Бажання створювати ще раз підтверджує, чим ми точно екзистенційно відрізняємося від тих, хто хоче нас знищити, - Ахтем Сеітаблаєв

Ви й актор, і режисер, і директор Кримського дому, і військовослужбовець. А що забирає більше часу? Чим ви зараз найбільше займаєтеся?

Не зовсім доречно буде сказати, що я щаслива людина, але все-таки ближче до цього, завдяки тому, чим я маю честь займатися у війську останні два роки. Перший рік я переважно виконував свої зобов'язання в бойовому підрозділі 206-го батальйону, потім у 241-й бригаді. Спочатку я був пресофіцером  206-го батальйону, потім 241-ї бригади. А на початку 2023 року мене за наказом командувача перевели до відділу комунікації Командування Сил територіальної оборони, де і маю честь зараз проходити службу.

Але так сталося, що ми дуже багато співпрацюємо, я маю на увазі державне підприємство "Кримський дім" разом із відділом комунікації Командування Сил територіальної оборони. І ми багато чого спільно робимо практично з усіма відділами комунікації майже всіх родів військ.

Тому, з одного боку, можна сказати, що головне, чим я зараз займаюсь, - військова служба. Але я щасливий ще й від того, що зі мною поряд люди, з якими маю честь проходити службу та разом створювати багато різноманітного контенту. І щасливий я від того, що ти нібито працюєш у майже тій самій професії, в якій працював до початку широкомасштабної навали, хоча здебільшого ми зараз фіксуємо злочини РФ на території нашої країни.

Наш підрозділ через ротацію дев'ять місяців провів на Курщині, в тому числі в Суджі. І це знайшло своє відображення у документальній стрічці "Маленькі люди, які розпочали Велику війну". Ось і зараз готується інша стрічка по тому матеріалу, який був тоді зібраний.

Протягом цих майже трьох років, а з них два роки служби у відділі комунікації Командування під керівництвом командира полковника Дмитрашківського, ми з нашою командою зробили вже біля 10 документальних стрічок. 

фото: facebook

Це і певна антологія створення Сил територіальної оборони, і про Львівську бригаду, і нещодавно в червні у Львові відбулася прем'єра документальної стрічки "Готові до спротиву. 103-тя бригада ТрО ЗСУ", на якій були присутні бійці цієї бригади з колишнім командиром бригади паном Валерієм Курко.

Ось таке маю здебільшого поєднання. Хоча і режисура, і акторство іноді знаходять свій прояв, у тому числі у створенні цього контенту. Ми не полишаємо надію, що в нас буде можливість у співпраці з деякими нашими військовими друзями та колегами створити художню стрічку. Якраз над однією з них ми зараз і співпрацюємо.

Чи це та стрічка, про яку ви казали в одному інтерв'ю, що йде співпраця разом із ГУР? 

Так. 

Робоча назва цієї стрічки - "ГУР: Код "Сікора", я сподіваюсь, вона такою залишиться. ГУР – це, так би мовити, парасолькова назва. Код "Сікора" - назва однієї з найуспішніших операцій в історії спецслужб світу. 

І таких операцій світ знає дві: одну - провела спецслужба Моссад у 1970-ті роки, а друга - коли ГУР, завдячуючи спеціалістам і не абиякому креативу і професійності, переконало врешті-решт російського пілота разом із гелікоптером перетнути кордон між злом та добром. Це та сама спецоперація "Синиця", на тлі якої ми зараз готуємось до художньої стрічки.

І Буданов бере участь у цьому?

Безпосередньо зараз пан генерал не сильно долучений, але ми в тісній співпраці.

Ви з ним обговорювали цю стрічку?

На самому початку. Ми все ж таки з величезною повагою ставимося до часу керівника ГУР МО, але дуже сподіваємось, що надалі будемо більш плідно і тісно співпрацювати, якщо буде, звичайно, на це час. Але хочу сказати, що ми постійно консультуємось, представники цієї видатної української спецслужби є нашими першими експертами та консультантами й у частині написання сценарію щодо цікавих деталей.

Я б висловив сумнів, чи можна знімати з такої малої відстані, поки ще триває війна, фільм про якусь подію, але, з іншого боку, – я був дуже вдячним глядачем ваших "Кіборгів". Я вважаю, це дуже класний фільм.

Якраз під час фільмування "Кіборгів" було чимало серед нас різноманітних дискусій стосовно того, чи можна, чи не можна зараз знімати. 

Історія світового кінематографа свідчить про те, що рефлексії на території кіно про якусь подію або взагалі про війну, - це про людей на цій війні, про їх історії. 

А щодо війни, то, по-перше, в ній немає нічого хорошого, але саме на тлі війни розкриваються найбільш актуальні або найбільш притаманні кожній людині риси. Тому, коли ми фільмували "Кіборги", теж мали дуже багато сумнівів, чи праві ми у своєму бажанні сьогодні про це розповідати. Але потім переконалися, що, так, ми мали рацію.

Аби не було пізно, тому ми маємо розповідати. Я абсолютно переконаний в тому, що ми маємо розповідати сьогодні тим, ким надихаємось, і тим, кому бажаємо, наприклад, нашим дітям або нашим друзям, щоб ніколи такого не відбулося. Ми маємо сьогодні розповідати.

Інша справа, що за кожною стрічкою, так само як і за кожним актом творчості, все ж таки в першу чергу стоїть людський фактор. І тут залежить все від команди, від того, наскільки чесно, гармонійно, професійно ця команда розповідає історію.

Щодо Кримського дому, який ви очолюєте з 2017 року, я тут подумав, що маю багато знайомих серед кримських татар, але не знаю жодного вірша кримськотатарських поетів або найвидатніших кримськотатарських письменників. Я знаю співачку Джамалу, яка співає також українською та англійською. Ми дуже багато робимо останнім часом і нарешті, мені здається, сплачуємо на рівні України якусь данину уваги кримськотатарському народу. У нас є закон про корінний народ, зараз міністр оборони України - кримський татарин, функціонує Кримський дім. Однак, є відчуття, що замало, чогось бракує, і ми не до кінця розуміємо, хто такий кримський татарин.

Ви маєте рацію. Не є великою таємницею, що нашу з вами історію, особливо з часів Запорозької Січі та Кримського ханства, писали переможці. А сучасна історія нашого розуміння - хто ми є одне одному, що в нас набагато більше того, що нас об'єднує, в тому числі й в історичному контексті, ніж того, що нас роз'єднує.

Ми почали з 2014 року, з моменту окупації Криму. Чи достатньо часу, цих 11 років, щоб заповнити ту terra incognita, яка "створювалась" радянською історіографією, а до того російською імперською, яка століттями проводила політику "розділяй та володарюй". 

І частиною цієї історії було те, що українці та кримські татари - одвічні вороги. Хоча були й наші військові союзи, і спільні перемоги, є і переплетення в наших мовах, мелосі, побуті, костюмах.

"Козак" - це тюркське слово.

Я вже мовчу про те, що "хохол" з нашої мови перекладається, як син неба.

А сарай - не сарай, це палац. І майдан - всесвітньо відоме слово, так само має тюркське походження. І мені важко уявити, - коли б ми були одвічно ворогами, то чи назвали б головну площу у столиці або місті "майдан". Складно уявити, що одвічні вороги настільки б переймали один від одного навіть такі символічні філологічні риси - назви, контекст, сенс одне одного. Та й історія каже зовсім про інше.

Мені дуже подобаються такі практичні, прості кейси, як, наприклад, ваша ідея про будівництво кримськотатарської садиби.

Ця ідея належить пані Оксані Старак-Повякель, яка виконує обов'язки генерального директора Національного музею народної архітектури та побуту України "Пирогів". Шість років тому через спільного знайомого вона запросила мене на зустріч, щоб про дещо проговорити. Ми зустрілися, пані Оксана привела мене на ділянку, яка розташована всередині цього величезного комплексу. Ви ж знаєте, що музей біля Пирогова – великий простір просто неба, де представлені й архітектура, і побут майже всієї України. І показала ділянку: "Диви мені, тут має постати кримськотатарська садиба", - сказала вона.

Ми й мріяли, і багато розмірковували, яким чином це може відбутися, а потім, як справжні кримські татари та як справжні українці, почали з однієї кримськотатарської садиби, а зараз це має своє продовження - Крим в мініатюрі.

На ділянці площею трошки більше одного гектара має постати дев'ять архітектурних споруд різних регіонів Криму. 

Уявіть собі, що ви з родиною приходите на цю ділянку і потрапляєте спочатку в степовий Крим, під Джанкой. Там ви бачите рослини-ендеміки, полинь та ковилу, чуєте топіт табунів, відчуваєте запах степу, поряд притаманні цьому регіону житловий будинок та ремісничі майстерні, де виробляються, наприклад, сідла чи щось зі шкіри.

Ви подорожуєте цією ділянкою і поступово потрапляєте в передгір'я Криму, це гірський Крим, перевал, узбережжя. Тобто в кожному із цих регіонів ви зустрічаєте притаманну тій місцевості й житлову споруду, і ремісничі майстерні, які мають бути живим музеєм. Відповідно, і дитині, і дорослій людині буде чим зайнятися. Або виготувати разом з Рустемом Скибіном керамічну філіжанку, яку потім дитина забере додому. Або разом із майстринями зробити вишивку і теж собі забрати як нагадування.

Або уявіть собі, що будь-який лідер Західного світу, який підтримує тезу, що Крим - це невіддільна частина України, приїжджає, садить своє іменне дерево або кладе цеглину. Наприклад, Емманюель Макрон або Дональд Трамп. Тут і жартуємо, і не жартуємо.

Але в цьому ми передбачаємо, що окрім заповнення цієї terra incognita, на жаль, вже майже друге покоління, у тому числі представників кримськотатарського народу, про Крим знає тільки з розповіді своїх батьків або по світлинах. І це спроба ментального і доволі практичного повернення Криму в нашу свідомість, коли ти можеш відчути аромат, побачити архітектуру, зробити щось своїми руками. Цей психофізичний зв'язок, мені видається, створює ту тяглість, розуміння і відчуття того, що Крим - це не щось там відокремлено, а ось він, тут. І таким чином ми народжуватимемо не сум по ньому, а абсолютну переконаність у тому, що це є невіддільна частина твого культурологічного ландшафту, твоєї історії. От це ми намагаємося робити.

А десята будівля - ми навмисно так запланували, що там має постати будинок, який перевеземо вже з вільного Криму. 

Зараз проєкт перебуває на тій стадії, коли ми зробили геодезичну та геологічну розвідку. Наш архітектор Іван Кушнір уже повністю напрацював весь архітектурний проєкт, де і що має постати.

У цьому році хочемо почати будувати першу будівлю, а саме медресе - навчальний заклад, який буде реплікою того самого Зинджирли-медресе або "медресе з ланцюгом", що було засновано 1500 року біля Бахчисарая за наказом другого кримського хана, Менґлі Ґірея.

Чому "медресе з ланцюгом"? Тому що коли було завершене будівництво, хан велів повісити над головним входом ланцюг. І сам перший зайшов в цей навчальний заклад, вклонившись, а виходячи, вклонився так само.

Ідея в тому, що, заходячи в храм науки, ти маєш вклонитися, і так само, коли виходиш. Так повелося з того часу. 

Перед жодною особою, навіть королівської крові, не знімався цей ланцюг - таким чином демонструвалася повага до освіти.

Ми вважаємо дуже доречним, якщо першою будівлею буде саме медресе. 

Чудова ідея, мені дуже подобається. Вам точно не можна закинути, що ви мало робите для того, щоб розповідати історію кримськотатарського народу. Про депортацію кримських татар ваш фільм "Хайтарма", прем'єра якого була у 2013 році. Наскільки для вас це особиста історія? Знаю, що ваша родина переїхала з Узбекистану до Криму в 1989 році. Ви пам'ятаєте, коли почули вперше, що Узбекистан - це не наша земля і ми хочемо повернутися?

По-перше, я завжди знав, що я кримський татарин, а в дитинстві постійно чув питання: "Кримський татарин - це як?" Це ж наче я з Криму - а чому тоді я тут, а не там?

У часи Радянського союзу доволі рано кожен кримський татарин починав розуміти та відчувати на собі, що бути кримським татарином в СРСР - це носити на собі тавро якоїсь не такої людини.

Навіть у школі?

Так, навіть у школі. Я доволі часто розповідаю одну історію. Уявляєте, ти вчишся в четвертому класі, знаєш, що в домі постійно згадується про Крим. А про Крим у нас згадувалось так, що нібито зараз город поллємо і поїдемо, з таким упевненим переконанням і тато, і мама говорили про це. 

фото: wikipedia.org

І от, урок історії, четвертий клас. У нас в класі 40 людей, із яких понад 20 - представники кримськотатарського народу, також є і німці Поволжя, далекосхідні корейці, чеченці, інгуші, трошки узбеків. Це була російськомовна школа, тобто більше для депортованих.

Це ти потім розумієш, коли стаєш трошки дорослішим, що ми всі - діти депортованих та репресованих.

Коли на цьому уроці історії ми доходимо до теми звільнення Криму під час Другої світової війни, і учитель з історії каже, що звільнення Криму відбулось би меншою кров'ю, якби не тотальна зрада кримських татар, а ти в цей час бавишся з медалями, орденами твоїх дідів, які обидва воювали на фронті, повернулися героями, відповідно, у тебе, якщо це можна так назвати, дисонанс. А по-друге, цей учитель сам воював.

Ми всі заклякли й не можемо нічого сказати, і тільки одна дівчина з нас підіймається й зі сльозами каже: "Мій дід не зрадник". 

Тоді ми всі почали говорити, а закінчилось все тим, що нас всіх вигнали з класу. Вийшли всі, жоден не залишився. Потім нам заборонили приходити в школу без батьків.

Батьки прийшли - більше той учитель у нас не викладав історію. Нагадаю, що то був Радянський союз, це дрімучий Союз, якщо я не помиляюся, десь 1983-1984 роки. І ти зараз розумієш, наскільки батьки були сміливі в цьому контексті.

Ви згадуєте, що тема повернення постійно була присутня. Мене це трошки переносить до досвіду, який був на землях західної України, Галичини, де, з одного боку, школа, де всім розповідали, що "ми - совєтский народ", "нас освободілі", а вдома - натяками, не завжди словами, але точно робилося ставлення - це є окупанти.

Так і є. 

Свого часу батько сидів у в'язниці за участь в національно-визвольному русі. Я знаю Мустафу Джемілєва стільки, скільки знав свого батька, тому що ми з одного міста. 

Вони з батьком були в дуже дружніх стосунках. На жаль, уже батька немає серед живих і мами немає. 

Мова про повернення в Крим заходила кожного дня. Яблука принесли: "О, чудове яблуко, але в Криму кращі". Помідор зірвали: "Чудовий помідор, але в Криму кращі". Постійно була прив'язка про Крим.

Ви уявляєте моє розчарування, коли в 1989 році вже у свідомому віці я потрапив у Крим. Сімферополь. Аеропорт, який тоді був дуже маленький. А ти ж вилітаєш уже на той час із величезного міжнародного ташкентського аеропорту. Ти про Крим все своє свідоме життя чуєш, що там люди в білому одязі, що там кругом море, пальми, палку увіткнути - і одразу дерево виросте. І ти в передчутті цього всього. А я тільки закінчив 10 класів, залишаються всі друзі, але ти ж летиш на батьківщину своїх батьків, про яку так багато чув.

І ось ти виходиш з літака о четвертій ранку, зараз має бути Ріо-де-Жанейро, а натомість потрапляєш в якесь таке собі маленьке селище. Я нічого не маю проти селища, але я таке бачив за чотири години до польоту. Виходиш - а гір немає, моря немає, пальм немає, людей в білому одязі немає. І ти трошки здивований, наче батьки тебе обдурили, - і як так може бути?

Допоки вже через три дні ти не їдеш разом із двоюрідним братом та його родиною, яка приїхала на рік раніше за нас. І він везе тебе в Бахчисарай показати будинок, який придбав батько. 

І от, коли ти вже в'їжджаєш в Бахчисарай, і потім за Бахчисарай, він зупиняє автівку, виводить тебе на перевалі та й каже: "Ось, твоя батьківщина!" Тоді ти починаєш розуміти, фізично відчувати, що все те, що тобі розповідали, - це правда.

Хотів би згадати про стрічку "Додому" Нарімана Алієва, яка якраз пояснює в нових, сучасних умовах, що таке означає повертатися додому, цей шлях повернення. І там є такий момент, коли батько, якого ви граєте, з сином збираються поїхати на похорон до діда в окупований Крим. Для тих, хто не дивився цей фільм, я дуже раджу подивитися, бо це один з найкращих фільмів за 30 років Незалежності. І там є момент, коли син каже: "Тато, говори зі мною українською, ми в Україні. Я хочу вже українською говорити". Хочу запитати вас щодо мови й української, і російської, і кримськотатарської - як ці мови зараз для вас? Яка з них на першому місці та що загалом відбувається з кримськотатарською мовою?

Кадр із фільму "Додому"

Дуже непроста ситуація. Хоча з одного боку треба сказати, що держава - через рішення Верховної Ради, за що я надзвичайно вдячний нашим депутатам, за цю ініціативу - що і кримськотатарська мова має підтримку з боку державних інституцій. Мова про те, що задовольнили прагнення кримських татар повернути свій алфавіт, а саме латинку, яка більш притаманна орфоепії кримських татар. Власне, ми й писали латинкою до приходу Радянського Союзу в Крим.

Але все ж таки ситуація доволі непроста. Культура, освіта, загалом весь гуманітарний напрям формує світоглядний, ціннісний стрижень кожної людини, а це стосується не тільки кримських татар, бо цей базис має бути у своєму інструментальному відображенні для будь-кого. 

А народи, як у цьому контексті кримські татари, які за останнє сторіччя переживають уже другу, якщо не буквально, але все ж таки депортацію або намагання нас знищити, розпорошити, зробити, як у Радянському союзі хомосовєтікус, а зараз хоморосіянус.

Тих, чия ідентичність загрожує.

Так. Тому що все своє існування кримські татари підтверджують свою незгоду з тою політикою, яку проводить або Москва, або Російська імперія, або сучасна Російська Федерація. 

Нас не так багато - 400 000 на території України. Можливо, я трошки помиляюсь. Але, уявіть собі, чотирьохсоттисячний народ, який протягом понад трьох століть протистоїть Російській імперії, Радянському союзу, Російській Федерації. Ми зберегли свою мову, свої традиції, свою культуру, свій мелос, свої костюми.

Я б не хотів, щоб ми продовжували виживати. Я б хотів, щоб ми разом стало розвивались у складі України, де є чітке розуміння того, що на вершині всього має бути людина. Людина, яка знає свою мову. Людина, яка знає, де її небо, де її земля, поважаючи при цьому своїх сусідів, створюючи той простір, в якому буде комфортно жити самому і його дітям.

Для мене стрічка "Додому" в тому числі про це. Хоча вона і про драму людини, яка, захищаючи або намагаючись захистити власну родину від здебільшого ворожого оточення, не помітила, як почала будувати цей захисний мур всередині родини. І оцей конфлікт батьків і дітей. 

Я коли прочитав перший сценарій, подумав і відчув, що я знаю, про кого мова - я грав свого батька.

Під час зйомок фільму я зберігав всю тактовність відношень актора і режисера. Наріман якось мені сказав: "Як мені жити? Коли я приходжу і розказую про кіно, у мене постійно запитують: "А ви кінорежисер? Ахтема знаєте?" Так сталося, що певний час не так багато кримських татар знімали кіно. І я Наріману сказав: "Друже, я зробив все, щоб тобі від мене не було якогось дискомфорту під час створення цього фільму". І я жодного разу навіть не підходив до плейбека. Один раз підійшов, коли Наріман сам покликав і сказав: "Подивись".

Для мене це дуже важлива стрічка, починаючи з того, коли ти читаєш сценарій і в тобі відгукується все, ти знаєш про кого йде мова, ти знаєш цих людей, знаєш, чому вони такими стали. І я надзвичайно вдячний Наріману за цю можливість, за те, що він як молода людина за своїми роками знімає дуже важливу тему, дуже тактовно знімає саме про те, що чудово знає. Як то кажуть, знімає локально, а розмірковує глобально. 

Саме тому це потім перетворилося в запрошення на Каннський кінофестиваль, де в програмі "Особливий погляд" другою за значущістю відбулася прем'єра цієї стрічки.

Дуже багато і приємних спогадів про це, і щемких, тому що саме під час фільмування цієї стрічки я останній раз бачився з мамою. Мій племінник її привіз, ми знімали на Арабатській стрілці. І тоді ще можливо було перетинати так званий кордон між материковою Україною і Кримом, ще була ця можливість. Племінник привіз маму, ми провели разом три дні.

Продюсер стрічки, Володя Яценко, знав про цей момент, зробив вихідні, і це було так щемко, коли вся група створює розуміючий момент. До мене і мої діти приїжджали, а потім мама приїхала. Ми провели чотири вихідні - три дні з мамою й один день із дітьми.

Це дуже відчувається в цій стрічці, де якась реальність перетинається художнім сценарієм. Це суперова стрічка, яка дуже корисна і для українців. Коли я її дивився, відчував ніби якусь заздрість, бо мені хотілося б, щоб хтось умів так добре сформулювати, хто такі українці, до якої України ми маємо деколи повертатися і горнутися. Але я думаю, що це наше спільне завдання - і українців, і кримських татар, і етнічних росіян, які обрали для себе Україну.

Знаєте, напевно, мало де ти відчуваєш бажання створювати поруч і разом. Буває така можливість, коли ти, поєднуючи військову службу і певну роботу в міжнародній культурній дипломатії, представляєш або у Страсбурзі, або у Варшаві, або в Кракові, або в Брюсселі як військовий документальні стрічки, фотовиставки, береш участь у різноманітних дипломатичних заходах, підкріплюючи їх культурологічним контентом.

Я скажу відверто, що того драйву, того відчуття змістовності того, що ти робиш, напевно, немає ніде, як в Україні. 

Коли ти, попри все, попри різноманітні складності, відчуваєш сенс того, що ти робиш разом із побратимами, з посестрами, які не обов'язково завжди військові.

Але та тяглість, бажання створювати, напевно, ще раз підтверджує, чим ми точно екзистенційно відрізняємося від тих, хто хоче нас знищити. 

Ми любимо створювати - чи то садок вишневий коло хати, чи то родину, чи то стрічки. А вони люблять, якщо це можна так назвати, руйнувати. І це підтверджується всією історією їхнього існування. Що вони створили?

І теза Путіна, яка підтверджує те, що ми й так з вами давно знаємо, мовляв, "де чобіт російського солдата - там наше", - це тільки зайвий раз підтверджує, що цей чобіт нічого хорошого, створюючого, змістового, ціннісного нічого нікуди не приніс за все своє існування, окрім руйнування, трагедії та жаху.

А ми з вами любимо створювати. І вони нас не зупинять.