"Це не почуття провини, це почуття обов’язку": волонтерство, акторство та любов до України актора Олексія Гнатковського

Хоч саме єдина роль в кіно зробила його знаменитим та улюбленцем багатьох дівчат, деякі з яких досі зберігають спільне фото на телефоні, але він, передусім, вважає себе актором сцени і свою творчість ідентифікує з Івано-Франківським театром. Своїх дітей вчить любити все українське і вірить, що перемога буде тоді, коли Україна стане українською. Сьогодні з нами театральний режисер і актор Олексій Гнатковський.

І що значить, вчити дітей любити все українське? Як то, любити все українське? От ми говоримо постійно про те, щоб Україна була українською. Але старших людей важче змінити, треба працювати з майбутнім. Тож питання як це, любити все українське? 

Ну, дивися, мені здається, що шлях такий: перш за все, треба поважати себе. А щоби поважати себе, треба знати себе, пізнати себе, зрозуміти, звідки в тебе коріння твоє, якою мовою предки твої говорили, до якої церкви вони ходили, як жили, який побут… Тобто де ти був, де кістки твоїх предків поховані. Коли ти себе пізнаєш, тоді ти почнеш розуміти, сприймати, а потім поважати і любити. Я переконаний, що люблячого полюбить світ. Тобто любов, це найсильніша, найбільша сила, яка є в цьому всесвіті. Сама любов - вона життєдайна. Ненависть - вона навпаки деструктивна. Ненависть короткотривала може дати тобі потенціал вижити, але… 

Олексій Гнатковський, фото: facebook/oleksiy.gnatkovskiy

Ну, якщо говоримо зараз про ненависть, це ненависть до росіян, так? 

Очевидно, до кого ще, це апріорі. Але вона на короткий термін діє. Тобто вона потім починає виїдати зсередини. Коли ти постійно живеш з ненавистю, то вона тебе виїдає з середини.

Я просто з власного досвіду це кажу: коли на початку повномасштабного вторгнення ми пережили в сім'ї багато речей таких, окрім того, є воїни, полони, і подібні такі речі… Ти починаєш просто… ти бачиш ці кадри, які не виходять в мене дотепер з голови… Найбільше мене вразило, мені дотепер стоїть в очах цей хлопчик, який йшов по Житомирській трасі і плакав. Тобто це для мене як образ всієї України, яку хочуть знищити. І оця безпорадність дитяча… Дитина для мене - це взагалі щось таке найцінніше, що є в цьому житті, це майбутнє.

І ти в цій ненависті живеш, ти починаєш розуміти, що не можеш далі щось робити, дихати не можеш, ти непродуктивний стаєш. В один момент, коли мені мудрий чоловік сказав, такий-собі духовний консультант, що можна те саме робити, ті самі речі, можна боротися, можна робити, можна воювати, але не з ненависті до них, а з любові до своїх. І от власне оця любов життєдайна. 

А як цьому вчити дітей? Ну, бо ми, дорослі, можемо розрізняти ненависть, любов і так далі. А от діти від нас вчаться. 

Ну, тільки своїм прикладом. 

Який це приклад? Який приклад Олексія Гнатковського для двох своїх дітей, яким 13 і 6 буде, підлітковий вік.

Ще, слава Богу, не підлітковий, почекай ще. Школа, перший клас, ще ні. Це дуже широке питання, в нас є дві години часу для цього? 

Дві години нема. Давайте про YouTube та TikTok російський.

Ці речі, про які ти зараз говориш, воно для мене настільки далеке вже, що я навіть про це думати не хочу. Тобто, я хочу робити вже наступний крок. Мій менший, ми заборонили будь-який російський прояв вдома, очевидно YouTube, TikTok і все-все-все. І він зараз вільно спілкується англійською.

Я з ним говорю англійською, він краще ніж старший вчить, тому що на YouTube дивився оці відео, причому такі математичні речі, він любить математику. І він математичні речі дивився англійською мовою, він бачив багато англійської. І він нею просто з дитинства паралельно говорив, і зараз паралельно двома мовами говорить. Його хресний в полоні, яка мова може бути, розумієш? Це огида до цього, розумієш? І я переконаний, що до цього має бути несприйняття.

Але тут єдина така штука, знаєш, от ви, як журналісти, ви маєте з професійної точки зору дуже добре відрізняти і, не дай Боже, не спекулювати. Бо коли я говорю зараз про російську мову, російську культуру, будь-що російське, тут ми мусимо зараз відрізняти людей, які говорять російською в нас в країні. 

Тобто серед них теж є хороші і погані? 

У мене дуже багато друзів російськомовних. Вони воюють зараз на фронті. Це люди, які зараз переходять на українську мову, для мене це величезний приклад патріотизму, коли людина з російськомовного середовища переходить на українську мову, бо вона долає те, що нам з тобою не треба долати. Ми з молоком матері це отримали, ми це маємо, ми жили в цьому.

А тут у нас агресивне, умовно кажучи, середовище переходить на українську мову з російської і це спротив колосальний, це вчинок. Це причому вчинок, який докорінно міняє життя. А ми люди. Людина що шукає? Людина так чи інакше шукає комфорту. І це не тому, що вона погана людина, це від того, що в нас така природа. Ми шукаємо комфорт навіть в найстрашнішому. Я нещодавно був у Покровську, кілька місяців тому, ми возили дрони. Там живуть люди, розумієш? Вони шукають там комфорту, побуту. Це парадокс, але так і є. Не того, що вони добрі чи погані, а того, що так створена людина. Так от, згадані люди: найцінніше, що вони виривають себе і йдуть в зону некомфорту, говорячи для себе тою мовою, якою не звикли. Це вчинок геройський.
Так от, повернемося, будь ласка, до цієї історії з російською мовою і людьми, які говорять російською мовою і мають бажання перейти. Раптом, якщо ми будемо цькувати ці речі, якщо ми будемо опір чинити цьому, то вони, знаєш, що зроблять? Ну, це називається "на зло кондуктору піду пішки". Нам навпаки треба зробити, ну, якби, відкрити обійми, розумієш? Я переконаний, що нашу країну врятує лише внутрішня консолідація. Ворог - не російськомовні українці, ворог - російська мова, російська культура. На Україну напала Росія. Між собою нам нема чого ділити.

Багато людей були 100 років назад вивезені в концтабори, в Сибір, голодом зморені, знищені, а потім покоління асимілювалось. Так, це треба розбирати, але якщо ми будемо це насильно робити, то ці люди заховаються в шкаралупу. А чи нам треба між собою мати цих людей, які один з одним будуть в шкаралупі? Ні, браття, нам треба розкривати її, бо там з півночі зомбаки йдуть.

Олексій Гнатковський, фото: suspilne.media

Ну от Настя Каменських, в Маямі виступає. 

Я не знаю, хто це. 

Та ти щаслива людина. 

Будь ласка, приєднуйся. 

Ну, я журналіст, я мушу все знати, то моє прокляття. А Потап, знаєш? 

Хай з Богом спочиває. 

Він ще не спочиває, він собі спочиває за кордоном. А вона в Маямі виступає і каже, що "не важно, какой язык, главное язык любви". Чому цей "язык любви" і далі має бути російським?

Чого ти мене це питаєш? Що ти хочеш, щоб я тобі сказав? Це не варте дискусії. Це пшик. 

Ну, ми маємо реагувати, як суспільство. 

Дивися, це ми маємо дискредитувати. Ну, розумієш, якщо ми зараз з цієї маленької історії, у якій людина, яка не варта уваги, не з людської точки зору, а з точки зору мистецької, культурної, вона для нас нічим не вагома. І ми зараз надамо їй ваги з тобою. Що ми зробимо доброго в нашій країні? Ми розбуримо, у тому місці розбуримо, на гівні сметани будемо шукати, даруйте, будь ласка.

Ми бачимо у нас в етерах у різних групах скандали, як обурюються люди, коли там якісь підлітки у стані алкогольного сп’яніння слухають російську музику. І ми прям з цього величезний скандал на всю Україну робимо. А я бачу часто, як підлітки, які теж вживають алкоголь, ну бо це підлітки, вони живуть життя, навіть в цей страшний час в них є молодість, і цю молодість ти не забереш. І вони співають Івасюка в парку. Я це бачу, і я дивлюсь в ту сторону, розумієш? Як вони співають "Лента за лентою", розумієш? Ось це мене цікавить. Мій вектор спрямований туди, мені здається, це конструктив. Тобто, якщо би ми показували в цих соцмережах: "О, дивіться, як погано, але і добре є", бо таке враження, що в нас чорнота і біда у країні. І нам треба хоч трохи повітря, аби дихнути в цій задимленості. 

Я тішуся так само, коли бачу тих підлітків, які співають Івасюка, або цитують якусь українську поезію, яка була заборонена довгий час. Але, наприклад, приходить в цю ж студію Павло Вишебаба, який воює зараз, він якраз з Донбасу приїхав і перейшов на українську мову. У нього донечка прекрасна, з чудовим ім'ям Зореслава. Вона ходить до школи у Києві і він каже: "Ми хочемо її перевести в іншу школу, де буде більше української, тому що дитині тяжко".

У мене також друзів багато і не тільки в Києві, в інших місцях, вони кажуть, що це дискримінація української мови. На уроках вчителька говорить українською, а на перервах все російське. І коли раптом всі російськомовні, а одна дитина україномовна, то по відношенню до неї чиниться дискримінація., вона біла ворона. Тепер питання нам: що робити в такій ситуації? По-перше, я бачу два напрямки, в яких ми можемо працювати. Це напрямок державницький і напрямок особистісний.

Знаєте, в нас часто дискусія заради дискусії, ми як НАТО, як ОБСЄ, ми висловлюємо своє глибоке занепокоєння постійно, а треба дії конкретні. Так от, власне, ці речі мають регулюватися законами. 

Полізло з Олексія Гнатковського політологічне минуле. 

Так, перша освіта. Дивися, коли ввели мовний закон, так? Голова тодішньої Верховної Ради, покійний тепер Парубій, якого вбили, я переконаний, за державницьку позицію. Так от, коли ввели квоти на українську в кіно, в телебаченні, в культурі, театрах, всі говорили, що українською мовою знімати фільми невигідно, серіали особливо.

Є такий канал, знаєш, там казали, що невигідно знімати фільми, тільки комедії, бо вони патєшні. І ще про гуцулів, бо всі українці, будь-які етноси, вони патєшні. Це так само москалі робили з усіма: молдавани, грузини… Відбувалась десакралізація, розумієш?

Так от, коли ввели мовні закони, казали, що не буде кіна в Україні. Музика, нецікава, неформатна… Але тільки ввели ці формати, зразу який розвиток української музики якісної. Подивися, що співають чи співали там, на болотах. А подивися, яка з точки зору якості наша музика: це і якість зведення семплів, якість цього всього навантаження музичного, це на голову вище. Які знімаються фільми і так далі. Розумієш? Потрібно не лише плекати своє, а й відчищати бур'ян. Це дуже важливо, це державницька історія. Так само в закладах освіти, у всьому. Це треба далі тиснути. Що треба для того, щоби тиснути? Це має бути позиція. 

Позиція має бути державницька, громадянська, проукраїнська. В кого? В тих, хто приймає рішення, законодавча, виконавча влада, і так далі. І судова, бажано. Тут в суспільстві часто, не завжди, але часто, є такі тези, що от прийдуть хлопці з фронту і не порішають. Дивіться, в хлопців і дівчат на фронті є найважливіша місія - захист. А якщо ти тут залишився в тилу, волею випадку чи обставин якихось, то будь тилом. Працюй для того, щоби вони прийшли і подивилися: країна змінена. Оце вже від кожного з нас залежить, який ти тил. І ти маєш кожного ранку вставати, ввечері лягати спати і питати: чи достатньо я сьогодні зробив для перемоги своєї держави? Тут, в тилу, роботи є багато. Не лише на фронт треба людей. І в тилу треба людей, щоб працювали, а не просто щолкали. Щоби не чекали, коли їм подадуть перемогу, коли їм подадуть зміни, мовляв Майдан відбувся, революція, тепер за нас все зроблять. Воно так не працює. Поки кожен не впреться на своєму участку… от у кожного є грядочка своя. Скопай, холера, хоч свою грядку, розумієш? У своєму класі почисть обстановку. 

Олексій Гнатковський, фото: facebook/oleksiy.gnatkovskiy

Павло Вишебаба це просто приклад військового, який приїжджає і офігеває від того, що нічого не робиться. Так от, власне, це питання до кожного. Що нас відрізняє від наших ворогів? Бо в них там засрано, а в нас має бути чистенько. Так от, це чистенько залежить від кожного.

Ти працюєш зі своїм класом, зі своїми в школі. Це не означає, що ти зараз візьмеш і зміниш все. Але вода точить камінь, розумієш? І кожне маленьке зусилля, воно призводить до змін. Ти не прийдеш і скажеш "так, всі швиденько говоріть українською". І всі такі: "О, дійсно, давайте". Ні. Так не буде. Але ти зробиш одну дію, потім другу дію, потім ще якусь третю дію. Вони плюнуть на тебе, скажуть, що ти дурачок, ти прийдеш додому, в подушку поплачеш, лупнеш півпляшки горілки. А потім знов зберешся і зробиш ще одну наступну дію. Питання не падіння Наша нація показує, що ми можемо впасти, але ми встаємо.

Взагалі, якщо говорити про кіно українське теперішнє, про серіали, ти дивишся якісь українські серіали? Ти можеш їх дивитися? Бо я не можу, я там себе не знаходжу. 

Так дивись там, де знаходиш. 

Ну то якесь буде британське кіно, данське, шведське... 

Супер. 

Нам не треба нічого в тому міняти? Бо ми ж теж закладаємо…

Що міняти, скажи. 

Дивися, був серіал, "Встигнути до 30", де йшлося про дівчину з Коломиї. І та дівчина з Коломиї не говорила явно, як дівчина з Коломиї. Вона чомусь була в вишиванці, яка явно не з Коломиї. І це тепер, під час повномасштабного вторгнення знімається. 

Знову ж таки, не дивися.

Скільки ми ще будемо топтатися в тому? 

Культура, які має функції? Культура має виховувати чи розважати? 

То прекрасно було би, якби два в одному. 

Не тільки два в одному, а й п'ять і сім в одному. Згадую і світоглядну функцію культури, і виховну, і просвітницьку, і розважальну в тому числі. Розумієш?

Культура - величезне, синтетичне і дуже динамічне явище. Вона може бути і предметом. Тобто культура - це такий потік. І він всюди. От ми зараз маємо одяг, маємо манеру, це все культура. Більше того, культура, насправді, має бути зараз, в сучасних умовах, також і ринком. І це не те, що нормально, уе правильно. Бо якщо ми будемо дивитися зі старої парадигми на культуру, то це буде така совєтська і імперська, що типу культура - це трошки так збоку. Але культура має бути ринком. Так от, якщо ми говоримо про ринок, то на ринку представлений абсолютно різний спектр. І кожен вибирає те, що він потребує, що він хоче, або на чому залишається його погляд.

Власне, ось з таким кутом зору треба підходити до культури. І тому, якщо під таким кутом дивитися на неї, то виявляється, що є місце на прилавку всьому. А ти вже, як споживач, маєш свій смак, маєш своє виховання, рівень інтелекту, так, свою гордість, зрештою. І ти вибираєш: якщо тобі подобається їсти гівно, якщо тобі дозволяє твій смак, інтелект, рівень, то ти береш і собі спокійно, тільки так, в куточку, бо воно смердить. Розумієш? А якщо ти маєш хороше, то ти вибираєш хороше. 

Олексій Гнатковський, фото: facebook/oleksiy.gnatkovskiy
То ти йдеш у Франківський театр. 

Я про це не казав. Скромність.

Так от, інша штука, що нам пропонує реклама. Тут уже, друзі мої, інформаційна гігієна. Повертаємось до першого питання, яке ви мені задали, дорога моя. Як вчити дітей бути українцями?

Інформаційна гігієна, вироблення смаку, почуття власної гідності і інтелектуальний розвиток. Ось це і є українець. Сучасний, розвинутий, успішний, переможець. Бути українцем - це не лише володіти українською мовою. І це, напевно, не найперше. А перше бути українцем - це бути успішним українцем, мати хорошу освіту, мати хороший смак, почуття власної гідності. Революція в нас була гідності. От почуття власної гідності, так? І весь цей комплект і робить дитину українцем. Тому що ми зараз воюємо, наша країна, і величезні жертви ідуть на те, щоб у нас було майбутнє.

А тепер думаємо, що таке наше майбутнє? Це наші діти. Отже, державницька історія, вклад в освіту. Я дуже чекаю по 40 тисяч грн зарплати викладачів. Мені хтось обіцяв. І вклад в культуру. Тому що це визначальне в цих речах, які ми щойно перечисляли. Отак от воно мені виглядає.

Тобто це історія про широкий погляд на проблему. Не вузький, коли ти береш якусь історію, типу Насті Каменських. Це ти дивишся і з усього спектру вибираєш шматочок там, де щось зогнило. І кажеш: "Ой, зогнило". Ну, забрати і зашпаклювати. Продезінфікувати. І далі йти. Не звертати на це увагу. В порівнянні з тою великою роботою, яка в нас є, це бздура, погодься. 

Як Франківському театрові вдалося ще задовго до того, як зараз ми переживаємо театральний бум на рівні всієї країни, але Франківський театр це зробив ще значно і значно раніше. Люди просто почали вишиковуватися в черги за квитками. І це сталося ще в часи, я пригадую, то було до Революції Гідності. Як приїхала до Києва "Солодка Даруся" і в театрі не було де яблуку впасти. Я тоді була ще журналісткою-кореспонденткою, яка знімала репортаж про це. Як це вдалося? Причому, це, власне, про цю культуру, яка дуже довго та навіть дотепер буває, що висміюється, піднімається на кпини, бо отакі смішні гуцули. 

Я кпини не бачу ніколи. Мені навпаки зараз бачиться. Це, знову ж таки, одна із версій. Смішні гуцулики залишились на якихось там каналах телебачення з низьким рівнем, Це не показник. Я бачу дуже багато етнографічних досліджень, багато тенденцій, я бачу дуже багато фольклорної представленості. Всюди я бачу, це якісно зроблено на рівні матеріальної та нематеріальної культури. От в мене є товариш, який займається Бойківщиною, в нього є цілий канал "Є Бойко" і це настільки гордо, настільки красиво.

Про Гуцульщину дуже багато є красивих, про Полтавський район, про Січеславський… Тобто, я бачу різні регіони України, це такий пазл, мозаїка, намисто, де кожна намистина дуже крута. Я чомусь не бачу смішних гуцуликів, це міф, швидше за все. Або ми, знову ж таки, дивимося в різні боки. Навпаки, мені подобається дивитися в ту сторону, де українці гонорові, горді, красиві.

А як так сталося з Франківським театром, це велика історія, насправді. Держипільський прийшов своєю командою, він мав курс, це молоді амбітні люди, я був там, ми друзі були ще з ним до того, як він став директором.

Фактично, я вчився на політології, потім прийшов в театр просто. Він став директором, я кажу: "Дивись, я можу тобі допомогти, в принципі, по піару, я розуміюся в цьому, я закінчив університет". І ми працювали разом, він був директором, я був піарником. І ми тоді розуміли, що зовнішня історія дуже важлива. І внутрішнє наповнення, бо це має бути якісний продукт, прям якісний.

Оце "Солодка Даруся", потім там запрошували крутих режисерів і його треба якісно продати. Знаєте, як буває, уміли зготувати, а не змогли подати. Там ще й криза була восьмого року, і в нас було гасло, я його придумав, "не впускай кризу в свою душу". Тому що театр для мене, це місце служіння.

У нас чого театр став таким, як ти кажеш, сплеском пасіонарним? Тому що ідеологія дуже для нас важлива.

Яка? 

Ну, по-перше, це національно центрична ідеологія. Тобто, ми хотіли пізнати себе і показати себе красивим. І це духовний духовна така історія. Наталка Половинка дуже багато на нас вплинула своїми майстер-класами і фактично вона також стала таким одним з наріжних каменів нашого театру. Тобто, цей театр - місце служіння. Актор подібний до священника. Він тільки транслює те, що вже є. І він, якби, проявляє. Розумієш?

Але це вже ближче до професійної історії, ми вже зараз не будемо заглиблюватись туди. А як, власне, ми брали: ми купляли величезні бігборди на останні гроші, які в нас були в театрі. І там робили свої плакати, ми виходили в ефір на радіо, ще коли інтернет не був таким засобом чи ТікТок, ми були дуже багато проявлені. І люди приходили, а потім залишалися. І ще ми одну таку штуку робили. Ми брали, власне, якістю і харизматичними акторами. 

Скромність.

Скромність, я вважаю, що це не чеснота. Скромність - це шлях до бідності. Треба переставати бути скромними, бо поки мудрий і скромний буде терпіти, дурний і наглий прийде і забере. 
 

Олексій Гнатковський, фото: facebook/oleksiy.gnatkovskiy

Так ми робили, в нас були вистави такі, високохудожні, і були комедії, розважальні історії, але вони були дуже класними. Я пам'ятаю, в нас була комедія, яка побила рекорди всі тоді. У день вистави прийшло 600 чоловік купувати квитки перед виставою, черга виросла величезна, тому що онлайну не було ще. І вони приходять на цю комедію, закохуються в акторів і вже йдуть на інші вистави.

А на всякий такий гуцульський репертуар приходять люди з інших регіонів? Вони розуміють те, що відбувається?

Дивись, я прям перед виставами говорю там якісь речі, таке інтро і я прям питаю в залу: "А чи є з Києва? Є. Є з Харкова? Є". Крим, Донецьк, Херсон, Суми, Одеса… Люди приїжджають, прям беруть культурний туризм. Ми мріяли про це весь час. Бо в Києві зрозуміло, що в Києві всі, це місто мільйонник, там легко наповнити зал. 

І місто-солянка, зрештою, бо там з усіх кутків. 

Ну так, так, але там багато людей, буквально, і тому там легко. А в нас 250 тисяч. Але до нас уже і готелі звертаються, щоб зробити якісь колаборації, бо їм цікаво, і ресторани до нас звертаються, щоб робити колаборації. Бо на Франківський театр приїжджають з усієї України дивитися вистави. І це те, до чого ми йшли довго, те, чого ми хотіли, оцей театральний туризм. І, знову ж таки питання, якщо не державницький рівень, то от особистісний рівень. Рівень людини, рівень установи, рівень колективу. Тобто ми склеюємо країну. Ми на своїх виставах кажемо, що Україна одна і неподільна. І навіть фразу я таку говорю, що нам за столом місця стане на всіх. Потім ми говоримо про всі нації, які жили на нашій території. Це не тільки українці, це і вірмени, і болгари, і хорвати, і євреї, і так далі, і так далі, і всім ставало місця.

Ну тільки щось Росія постійно наче смердить, то так з псами.

А не кликали Олексія Гнатковського міністром культури?

Ні.

А став би? 

Це тяжке питання, насправді. У мене була одного разу, така штука. Я дуже співпрацюю багато з "дружинами Янголів", матерями Азова, "Я-Маріуполь". І от я з ними співпрацюю з перших моментів повномасштабного вторгнення. Ми перше займалися оселенням, в мене вдома жило багато людей, потім мітинги всі за полонених і так далі. Тобто, така тісна співпраця, психологічна реабілітація і так далі.

І мене питають: "А чи поїхали б ви, коли деокупують Маріуполь, робити туди просвітницьку роботу? Те, що ви робите зараз у Франківську". І я їм кажу: "Дивіться, я би дуже не хотів". Бо я розумію, що це так багато роботи, так багато життя і здоров'я треба вкласти туди.

Але я їм кажу: "Дивіться, але раз я вже взяв, то треба відповідати. Я би не хотів, але якщо треба було б, то я би поїхав". Це треба залишити сім'ю, просто вселитися туди, кістьми лягти, це жертовна історія. Тому, якщо ми кажемо: "Тут вже питання не до мене, до кожного з нас". Це і до мене питання, але це питання варто би задавати кожному. Якщо ми кажемо, що Україну треба міняти, то це історія кожного з нас. Міністром культури я би не хотів бути категорично, я не хотів би мати посаду. Мені зараз тут, на цьому місці, вдається, слава Богу, зробити багато тої роботи, яку я не міг би робити на посаді.

Тобто я маю вільні руки, я маю вільний рот. Я можу висловлювати свою думку. Посада форматує, бо це політика. Ти мусиш грати, як Бзажинський написав у "велику шахівницю". Ти мусиш грати в шахи і багатьох своїх ворогів тримати біля себе. Тобі будуть закидати, звичайно, що ти співпрацюєш з ними, але так працює політика, треба це розуміти. І оце питання компромісності, воно важливе. Тобто, я би дуже не хотів, але якби в моїй країні це потрібно було, то я би, ну, принаймні задумався. 

Запам'ятаємо собі ці слова. Освіта політолога, вона заважає в акторстві чи допомагає? І чи актор це - та людина, яка просто красиво грає на сцені, талановита людина, чи людина має бути людиною з позицією і з цінностями? 

Ви відповіли на своє запитання. 

Ні, не відповіла, я хочу почути, як Олексій Гнатковський відповідає. Що, знову тяжке питання? 

Ну, це об'ємне питання. Воно не тяжке, воно об'ємне. Немає одного узагальнення актора, я не можу сказати, що актор має бути таким. Актор може бути різним. 

Тобто і негідником теж? Ну, по життю. 

Так. І, що характерно, він може бути прекрасним актором, але паршивою людиною. І такі є, причому геніальні актори. Ну, що для мене це питання, це інша історія. Але, ну, ми не можемо підформатувати, сказати: "Так має бути". Ну, нема такого, це життя, цей світ величезний, ми всі різні. Нема такого, що має бути так і все. Що таке актор для мене?

Моє акторство, я вже казав, це моя трибуна. Є така штука, свобода. В українців наша, напевно, національна риса, це свободолюбивість. Це дуже крута риса і часто вона нам заважає, бо ми не форматуємося. От коли революцію робити, ми це готові, а от потім, коли вже треба якось у формат ставати, в якісь рамки… Свобода прекрасна, але в неї є рідна сестра - відповідальність. Оце треба розуміти, бо якщо буде свобода без відповідальності, то буде пекло. Я думаю, що пекло так і виглядає, коли можна все. Оце пекло: уявляєш собі, можна все. Тобі, мені, всім можна все. 

Але якщо в нас якісь внутрішні налаштування є, то ми не будемо робити все, що можна. 

Що в нас стримує? Що таке відповідальність? Так само і театр. Це не лише свобода говорити і грати якісь речі. Це відповідальність перед своїм народом. Я дуже не люблю, коли артисти кажуть там: "Чого ви так поводите себе, по-інакшому" чи "чому російською вели", а тому, що був такий суспільний запит. Так от, ця історія така: якщо ти ведешся на суспільний запит, то ти заробітчанин просто. Ти заробляєш гроші. Ти даєш те, що хоче від тебе суспільство. Це теж непогано, бо це твоя професія, ти вивчився на неї.

Але у людей суспільний запит скочується до примітивних речей. Тому наша історія - не вестися за суспільним запитом, а вести суспільство. Це і ваша історія, як журналістів. Питання до умовних лідерів думок, питання до того, коли ти виходиш на трибуну будь-яку, бо сцена - це трибуна. Ти не ведешся, а ведеш за собою. І для того, щоб вести, треба мати набір якихось знань, переконань, вірувань, принципів. Оце і є оцей набір, так? І відповідальність величезна. 

Перш за все освіта. Освіта і самоосвіта. Я завжди кажу, коли питають: "Чи можна бути без освіти актором?", що "ніким не можна бути без освіти". Ви можете бути самородком, один раз на тисячу я знаю таких. Але оцей потенціал, який даний, він не буде розвиватися. Дворняжка, вона ж теж красива, правда? Ти хочеш її попестити. Але на змаганнях вівчарка виграє, бо вона має вишкіл. Тому освіта перш за все. Не знаю, чи відповідає це на ваше питання, тому що воно дуже об'ємне і для мене це питання хліба мого насущного. 

Олексій Гнатковський, фото: facebook/oleksiy.gnatkovskiy

Але ж Олексій Гнатковський не погоджується на все підряд, що йому пропонують? 

Ну, звичайно, в мене є гігієна. 

Ну, а чому інші погоджуються?

Я не можу засуджувати інших, хто погоджується. Дивись, слава Богу, я маю чим нагодувати сім'ю. Мені не треба багато, я не скажу, що я олігарх, що я заробляю величезні кошти, але достатньо заробляю, щоби не погоджуватися на все.

Але я собі думаю, якщо би не дай Бог в когось з моїх близьких, рідних сталася біда і мені треба було б погоджуватись на все, я б погодився. Я б знімався в гівні всякому, я би робив все. Я би жертвував собою заради того, кого я люблю. І це чесно, я вам серйозно кажу.

Ну, давайте не лицемірити, нема пухнастих і чистих. Я вам от кажу чесно, слава Богу, я не маю такої потреби, і тому я можу вибирати. Тобто піти туди не за гроші, а за те, що мені цікаво. От я маю кілька проектів зараз, розглядаю, вони мені цікаві. 

А якісь речі я просто категорично проти. Я кажу: "Ні, браття". Вони питають: "Чого?", а я кажу: "Вам стільки грошей не стане". Ну, і це правда. Якщо б вже таке геть паскудство, тоді за такий гонорар, знаєш, щоб зразу все. Хіба це не чесно? Це чесно, зрештою це моя професія, я можу. 

Тому я не можу осудити тих, хто раніше брав участь в якихось цих речах, знаєш, можливо в них така була біда. Якщо це питання особистої негігієни, що типу "какая разница", тоді мені з ними просто не подобається. 

Ті, що грали раніше в серіалах російськомовних, зробили собі ім'я, тепер вони перестрибнули в українську мову, українська мова їхня штучна, вона не звучить, але тим не менше, зробили це і тепер вони вже з іменем і можуть собі більше якісь гонорари брати. 

Що мені вони? Що мені до них? Мені по цимбалах. Ну, чесно. Інша ще штука: в мене є багато друзів, які справді грали російською мовою, в російському гівні, а тепер вони переосмислили. Оце я поважаю. Ну от Сергій Стрельников, той, що грав Довбуша. Багато таких є, хто буде казати, що він грав Чапаєва. Ну, блін, але він мій товариш, він мене надихає тим, як він переосмислив. Він каже: "В мене народився син, і ти уяви собі, 80% мого творчого життя, яке я пройшов кров'ю і потом, я йому не покажу ніколи, бо мені совість не дозволить це зробити". Розумієш, в чувака, перетворення, оцей неофітизм, оці неофіти - це для мене просто відкриття.

Я отаку Україну люблю, отаких українців я люблю, який раптом оцей неофіт побачив, прозрів і каже: "Це моє". Він закохався в своє. Він пізнав себе. 

Ну, він же по-справжньому це пройшов. Бо є ж такі, які чекають. 

Такі, що чекають, ну, до побачення. Суд, тюрма, 10 год. Мені не цікаві такі люди. Ну, я прикладом Сергія кажу, бо він дозволив мені це про це говорити. Він сам про це говорить. І це для мене великий приклад великого українця, великої людини, щирої, правдивої, який має тепер позицію. який пише вірші українською, переосмислення оце. Ми ж ми грали одного разу виставу "Нація", ще в 15-16 роках в Сєвєродонецьку, Сватовому і Кремінній. І там прийшли до нас чотири жінки, вони в освіті працювали. І вони кажуть: "Мы, вообще-то, за ЛНР. Ми прийшли подивитися на живих бандер". Але одна, вона сказала так: "після вашої вистави, з 100% якийсь 1% молекули, якась ДНК українська прокинулась", і я розумію, що вона зараз перевершить решту. І в неї катарсис, розумієш? Це те, що моє, оце мені по дорозі, я туди йду, в ту сторону.

Олексій Гнатковський, якого ми знаємо за роллю в фільмі "Добуш", Олексій Гнатковський, який має кілька своїх проєктів, але він ще займається волонтерською діяльністю і про це ми не дуже гучно знаємо. 

Ну, я про це не дуже сильно говорю.

Але чому? Чому саме волонтерство? 

Ну, бо я не на фронті. 

Тобто це почуття вини? 

Ні, це почуття обов'язку. Я маю, це моя країна. Я хочу своїм дітям дивитися в очі без сорому. Я переконаний, що кожен українець має захищати свою землю. Все, в нас війна на виживання. І якщо мені держава моя сказала, що ти маєш бути тут, бо коли був початок війни, там ми говорили, хто мобілізується, хто ні. І він сказав: "Ти лишаєшся тут".

І якщо мені держава сказала: "Ти маєш тут працювати, на цьому полі", то я на цьому полі маю зробити більше, ніж я робив до того. Не люблю цю фразу, що кожен має щось на своєму місці робити. Це профанація, тому що ми до війни всі робили на своєму місці щось. Кожен, розумієш? Для чого ми це робили? Для свого живота.

Тому зараз, в час війни, ми маємо робити і на своєму місці, і в плюс. Оцей плюс і є для перемоги, для фронту, для армії, для людей, для тилу, тобто для України, для того, щоб Україна вижила для майбутнього. І тут хто вже скільки може цього плюсу зробити. Знаєш, хтось може там 5 грн в день дати, хтось може піти сітку сплести. Це все одно ти вертаєш себе в систему координат.

Коли ти робиш щось на перемогу, ти не кажеш "мене не стосується", а ти кажеш "мене капець стосується". Оце треба повертати себе, знаєш, якби з зони комфорту, бо ми, знову ж таки, ми всі люди, ми навіть в цьому форматі війни шукаємо буденного життя. Це чесно так є. Це не того, що ми погані, не того, що ми втомилися від війни, а того, що це просто така натура людська, природа така. Але оце вже гуманність, оце вже наше людяне в людині. Брати себе і повертати, казати: "Ні, брате, працюй". Оце питання.

Оскільки я не на фронті, то я маю, ну, принаймні дорівнятися, хоча б спробувати дорівнятися до тих зусиль, які роблять там люди.

Олексій Гнатковський, фото: facebook/oleksiy.gnatkovskiy

Що це? Це збирання коштів? Це арттерапія? 

Дуже багато всього. Це постійний процес. Я думав, що я не вигорю, а вже минулого червня зрозумів, що я просто… одного разу я йшов додому і я в мене такий був тік трохи, знаєш, я не міг себе контролювати. Це багато, ти просто дивишся, де ти корисний. Кожен з нас має варіантів достатньо, ти стань подивись, що я можу. От спитай себе, що я можу. І тобі раптом так багато відкриється варіантів. І ти можеш багато. Я от створив кілька вистав, продюсую їх. Із цих вистав ми збираємо кошти, частину від квитків продаємо, частину скриньки якісь, і ми це на фонд віддаємо. Фактично, це там кошти, які я заробляю. 

А дружина не свариться?

А дружина очолює фонд. Вона перше, що сказала: "Ми нікуди не їдемо". Почалася війна, а ми нікуди не їдемо. Вона каже "навіть не думай, як мене кудись відправляти, ми працюємо, ми робимо". І перше, ми фактично двоє почали це робити. До нас приєднався Давіс Колбергс, мій співпартнер по приватних цих проєктах. Він латвієць, теж з дружиною приєднався, бо живе тут давно вже в Україні, і він наш, гарний бандерівець, україномовний хлопець. Він тренує зараз, був перекладачем, коли спецпідрозділи тренувальні зі Штатів приїжджали. Військові, які тренували наші спецпідрозділи, він там був перекладачем, а тепер вже і сам тренує.

Або ж ми робили психологічну реабілітацію, винаймали там помешкання і якісь гроші з фонду направляли, наймали психологів, щоби працювали з переселенцями, з дітьми і дружинами військових і тих, що загинули. Це невеличка ніша, я не скажу, що ми зробили щось колосальне. Але потім ми подивилися, що вже є такі програми і ми можемо перевести кошти, є такі шелтери для з жертв насилля, там жінки різного віку.

Ти дивишся, де ти можеш, знаєш, як воно тече все і пробуєш. От зараз там новостворений підрозділ, то ми з вистав закупили спеціальне обладнання для бомберів, тобто, фактично, сформували підрозділ зараз. 

Ти рахував суму, якою зміг допомогти?

Якось рахував раніше, а тепер вже і не рахував. Ну десь так десь більше 10 млн. 

фото: facebook/oleksiy.gnatkovskiy

А було при цьому фрази в твою сторону про те, що "чому не в окопі"? 

Ні. Ну може там якісь коментарі, але це таке, знаєш, ну це просто профанація. У мене була така одна історія, знаєш, яка мене зачепила.

Я не ведуся на коментарі, на хейт оце, мені все одно. Але один раз мені жінка написала, от ви кажете, що тіпа українці - це україномовні, а мій чоловік російськомовний загинув за Україну, то що, він гірший? Я розумію, що це правдива жінка. Я розумію, що їй дуже боляче.

І я собі думаю: я би хотів з нею поговорити, я багато співпрацюю з "дружинами янголів", там і вдови Азова і так далі. Я би хотів поговорити, я би хотів сказати їй, що я не можу повернути, не можу забрати собі її горе, фізично не можу. Я не можу сказати, що я вас розумію, бо це образливо, казати людині "Я вас розумію", бо ні. Ти не можеш зрозуміти людину, у якої хтось загинув, чи яка в полоні, чи комусь відірвало кінцівку. Ти не можеш сказати: "Я вас розумію" і не треба так казати. Єдине, що я би сказав цій жінці, що я не можу повернути цього чоловіка. Але я можу що? Я можу робити все, щоби його смерть не була даремною.

Аби те, за що він бореться, було недаремне. Оце я можу робити чесно і я це буду робити. Незалежно, чи вона буде ображена на мене чи ні. Я буду це робити з поваги до нього і з кожною людиною, яка віддала своє життя за нашу країну. Раніше я казав, що немає інших фронтів, крім основних фронтів.

Бо мене на початку повномасштабного вторгнення дуже курвило, коли казали культурний фронт, якийсь там інформаційний. Це не фронт, це тил. А тепер, друзі мої, я готовий передивитися, переосмислити ці слова. Тому що тоді ми всі сподівалися, що це закінчиться швидко. Якось закінчиться. Ну, ми ж всі як діти, знаєш. А тепер, коли ми розуміємо, що це надовго, то тут, браття, треба впиратися кожен в свою стезю сильно. Якщо ми не втримаємо тил, якщо ми не втримаємо оці всі речі, не втримаємо нашу культуру, освіту, якщо ми не втримаємо ідентичність, то це все буде дарма і посиплеться все.

Тому ми маємо бути як такі два форпости: фронт і тил, де один в одного отак сильно вплівся, переплівся і тримає. Ті, хто на фронті, мають знати, що в тилу робота робиться, що там люди стоять, що люди впираються. За принципи, за які боряться на фронті. А ті, що в тилу, мають розуміти, що на фронті люди тримаються з останніх сил.

Оце розуміння - це нас приведе до єдності, бо нас будуть роз'єднувати, я вам клянусь, нам будуть вкидати, що ми все, фронт посипався, тил забив болт. Нам це будуть казати. Не даймося, нам треба триматися отак єдно. Я тепер розумію, що фронтів буде багато. І на них треба працювати, на них гинуть люди. На культурному фронті гинуть люди. На мовному фронті Фаріон, подивіться, вбили. Парубія вбили. Вони загинули на цьому фронті. Виявляється, він є. І що тепер робити? Впиратись.

Гарні слова, як завершення цієї розмови, на подумати кожному нашому читачу, задуматися і почати робити, як робить Олексій. 

Та, але так, без саможаління і без такої надмірної драматизації. Все-таки радість має бути в житті, однозначно. І як культура, як театр, знаєш, в мене от сьогодні вистава, комедія розважальна, такі дурості, але ми зробимо багато хороших справ, бо звідти ми допоможемо на фронт Але сьогодні на виставі в мене буде один комбат, хороший товариш мій один. Військових дуже багато буде, які проходять реабілітацію. І вони приходять, вони будуть сьогодні сміятися і потім ми з ним ми зустрінемося і будемо ще говорити багато про що. Нам треба радіти.

Не опускати руки і не опускати кутики губ. 

Олексій Гнатковський, фото: facebook/oleksiy.gnatkovskiy