Не встиг отримати Нобелівську премію, а жінка говорила російською: цікаві факти про Івана Франка до його 169-річчя

Його життя і творчість стали символом боротьби за свободу, справедливість і національну ідентичність у складний період історії України, коли Галичина була під Австро-Угорською імперією, а Наддніпрянщина – під Російською. Детальніше про постать Івана Франка розповість Еспресо.

Дитинство та ранні роки: задатки генія

Іван Франко народився 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі Дрогобицького повіту (нині Львівська область) у родині заможного селянина-коваля Якова Франка та Марії Кульчицької, яка походила зі збіднілої шляхти герба Сас. 

Дитинство Франка було сповнене тепла родинного затишку, але й ранніх втрат: у дев’ять років він втратив батька, а згодом, у 1872 році, і матір. Вітчим, Григорій Гаврилик, став для Івана підтримкою, допомагаючи йому здобувати освіту. 

З ранніх років Іван вирізнявся надзвичайною допитливістю та інтелектом. Уже в дитинстві він вільно читав і писав німецькою та польською мовами, а перші уроки української йому давав дядько Павло Кульчицький. 

Франко навчався в сільських школах Нагуєвич і Ясениці-Сільної (1862–1864), згодом у школі при василіанському монастирі в Дрогобичі (1864–1867) та Дрогобицькій гімназії (1867–1875). У 1875 році Франко вступив на філософський факультет Львівського університету, де розпочав активну літературну та громадську діяльність.

Життєвий і творчий шлях: титан праці

Іван Франко залишив величезну спадщину, яка налічує понад 6000 творів і охоплює поезію, прозу, драматургію, літературну критику, переклади, наукові праці з філософії, етнографії, економіки та історії. 

Свій перший вірш, присвячений батькові, Франко написав у 1871 році, а в 1874 році дебютував сонетом "Народна пісня" в журналі "Друг". Його перша поетична збірка "З вершин і низин" (1887) із програмним всім відомим віршем "Каменярі" утвердила Франка як поета-борця, що прагне "розбити скелю" соціального та національного гніту. Збірка інтимної лірики "Зів’яле листя" (1896) розкрила глибину його особистих переживань, зокрема нерозділеного кохання, а поема "Мойсей" (1905) стала філософським осмисленням ролі митця в суспільстві. 

Франко також збагатив українську літературу перекладами творів Шекспіра, Гете, Байрона, Гюго, Золя та інших, а його казки, як "Лис Микита" чи "Абу-Касимові капці", стали класикою.

Його повісті й оповідання, як "Борислав сміється", "Перехресні стежки" та "Захар Беркут", вирізняються реалістичним зображенням життя галицького селянства, робітників і боротьби за справедливість у різні часові періоди. Франко майстерно поєднував соціальну критику з глибоким психологізмом, розкриваючи внутрішній світ героїв і конфлікти епохи. 

Варто наголосити, що Франко був першим професійним українським письменником, який заробляв виключно літературною працею, не маючи якоїсь державної посади. Його працездатність вражала: за 40 років творчості він створював новий твір кожні два дні, видаючи щороку 5–6 книг. Сучасники називали його "академією в одній особі", адже він вільно володів 14 мовами і був доктором філософії (1893), габілітованим доктором (1895) та почесним доктором Харківського університету (1906).

Щобільше, Івана Франка навіть висували на Нобелівську премію з літератури!

26 листопада 1915 року віденський гімназійний професор, отець доктор Йосип Застирець звернувся з листом до Нобелівського комітету, рекомендуючи Івана Франка як "найвизначнішого українського та слов’янського поета і вченого", "великого лідера свого народу й міжнародного генія". На його думку, нагородження Франка Нобелівською премією мало б важливе політичне значення для національної боротьби культурного народу за свободу. Цю ініціативу підтримали окремі представники європейської літературно-наукової спільноти, зокрема Гаральд Єрне, шведський історик, громадський діяч, професор Уппсальського університету та член Шведської королівської академії. Однак, як пояснив директор музею Франка у Львові Богдан Тихолоз, письменник з Галичини не отримав міжнародної нагороди з низки причин, серед яких - його передчасна смерть.

Громадська позиція: революціонер і борець

Франко став відомим у Галичині завдяки своїй активній громадській і політичній діяльності. У 1870–1880-х роках він долучився до соціалістичного руху. Його радикальні погляди призводили до арештів у 1877, 1880, 1889 та 1892 роках за звинуваченнями в "соціалістичній агітації".

У 1890 році Франко став одним із засновників Русько-української радикальної партії, першої української політичної партії, що виступала за соціальну справедливість і національне відродження. Франко балотувався до австрійського парламенту в 1895 та 1897 роках від Русько-української радикальної партії, але програв. Існує легенда, що виборців підкупили горілкою, хоча документальних доказів цьому немає.

У Галичині, яка перебувала під австро-польським гнітом, Франка порівнювали з Тарасом Шевченком через його невтомну боротьбу за права українців. Як і Шевченко, він бачив свою місію в пробудженні національної свідомості, виступаючи проти соціальних утисків польської шляхти та австрійської влади. Його публіцистика, зокрема в журналах "Зоря" та "Літературно-науковий вістник", стала голосом бездержавного народу. Франко вірив, що одного дня українці неминуче стануть "господарями у своїй хаті".

Він також підтримував жіночу емансипацію, вважаючи, що жінки мають право реалізовувати свої таланти. Франко сприяв творчості письменниць, таких як Ольга Рошкевич, і виступав за освіту та рівноправність, що робило його одним із перших чоловіків-феміністів у Галичині.

Сімейне життя: шлюб із доктрини

Франко з дружиною Ольгою, фото: Вікіпедія

Особисте життя Франка було складним і сповненим драм. За його власним зізнанням, у нього було лише три справжніх кохання: до Ольги Рошкевич, перше кохання поета, але їхнім стосункам перешкоджали батьки дівчини; Юзефи Дзвонковської, яка викликала глибокі почуття, але не відповіла взаємністю; та Целіни Журовської, останнього щирого кохання Франка, до якого він звертався у своїй інтимній ліриці.

Проте дружиною Франка стала киянка Ольга Хоружинська, з якою вже у поважному 30-річному віці він одружився в травні 1886 року в Павлівській церкві в Києві. Вона була освіченою і походила з старовинного козацького шляхетського роду. Вони познайомилися за рік до того, спілкувалися у листах, хоч і без особливої пристрасті, та все ж Ольга погодилася на переїзд до Львова. Цікавий факт, що Франко навіть запізнився на своє весілля, бо, кажуть, знайшов цікавий давній вірш у бібліотеці і захопився його переписом та перекладом. 

Для громадськості цей шлюб був чимось символічним – єднанням сходу і заходу України.  Однак для молодих людей цей шлюб виявився складним, адже різниця у світоглядах і мовному середовищі створювала напруження. Ольга погано знала українську і так не змогла її сповна опанувати. Як відзначає кандидатка філологічних наук, франкознавиця Наталя Тихолоз у виданні "Локальна Історія", за 55 років життя у Львові вона так і не вивчила добре українську мову. Тому з чоловіком і дітьми спілкувалася російською.

"А все-таки не годиться Франковій жінці по-московськи до мене й до кожного народовця писати, – дорікав їй композитор Микола Лисенко. – Це єсть вплив "тлетворной" російської цивілизації, котра рознароджує усе, що є неросійське. Скажете: "Не знаю мови!" Не маєте права не знати, живучи в Галичині".

На додачу до цього, в Ольги Франко почали проявлятися симптоми душевної хвороби. Вона навіть змушена була лікуватися в "божевільні" на вулиці Кульпарківській у Львові. Та попри це жінка на 25 років пережила Франка. У подружжя народилося четверо дітей: Андрій, Тарас, Петро та Анна. 

Іван Франко, останні роки життя, фото: spadok.org.ua

В останні роки життя Іван Франко страждав від тяжкої психофізіологічної недуги, яку сучасні дослідники ідентифікують як ревматоїдний артрит із синдромом Рейтера, що супроводжувався запаленням суглобів, ураженням нервової системи та психічними розладами. Хвороба призвела до паралічу рук, через що він не міг писати самостійно, а диктував твори синові Андрієві чи студентам, використовуючи спеціальний пристрій для тримання олівця. 

Хвороба спричиняла сильний біль, галюцинації та кошмарні сновидіння, які Франко описав у автобіографічному нарисі "Історія моєї хвороби". Чутки про сифіліс, які поширювали недоброзичливці, сучасні медики спростовують, вказуючи на хибність тодішніх діагностичних методів. Неправильне лікування, зокрема наперстянкою, погіршило стан (а можливо і пришвидшило відхід письменника), викликавши психічні розлади, а холодні умови ув’язнень та надмірна праця підірвали його здоров’я. У підсумку Іван Франко помер 28 травня 1916 року у Львові, у розпал Першої світової, залишивши по собі спадщину, яка вплинула на розвиток української літератури, науки та національної свідомості. Він похований на Личаківському цвинтарі. 

Сьогодні Іван Франко залишається одним із найвизначніших діячів української культури (і його можна побачити на 20 гривнях), а його творчість і громадська діяльність продовжують надихати нові покоління.

Читайте також: Галицьке суспільство так і не прийняло її, бо говорила російською: 161 рік тому народилася Ольга Франко