Костянтин Москалець: Обов’язок бути

Ураженню підлягають не тільки бойові машини і особовий склад, а й дитсадки, лікарні, бібліотеки, діти, жінки, немічні і старі люди. Для війни не існує розрізнення на цивільних і військових. Вона діє як осатанілий, позбавлений будь-яких пут дух техніки, не переймаючись жодними моральними пересторогами та заборонами. Ми всі для неї об’єкти на дисплеї наведення, а отже всі без винятку підлягаємо знищенню. Руйнуючи наші міста, ґвалтуючи жінок і дітей, катуючи та убиваючи беззбройних, російські загарбники самі є бездушними технічними агрегатами, бойовими роботами, які не мають жодного поняття про біль, жаль, співчуття, про неприпустимість тих або тих учинків. Може, тому, коли бачимо зведення про їхні втрати і фото, які за інших обставин здавались би моторошними, не виникає жодних почуттів та застережень. Це просто купи обгорілого заліза. Вони самі прийшли сюди за цим. Так їм і треба.

Ми за жодних обставин не повинні погоджуватись на відведену нам війною роль об’єктів. Обов’язок бути суверенними суб’єктами, що мають розумну вільну волю і керуються виключно нею, у часи війни стає ще жорсткішим та вимогливішим, ніж зазвичай. Кожен знаходить власний шлях до утвердження моральної автономії. Так, скажімо, моя дружина, як і мільйони інших українських жінок, пече зараз паски, готуючись до Великодня. Це перший Великдень у нашому житті, коли щодня летять ракети, коли ворожа артилерія сіє смерть і руйнування; але ми будемо його святкувати, обов’язково, бо це наше свято, невідоме бойовим роботам та іншим залізякам, свято воскреслого Бога, що несе незнищенну надію і мертвим, і живим, і ненарожденним.

А сусіди привезли трактор гною, розкидають по городу, вдобрюючи землю, збираючись посадити картоплю. Думаю, Кант, із його пафосом автономії на противагу гетерономії, пишався б ними, як явленим втіленням непідвладності чужим гадкам та брехливим ідеологіям. Моя старенька мама, як і кожної весни, садить петунії, дістає з льоху цибулинки гладіолусів; дивлячись на виплекані її працьовитими руками крокуси і гіацинти, я добре розумію, що таке мужність і обов’язок бути. Мужність – це садити квіти в той час, коли над головою летять російські ракети. Ці квіти беззахисні перед вогнем і залізом, як і всі ми, але вони стоять, гордо піднявши красиві чаші, ваблячи перших бджіл і джмелів, і їх – не зітнути у цьому пориві до буття. “Скільки різних трав! І в кожної – свої квіти. Оце і є подвиг”, –  писав мій улюблений Мацуо Басьо. Цього подвигу і цієї життєвої настанови ніколи не збагнути російським окупантам, які домагаються, щоб усі говорили однією мовою і були на одне лице. Задля цього вони, занедбавши і загидивши власні землі, принесли нам терор, страждання й розруху, замінували поля, де ми збиралися сіяти хліб і соняшники, на кожному кроці позалишали смертоносні пристрої. Чи ж можуть інакше чинити агенти смерті й хаосу?

Російська армія зруйнувала нам критичну інфраструктуру, однак ніколи не спроможеться поруйнувати наші душі, нашу віру, мову і традиції. Хоча фотографії знищених чернігівських бібліотек болять нам, та все ж ми знову надрукуємо ці книги, і Стуса, й Симоненка, й багатьох інших письменників. І нові напишемо, гарні, розумні книги, де зокрема йтиметься і про нездоланний дух українського народу, про його мужність і витривалість у запеклій боротьбі з віковічним проклятим ворогом. І вірші та пісні складемо неодмінно, про любов до Батьківщини та до красивих наших жінок. І поруйновані церкви відбудуємо, аякже, як би вони декому не муляли лихого ока, задля гідної прослави Бога, задля зримого свідчення нашої національної ідентичності та приналежності до християнських цінностей, до християнського світу. Бо ми покликані будувати, а не руйнувати, як вони. Бо ми – не вони. Неймовірно гірко й образливо було читати слова Папи Франциска про те, що нібито “ми всі винні” у звірствах, скоєних росіянами на українській землі. Якраз ми – не винні, нема чого поєднувати жертв агресії з агресором у незбагненній і облудній постмодерній амальгамі, де чорне все одно що біле, де самовіддана допомога європейських країн українським біженцям трактується як вияв расизму тощо. Настав вищий час говорити правду, обстоювати правду, жити правдиво. На цьому тлі, до речі, не може не викликати занепокоєння і безпідставне відключення кількох патріотичних каналів, зокрема, “Еспресо”, від ефіру і недопущення до участі в телевізійному марафоні, цілковите нехтування численними зверненнями та протестами. Така поведінка просякнута тоталітарним духом, притаманним якраз російському менталітету і політиці. Але ми – не вони. Ми інші. І ми доб’ємося відновлення справедливості в питанні з вилученими телеканалами також.

А тим часом готуємось до Великодня і працюємо на перемогу, кожен на своєму місці, з якого нас не усунути жодним зловорожим силам.