можуть проводитися на практиці? Є ж різні формати.

Так, рівні різні. Найпростіший – електронний: реєструєш законопроєкт, публікуєш на спеціальному порталі з коротким консультаційним документом і запрошуєш людей надсилати пропозиції на електронну пошту. Елементарно, кілька кроків. Але є й складніший рівень: організуєш події в регіонах, їдеш туди, спілкуєшся з цільовими аудиторіями, або проводиш онлайн на відеоплатфорах по різних регіонах, запрошуєш людей, працюєш у робочих групах. Це інший масштаб, інший ефект та користь.

"Люди теж не завжди готові до взаємодії – приходять непідготовленими, і замість конструктивної розмови виходить просто публічна сварка"

фото: надані Віталієм Гліжинським

І що заважає обирати саме складніший, якісніший формат?

Ресурси – фінансові й організаційні. Провести широку консультацію затратно. До того ж є й інша важлива проблема. Наприклад, деякі представники влади часто не вміють ефективно користуватися таким інструментом, як публічні консультації: виокремлювати питання, які справді цікавлять людей, а не ховати їх серед складних юридичних формулювань. Є певні лайфхаки: визначати лише кілька базових запитань до аудиторії, розділяти їх за національним і місцевим рівнями, давати людям можливість висловити свою реакцію та пропозиції. Не подумайте, що я вважаю, ніби представники влади не вміють комунікувати з людьми. Йдеться радше про відсутність системного підходу, який формує досвід ефективної комунікації і дозволяє отримувати результат.

З іншого боку, люди теж не завжди готові до взаємодії – приходять непідготовленими, і замість конструктивної розмови виходить просто публічна сварка та суперечка. Тобто публічна консультація потребує, щоб готувалися обидві сторони: ті хто пропонує зміни, і ті, хто цими змінами у підсумку користуватиметься.

Крім цього, влада часто сприймає критику як особисту образу. І це теж проблема. Але і людям треба розуміти: це спільна відповідальність. Якщо ми хочемо, щоб влада нас чула, тоді нам треба приходити з конкретними пропозиціями, а не тільки з претензіями.

Безперечно, що владі треба обирати складніший шлях – йти до людей, продумувати питання обговорення, робити їх цікавими, не боятися критики, і тоді поступово виникне та сама культура.

Наведіть приклад із практики – коли консультація реально спрацювала, а коли – ні.

Була публічна консультація, яку проводив комітет народної депутатки Олени Шуляк, це щодо механізму компенсації збитків від російської агресії. Документ уже діяв, і процес вже було запущено, але вирішили проконсультуватися знову, щоб виявити помилки й покращити систему. Прийшло багато людей, бо тема болюча, багато хто постраждав від руйнувань.

І там відбулося дещо цікаве: під одним дахом зібралися інспектори, мешканці, обласний і національний рівень. Виявилося, що багато хто думає, що це "ваші" обов'язки, а не "мої". Коли всі почали спілкуватися між собою – прийшло розуміння. Інспектор каже: "Я не знав про цю проблему і з реєстрацією". Мешканець пояснює. Представник національного рівня чує і реагує: "Тоді нам треба подбати про це". І людина, яка прийшла зі своєю проблемою, бачить, що її почули, що процес рухається. Це дуже важливо для відчуття того, що ти не кричиш у порожнечу.

А є й приклади формальних консультацій – для галочки. Класичний приклад – підвищення ціни на проїзд у громадському транспорті. Закон вимагає проводити консультації перед таким рішенням. Їх проводять – але, як правило, вже тоді, коли рішення фактично ухвалене. Люди приходять, кажуть: "Не можна підвищувати!" Влада каже: "Ми все обговорили" – і підвищує.

Чи можна зробити і такі неуспішні консультації корисними? Що для цього треба?

Можна – якщо правильно сформулювати предмет. Якщо влада виходить до людей і каже: "Ми підвищуємо ціну" – це не предмет консультації. Натомість, якщо каже: "Давайте поговоримо про якість: що саме ви хочете отримати за ці гроші?", – тоді розмова стає конструктивною. Люди починають говорити про чисті маршрутки, про розклад, про те, що важливо. А влада може пояснити, скільки що коштує. Ось це вже справжня консультація – з реальним предметом і реальним зворотним зв'язком.

Тобто ми підвищуємо ціну за проїзд не лише тому, що ціна на бензин зростає, але й тому, що це дозволить, наприклад, закупити нові автобуси чи обладнати їх кондиціонером тощо. Тоді людям пояснюють переваги, громадськість може звернути увагу на які маршрути треба ці нові автобуси чи кондиціонери, влада може скоригувати плани.

Одним словом, успіх чи неуспіх громадських консультацій залежить від того, чи відбувається конструктивне обговорення навколо правильно сформульованого предмета розмови та чи отримують обидві сторони щось цінне від цієї взаємодії.

В цілому, публічні консультації – це реальний шанс вплинути на проблему, висловити свою пропозицію та долучитись до вирішення проблеми. Тому заохочую людей долучатись до консультацій на всіх рівнях.

"Влада має не боятися проводити консультації, не сприймати критику як особисту образу"

З повномасштабною війною виросла кількість людей, які більш активно цікавляться тим, що відбувається. Ви бачите це у своїй роботі?

Так, і це дуже важливий фактор. 

Публічна консультація – це зв'язка довіри. Як ми йдемо до лікаря, бо довіряємо йому і хочемо поради, – так само, коли влада приходить до людей і каже "підкажіть, як зробити краще", люди опиняються в ролі радників. А це піднімає самооцінку і мотивує до участі.

Крім того, консультації формують культуру конструктивного діалогу. Ми вчимося не просто критикувати, а пропонувати. Також вони підвищують обізнаність – людина може й не здогадуватися, що якийсь закон чи реформа торкається її безпосередньо. І нарешті – це прозорість: якщо є звіт про консультацію, де написано, які пропозиції взяли, а які ні – і чому – це вже зовсім інший рівень взаємодії з владою, який формує довіру.

Що конкретно потрібно змінити, щоб через 5–10 років ця культура, про яку ви говорите, склалася?

Я б виділив чотири речі. Перше – зменшити кількість законів і підвищити їхню якість. За сім років, з 2019 по 2025, Верховна Рада ухвалила майже 1800 законів, а зареєстрованих – понад десять тисяч. Були місяці, коли ухвалювали по тридцять законопроєктів на місяць. Навіть найкращий депутат не може якісно опрацювати такий обсяг. Тобто я за принцип: менше – але краще.

Друге – включити народних депутатів до суб'єктів, які зобов'язані проводити публічні консультації. Ми не вимагаємо максимального стандарту – хоча б елементарний: опублікуйте консультаційний документ, дайте людям час, зберіть пропозиції.

Третє – прибрати норму про 12-місячний перехідний період після воєнного стану. Хай закон набирає чинності одразу, щойно воєнний стан буде скасовано. Саме тоді відновлення і потребуватиме максимальної участі людей.

І четверте – практика. Влада має не боятися проводити консультації, не сприймати критику як особисту образу. Люди теж мають вчитися готуватися і приходити з конкретикою. Ніяка норма сама по собі не виховає культуру – її виховує тільки регулярна практика та ефективна взаємодія. Головне – не боятися разом говорити. Тоді спільну мову можна знайти.

Все це разом такий своєрідний шлях просвіти одне одного, який має відбутися. Люди вчать представників влади новим способам комунікації у нових ситуаціях, які виникають, а влада вчиться з людьми комунікувати для спільного блага.

Матеріал опубліковано в рамках проєкту «Застосування законодавства про публічні консультації — залучення громадян до прийняття рішень», що реалізується Коаліцією Реанімаційний Пакет Реформ за підтримки МФ «Відродження».

Читайте також: "Влада не повинна діяти всупереч волі громади": львівська депутатка Уляна Пак про дієвість публічних обговорень