Куренівка під 14-метровою хвилею бруду: 65 років тому радянська недбалість поховала під багном цілий район Києва

У понеділок, 13 березня 1961 року, близько 8:30–9:20 ранку потужний селевий потік рідкої глиняної пульпи прорвав дамбу в Бабиному Яру і ринув униз на житловий район Куренівка. Висота валу сягала 10–14 метрів, а швидкість – 3–5 м/с. За лічені хвилини стихія затопила близько 30 гектарів території, зруйнувавши десятки будинків, трамвайне депо імені Красіна (де загинуло близько 50 працівників), стадіон "Спартак", промислові споруди, трамвайні колії та навіть цілий трамвай з пасажирами. Пульпа, що складалася з відходів цегельних заводів, води та ґрунту, швидко тверднула, перетворюючись на бетоноподібну масу висотою до 3 метрів. У годину пік десятки транспортних засобів опинилися заблокованими на дорогах і фактично були поховані під товстим шаром болота.

Більше про цю трагічну історію нагадає Еспресо. 

Передумови катастрофи

Трагедія не була випадковістю чи природним лихом. Адже її корені сягають ще 1950-х років, коли радянська влада вирішила знищити Бабий Яр як місце масових розстрілів 1941 року – фактично стерти пам’ять про Голокост. З 1950 року в яр почали закачувати рідку пульпу – відходи від цегельних заводів і будівельних робіт. Це була дешева "раціоналізація" по-радянськи: заповнити яр і використати територію під забудову.

Проєкт дамби був виконаний з грубими порушеннями, без належного інженерного розрахунку на великі об’єми та тиск.  Протягом 1950-х років яр поступово перетворювали на величезне штучне сховище промислових відходів, утримуване дамбою.

Попередження фахівців ігнорувалися, скарги жителів Куренівки замовчувалися. Навіть після того, як дамба почала просочуватися і руйнуватися ще напередодні, серйозних заходів не вжили – лише часткові ремонти.

Кількість жертв: офіційна брехня та реальні оцінки

фото: uinp.gov.ua

Радянська влада відразу взялася приховувати масштаби катастрофи. Інформацію жорстко цензурували: газети писали про "раптове сповзання ґрунту", забороняли фотографувати, а свідків залякували. Офіційно оголосили 145 загиблих (за деякими джерелами – 147) і близько 300 поранених.

Насправді ця цифра занижена в 10 разів або більше. Сучасні історики та дослідники  оцінюють кількість жертв у діапазоні 350-450 осіб. Однак деякі джерела називають цифру у 1500 загиблих. Багато тіл так і не витягли з застиглої пульпи, людей ховали таємно на різних цвинтарях, а зниклих безвісти просто не враховували в статистиці. Тіла, що потрапили під бульдозери під час розчищення, часто просто вивозили на звалища.

Покарання винних: символічне та вибіркове

Після катастрофи створили урядову комісію, яка визнала причини аварії "технічною недбалістю" та помилками проєктування. Було засуджено кількох осіб: двох московських інженерів-проєктантів та чотирьох київських керівників будівництва та експлуатації.

Їх покарали умовними термінами або невеликими строками ув’язнення за "порушення техніки безпеки".

Однак жоден високопосадовець – ані з ЦК КПУ, ані з міськвиконкому, які приймали рішення про закачування пульпи в яр, – не поніс відповідальності. Навпаки, система захистила себе. Бо головні винуватці, які поринили політичне рішення "знищити" Бабий Яр і мали халатне ставлення до безпеки – залишилися поза судом.

Цікаво, що 20 жовтня 1963 року, незадовго до завершення слідства, раптово помер голова міськвиконкому Олексій Давидов – це той, хто 1950 року підписав рішення про закачування пульпи в Бабий Яр. Офіційно – інфаркт, але поширилися чутки про самогубство (застрелився).

Що зробили з яром після катастрофи 

фото: uinp.gov.ua

Після катастрофи в Бабиному Яру залишилося понад 3 мільйони кубічних метрів пульпи. За рішенням комісії воду з відрогів відкачували зворотним потоком через той самий трубопровід до кар'єрів цегельних заводів, а звідти – в річку Сирець.

Частину затверділої пульпи, що вилилася на Куренівку, самоскидами повертали назад для засипання яру. Збудували нову капітальну бетонну дамбу – 172 м завдовжки та 25 м заввишки (як і планувалося в оригінальному проєкті 1950-х), на гребені висадили тополі.

Газопровід низького тиску, що раніше проходив під старою дамбою і створював загрозу, перенесли на поверхню ґрунту. Для безпечного відводу води проклали новий водогін діаметром 100 см, здатний перекачувати 11 м³/с – достатньо навіть під час повеней чи сильних злив.

Згодом заповнену частину яру перетворили на дорогу з Сирця на Куренівку (нині частина вул. Олени Теліги) та влаштували парк.

Висновки система не зробила: шлях до Чорнобиля

Куренівська трагедія стала яскравим прикладом системної проблеми радянського режиму: пріоритет ідеології та "великих планів" над життям людей, тотальне приховування правди, відсутність реальної відповідальності керівництва. 

Замість того, щоб зробити висновки з халатності, влада продовжувала ту саму політику – приховування аварій, ігнорування попереджень, покарання лише працівників нижчої ланки.

Ця модель повторилася в численних катастрофах СРСР: залізничні аварії, вибухи на заводах, затоплення. А кульмінацією став Чорнобиль 1986 року – найбільша техногенна катастрофа в історії людства, де знову спрацювали ті самі фактори: брехня про масштаби, замовчування ризиків, ігнорування сигналів небезпеки від фахівців і захист вищого керівництва. 

Тому Куренівка 1961-го та Чорнобиль 1986-го – це дві ланки одного ланцюга: радянська система не вміла і не хотіла вчитися на помилках, особливо, коли вони коштували людських життів.

Пам'ять про Куренівську трагедію

фото: uinp.gov.ua

У незалежній Україні пам'ять про Куренівську трагедію почали вшановувати відкрито й гідно лише після розпаду СРСР. Перший пам'ятний знак з'явився у 1995 році біля входу до Подільського трамвайного депо (колишнього депо ім. Красіна) – гранітна плита з іменами 50 загиблих працівників депо.

До 45-ї річниці, у березні 2006 року, у парку відпочинку на Куренівці (біля зупинки "Парк відпочинку") відкрили пам'ятник загиблим – дві кам'яні плити з дзвоном між ними, символом вічної пам'яті. У 2011 році, до 50-ї річниці, громадськість встановила хрест біля підніжжя Кирилівської церкви на Подолі.

У 2021-му, до 60-ї річниці, Меморіальний центр Голокосту "Бабин Яр" відкрив спеціальну інсталяцію "Погляд у минуле", яка нагадує про зв'язок цієї трагедії з наругою над пам'яттю про Голокост. 

Завдяки всім цим крокам Куренівська трагедія нарешті вийшла з тіні радянського замовчування і стала частиною національної пам'яті про ціну байдужості влади до людських життів. Підсумовуючи, пам’ять про Куренівську трагедію – це не лише про сотні загиблих киян, а й про те, як тоталітарна держава ставилася до власних громадян, вбачаючи в них лише цифри на папері. 

Читайте також: Загинуло більше, ніж під час Хіросіми: найсмертоносніший авіаналіт в історії, який спалив Токіо