Халява для України, депутатський пісуар і укус панди – 5 книг про нешаблонне мислення

Враховуючи популярність в Україні ідеї халяви, яку держава має роздати нужденним, покаравши успішних, книжка Томаса Совелла "Дискримінація і нерівність" (К.: Наш Формат) видається вкрай актуальною. Адже вона – саме про те, чому у світі панує чимало нерівностей та що цьому передує. І мова навіть не про те, чому жінки представлені у Кремнієвій долині менше, ніж чоловіки; чому в темношкірих і латиноамериканських школярів, які гарно вчаться, менше друзів серед своєї етнічної групи, ніж у школярів з інших груп; і, зрештою, чи не варто державі скоригувати всю цю нерівність та "непропорційне представництво", які вочевидь є проявом дискримінації, расизму і сексизму. Адже суть питання – не лише в проблемах Америки - подібна ситуація існує скрізь, що зумовлює економічну та соціальну нерівність між різними групами. Загалом у книжці зібрано широкий спектр емпіричних доказів, щоб заперечити ідею про те, що різні економічні результати можна пояснити будь-яким одним фактором. У ній аналізуються людські наслідки переважаючого соціального бачення цих невідповідностей і політики, заснованої на цьому баченні. Хоча, навіть явні причини того, чому "в чужого навіть шило голить, а у нас і бритва не бере", пояснюються автором вкрай обережно: політкоректність ще ніхто не відміняв. "Спроби пояснити причини цієї нерівності також спричиняли різноманітну реакцію, - зауважує він. - З одного боку цього спектру пропонованих пояснень - переконання, що незаможні люди за своїми показниками генетично менш спроможні. З другого боку спектру перебуває переконання в тому, що незаможні стають жертвами інших людей, які є більш заможними". Тому, як завжди, винна, мабуть, невістка. Хай там як, але якщо не про генетику (чи пак, як завжди, про рід-родину-націю), то принаймні щодо суспільства (як замінника згаданої трійці) автор таки мовить. "Люди з різним походженням не лише споживають різні речі, а й хочуть різного. Цей процес соціалізації доводить, що ми не можемо розглядати людей як атоми, окремо один від одного. Люди "вбудовані" в суспільство, якщо вживати нині модний вислів. Якщо люди є продуктом суспільства, Марґарет Тетчер дуже помилялася, коли сказала: "Суспільства не існує. Існують чоловіки, жінки та сім’ї". Людина без суспільства існувати не може".

На вигляд – це цілком самостійне видання, щось на зразок альманаху, який вже на перший позір заслуговує на пильну увагу. Цього разу "Локальна історія. Битва за Південь" (Л.: Українська Галицька Асамблея) – про те, що минулого століття писав відомий поет, лікар і публіцист Юрій Липа, справедливо вважаючи, що без контролю над Чорним морем неможлива незалежна Україна. Власне, у цьому виданні є його цікавий матеріал. Крім того, ми дізнаємося історію Чорноморської Енеїди – про часи, коли українці пішли на Південь. Зокрема те, якою була історія українського Півдня останніми століттями, розповідає докторка історичних наук Олена Бачинська. А вже сучасна історія заторкнута в оповіді журналістки Ярослави Тимощук "Южноукраїнськ чи Гард? Радянський спадок чи козацька історія краю?". Попри це – ексклюзивне інтерв’ю з Чарльзом Кінґом, американським істориком та автором книжки про історію Чорного моря. Ну, а починається битва за Південь з нещодавнього часу, коли аж так явно стали помітні крадіжки нашого спадку. Наприклад, описується технологія привласнення Криму (і не лише) ще за радянського часу. "У 1930-х СРМР вигрібав національні скарби республік, щоб продати їх за кордоном і отримати гроші для індустріалізації, - нагадують нам. – Те, що не продали, залишили в метрополії. Крім того, часто в Москві або Ленінграді осідали знахідки археологічних експедицій Академії наук СРСР. Ще один тогочасний прийом викрадення – взяти пам’ятки з провінції на реставрацію і не повернути. Після відновлення незалежности в Україні було створено комісію, яка вимагала повернути наш спадок із колишньої метрополії. Але вдалося відвоювати хіба що фрагменти з фресок Михайлівського Золотоверхого, який зруйнували ті ж росіяни. А після анексії Криму і окупації Донбасу, особливо після повномасштабного вторгнення, давні клептоманські традиції імперії сповна відновилися". Відомо, як воно було би надалі, якби весь південний схід опинився під московською владою, про що дізнаємося з розділу "Депутатський пісуар" одного з матеріалів, в якому ідеться зокрема про таке: "- Ми вважаємо суттєво необхідним всім обласним радам провести референдуми на своїх територіях, - заявив Борис Колєсніков, на той час голова Донецької облради. – Перше питання, яке потрібно винести на референдум, – висловлення недовіри всім інстанціям вищої державної влади. Друге – це створення нової української південно-східної держави у формі федеративної республіки. Її столицею пропонуємо оголосити Харків".

Автор наступної книжки впевнений, що уміння переформульовувати проблеми, ставлячи правильні запитання на етапі планування, змінить наше життя на краще. Адже що відбувається у такій системі стосунків між долею та індивідом? Щодня розумні люди по всьому світі припускаються помилок лише тому, що розв’язують не ті проблеми. Тобто займаються не тим і не в тому місці. Вигадують непотрібні  застосунки, відкривають якісь там курси, витрачають купу грошей і зусиль на духовні практики. Втрачаючи, таким чином, час і гроші. Натомість у книжці Томаса Веделла-Веделлсборґа "У чому ваша проблема? Мистецтво нешаблонного мислення" (Х.: Віват) нас запевняють: усього цього можна уникнути, якщо освоїти рефреймінг, і тоді ухвалені рішення будуть ефективними, ідеї креативними, а ризики мінімальними. До речі, цей інноваційний метод швидкого рефреймінгу коштував автору 10 років дослідницької роботи. Натомість уважливому читачеві варто розкрити цю книжку, і він врятований? У будь-якому разі, принаймні можна спробувати змінити світ на краще без стресів і втрат, а вже автор підкаже, як це зробити. "Це можна зробити за допомогою спеціальної навички, що називається "рефреймінг проблеми", або коротко "рефреймінг", - зауважує він. - Понад п’ятдесят років досліджень свідчать про те, що рефреймінг — надзвичайно потужна навичка, і не лише для розв’язання проблем. Ті, хто обізнаний з рефреймінгом, ухвалюють ефективніші рішення, генерують оригінальніші ідеї та живуть неймовірнішим життям". Також автор переконаний, що цей метод корисний ще й для розв’язання особистих проблем, якщо люди працюють над розвитком кар’єри, поліпшенням відносин у шлюбі або над тим, щоб зменшити упертість своїх дітей-упертюхів. Загалом можна застосовувати рефреймінг до майже будь-якої проблеми, у хоч якій сфері життя, щоб усувати дилеми і знаходити нові способи розв’язання.

У контексті нашого цифрового сьогодення ця книжка про історію книжок — напрочуд актуальне явище. По-перше, "Подорож книжки. Від папірусу до кіндла" Ірене Вальєхо (К.: Лабораторія) написана авторитетною дослідницею, яка глибоко вивчила тему історії книжок, а її оповідь межує з художнім текстом, тому читачу вона дає не лише цінні й знання, а ще й приносить естетичну насолоду. Саме в такому жанрі та стилі книжка переносить нас у культуру стародавніх цивілізацій та розповідає, як "Іліада" та "Одіссея" могли дійти до наших днів або як римським жінкам заборонялося писати книги та оприлюднювати їх. Авторка досліджує народження книг і їхню подорож у часі: від каменю до очерету, від шовку до шкіри та ганчір’я, від дерева аж до світла комп'ютерів. Маршрут цієї книжки пролягає через поле битви Олександра Македонського, віллу Папірусів під час виверження Везувію та палац Клеопатри, через перші відомі книгарні, ГУЛАГ, бібліотеку Сараєва та Оксфордський підземний лабіринт. По-друге, авторка знайомить нас із маловідомими особистостями, які зіграли свою роль у розвитку книжкової справи — учителями, оповідачами, книгарями, перекладачами, рабами і бунтарями. По суті, це повна історія одного із найважливіших засобів передачі знань, який і досі відчайдушно бореться за своє існування. Адже, щоб набути сучасного і зрозумілого нам вигляду, книжка мусила пройти шлях довжиною в кілька тисячоліть. І це ще не означало, що вона потрапляла у вічність. "Насправді ХХ століття позначилося моторошним книгоборством (бомбардування бібліотек під час обох світових війн, багаття нацистів, цензорські політичні режими, Культурна революція в Китаї, радянські чистки, полювання на відьом, диктатура у Європі й Латинській Америці, спалені чи розбомблені книгарні, тоталітаризм, апартеїд, месіанство деяких лідерів, фундаменталізм, Талібан чи фетва проти Салмана Рушді, та інші підпункти цієї катастрофи), нагадує авторка. - А ХХІ століття почалося з розкрадання — не без потурання з боку армії США - музеїв і бібліотек в Іраку, де світ уперше змалювали за допомогою писемності".

Авторка цієї книжки розповість і про легендарних левів-людожерів, і про те, що робити, коли вам назустріч вийшов вовк чи ведмідь, і навіть про укус панди, якщо таке взагалі можливе. Утім, як твердить вона сама, її книжка – не про хижаків, а про любов. Перевіримо? У будь-якому разі, "Хижі хроніки" Марини Шквирі (К.: Віхола) – про умовність нашого ставлення до "хижого" світу природи. "Хто такі хижаки? – запитує авторка. - Активні мисливці, що перебувають на верхівках трофічних пірамід. Щасливі власники ріжучих зубів. І навіть якщо дехто з них дотримується веганської дієти, як-от гігантська панда, або живиться переважно комахами й рослинами, як біруанг, відчути укус цими самими зубами вам точно не хотілося б". У такий спосіб нам розповідають справжню історію великих хижаків — від ведмедів і левів до вовків та гієн. Чи справді ведмедиці народжують уві сні? Чому панди з Тайваню регулярно мандрують до Китаю і як порахувати вовченят, навіть не бачачи їх? Хто з хижаків справжній король сексу й чому гієни агресують щодо своїх же молодих самиць? Крім того, нам розкажуть, що вовки вірні одне одному все життя, ведмідь на смак, як людина, а Поліссям десь бродить чупакабра. Такі історії ви можете почути скрізь, та, як це завжди трапляється із сенсаціями, вони не мають нічого спільного з реальними хижаками. "У нашій культурі хижаки посідають важливе місце: скрізь проглядаються їхні пазурі, ікла та плями, - починається ця оповідь, але про кого ж саме насправді? - Та чи правильно ми розуміємо живих тварин? Скільки в нашому сприйнятті справжності, а не очікуваності? Чому хижаки не дають людям спокою і викликають стільки. цікавості? Що ми бачимо в них? Себе, свої страхи чи свою втрачену дикість?"