Як масштабувався театр Франка під час війни і як дві Революції вплинули на протести сьогодення. Інтерв’ю з ексміністром культури Євгеном Нищуком

Яка роль з цих всіх ролей вам найбільше подобається?

Залежно від обставин, в яких я перебуваю на той чи інший момент. Бо серед цих моїх регалій в період з 2022 по кінець березня 2024 року для мене було найважливіша честь бути солдатом. Я був у Збройних Силах України, через певні обставини перейшов у запас і очолив театр Франка. Уся моя діяльність у цій сфері зараз присвячена тому, щоб не просто зімпульсувати розвиток самого театру, який цьогоріч відзначив 105-річчя, мав славетну історію у різні періоди історії. Він зараз без перебільшення є брендом не тільки Києва, а й України. Театр зараз не просто показує вистави, серед яких славнозвісні “Конотопська відьма”, “Макбет”, “Наталка Полтавка”, “Три товариші”. Це також велика допомога Збройним Силам України.

З минулого літа до сьогодні ми передали на допомогу війську близько 70 млн грн. Я розумію, що наша місія зараз – це зцілювати певні рани і надихати. Окрім вистав, у нас є театральна концертна бригада, яка їздить в ті місця, в яких велика вистава не може їхати – у госпіталі, реабілітаційні центри, військові частини, які ми не можемо в силу безпекових речей афішувати.

Саме в цей час я ініціював великі гастролі майже в кожний обласний центр України. Не за державні кошти. Це виключно історія пошуку партнерів. Такого не було навіть ще в доковідні часи, я вже не кажу про війну. Бо це потрібно, людям це допомагає. Ми зробили ще й в літній час гастролі в Одесі, Дніпрі, Полтаві, у Львові. Наші вистави “Макбет”, “Калігула”, “Синьйор з вищого світу”, “Конотопська відьма” чи інші були представлені для людей. І це дуже важливо.

фото: ft.org.ua

Але, окрім цього, це і великий системний міжнародний прорив. Я не кажу, що ми відкривали якусь Америку чи Європу, але були поодинокі виїзди тієї чи іншої вистави. Системного туру такого світового справді досі не було, і це ми вперше здійснили. Це питання не тільки в театрі Франка, це важливо для всіх, тому що це певна зміна ставлення до нас. Тобто це не просто так, що допомогла діаспора і ми поїхали. Це повноцінні гастролі. Я їх не можу назвати комерційними, тому що ми на базі можемо заробити більше, якщо рахувати суто каса. Але це важлива дипломатична місія, адже на Бродвеї ми мали два повних солдаути. Ніхто на Бродвеї досі не виступав, навіть росіяни не могли собі цього дозволити в свого часу. Тобто це Нью-Йорк, Чикаго, Торонто, Монреаль, понад 25 європейських міст – Берлін, Відень, Прага, Варшава, Цюрих. Зокрема, “Конотопська відьма” об'їхала 5 чи 6 польських міст. Також у вересні ми їдемо в Скандинавію ще.

На вистави приходить не тільки українська публіка. Ми розраховуємо не просто зробити зустріч своїх. Реклама і продаж квитків йде в загальному процесі, як це йде для будь-якої іншої країни. За нашими даними, близько 65% глядачів – це дійсно вихідці з України, але ці решта 40% чи 35% парижан чи лондонців – це чимало. Зали там по 1200 - 1500 місць. У Берліні 17000, здається, місць було. І це велика аудиторія, яка насправді відкриває для себе сучасну Україну, але водночас говорить про свою історію. Тому це дуже важливий процес.

А які відгуки у тих іноземців, які потрапляють на наші вистави?

Багато з них заскочені якістю – робота зі світлом, у нас повноцінна декорація, нічого не спрощується. Знаєте, буває таке, що на стаціонарі є один варіант, а коли їдеш – чогось не візьмемо, того нема. Ми такого собі не дозволяємо. Наприклад, якщо ми говоримо про “Конотопську відьму”, режисер Іван Уривський в цьому плані дуже прискіпливий, він перфекціоніст. Бували, звичайно, такі ситуації, коли там десь енергія не 220 вольт, а 110, і не вмикався хрест, який має в певних моментах запалюватися. То в нас так було, що наш завпост сидів там ззаду і руками приєднував, і робив такі стики, щоб спрацювало. Тобто дуже важливі деталі, робота зі світлом, зі звуком, повноцінна декорація, повний дубль якої у нас є в Європі, щоб логістично було легше це робити.

Багато речей змінені, в тому числі в спілкуванні з партнерами, яких я знайшов тут в Україні. Вони ніколи не працювали з театрами. Вони працювали із шоу-бізнесом, возили групи музичні. Це легше. А тепер вони возять театр. Причому ще й конкурують і борються за це.

А чим ви їх переконали?

По-перше, шоу-бізнес у чистій формі багато роблять, я не кажу про суто розважальну ситуацію. Це ж всі мої колеги і друзі: і Андрій Хливнюк, і Тарас Тополя. Я маю на увазі тих, які зараз їздять від України, з проукраїнською позицією. Бо про інших я навіть і не думаю, їх ми відкинули. В них ще був шанс зробити для себе вибір. Про це я говорив ще в 2014 році. У Лорак, Повалій і їм подібних був останній шанс покаятися, коли вже полетіли повноцінно ракети на всю Україну, але вони цього не зробили.

Нещодавно мені хтось сказав, що зауважив, що тільки в 2023 році Повалій, Лорак, ще там хтось зі зрадників нарешті отримали громадянство Росії і позбулися українського. Це значить про те, що вони нарешті збагнули, що повернення не буде. Весь той час вони ж годували так, як тут, так звана шоста колона медведчуківських і всіх інших прихвостнів. Вони ж казали, що ще трошки почекайте, все зміниться: і Повалій повернеться зіркою, і все інше. І вони цим жили, допоки вони зрозуміли вже зараз, що вони назавжди відірвані від рідної землі.

Але от ми веземо за кордон “Конотопську відьму” вже як явище сучасного театру, яке виникло під час цих викликів. І разом із тим за кордон їде з гастролями, наприклад, Настя Каменських. Нещодавно мені стрічка підкинула відео, як вона виступає на “Юрмалі”, на якомусь концерті Лайми Вайкуле, яка нібито підтримує Україну. Але також на тому концерті виступає той же самий Потап при чому під якусь мелодію української пісні, але перероблену, і це виглядає, як знущання. І вони, і ви представляє Україну. Іноземцям важко розібратися в тих сортах українців?

Часто важко. І це дуже шкодить. Ми якраз маємо ту можливість показувати нашу глибину, в тому числі і в наших музичних виконавцях: і тих, які були, і тих, які з'явилися. А далі оця підміна йде. Колись також виїжджали якісь фольклорні ансамблі, які робили “гопцадриця” без дотримання всього смаку і реальної автентики. Тобто це була така фальш-штука. Її колись дуже серйозно взяв на озброєння Радянський Союз. Там розуміли, що не можуть побороти Шевченка, Франка, а значить і українську глибинну культуру. Тому вони підмінили її отакою “шароварщиною”, щоб спростити це все, зробити кіч з цього, і щоб він був поверхневий, щоб він вихолощував правдиву українську колористику, глибину у рухах, пісні чи в костюмах. Вони ж зробили із Шевченка революціонера, який проти царату і гнобителів. Тобто вони розуміли, що вони його не можуть просто перекреслити і собі взяти. Я пам'ятаю, як в селі ікони забороняли, то була так звана трійця Шевченко, Франко і Леся Українка. Або робили з гіпсу такого, який підмальовували постійно. І то було як ікона, як образ.

Тому оце вихорощення дуже шкодить ситуації. Театр Франка запрошували на декілька театральних фестивалів: або в Угорщині, або в Болгарії, або ще по якихось країнах близьких.Там були ормальні умови. Але я кажу: давайте перевіримо, чи не буде когось на цьому фестивалі з Росії. Мені кажуть, що не буде, але потім все одно хтось випливав. Хтось, хто зараз не в Росії конкретно, але все одно це російський автор, наприклад. Тоді я кажу, що нас там не буде. Це має бути принципова історія.

Але ми ж теж тоді програємо.

Тоді треба окремо їздити. Умовно, ситуація цих фестивалів підгодовується російськими грошима, і вони їх не можуть зразу викинути. Давайте ці вже розмови нарешті припинимо. Нема ніякої вже дискусії, тому жодних компромісів. Показувати, що ми конкурентні і що ми можемо окупити цей проїзд. Тобто ці партнери, яких я переконав в тому, що це момент певної місії. Я навіть розповідав про те, що колись Петлюра послав хор Олександра Кошиця спочатку в Європу, а потім у США, у якого в репертуарі був “Щедрик”. Саме він став символічною світовою мелодією. Тепер ми робимо свою місію.

Наприклад, в Лондоні, оскільки дуже дорогі зали, ніхто копійки не заробив. Але нам був потрібний цей простір для того, щоб був театр в Лондоні. Там, до речі був і Валерій Федорович Залужний. Він сказав, що те, що приїхав не просто концерт, а український театр – це надзвичайно важливо.

Розуміння місії у вас є. Ви – людина, яка пробула двічі на посаді міністра культури. Напевно, це розуміння місії має йти не тільки від директора і художнього керівника театру Франка, але і якось глобальніше. За час повномасштабної війни ми мали чотирьох міністрів культури: Ткаченко, Карандєєв, Точицький і тепер маємо Бережну. Чуючи ці слова про місію, про те, що ми маємо заявляти про себе не тільки, як про людей в шароварах, виникає питання: чому тоді в нас з тим Міністерством культури все зовсім так погано?

Це щемливо болюча тема. Коли я завершував свою другу каденцію, мені хтось казав: “Бог любить трійцю”. Все має мати сенс, і мені відмітитись не треба. Я – актор театру Франка, і людина, яка отримала чималий організаційний і управлінський досвід. Хтось подекуди питає, а як так вийшло? Насправді були там іще інші актори, видатні актори. Питання не в тому, хто там видатніший, питання в тому, що є ще і закон, який передбачає обов’язки людини, яка очолює велике підприємство. А театр – це підприємство з понад 500 працівниками, з яких меншість – це творчі працівники, а більшість – це ті, хто залишаються завжди за кадром.

Ці всі речі стали в пригоді в тому, щоб зараз вивести театр на важливий рівень не просто якісних вистав, а взагалі театру, який допомагає фронту, який надихає, говорить про важливі речі не тільки вузько “вистава-глядач”. Це дискусійні клуби, читка, конкурси молодих режисерів і режисерок до 30 років. Це і дипломатична певна місія, і нарешті робота з сучасними авторами, і зачеплення тих сторінок, які були під грифом “заборонено”. Наприклад, з’явилися вистави періоду авторів Розстріляного відродження. На наступний сезон ми будемо брати сучасних авторів, яких ніколи в Національному театрі не брали. Буде Ніна Захоженко, Софія Андрухович. Зараз крайня прем'єра була за Оксаною Забужко “Калинова сопілка”. Буде обговорення з Ліною Костенко, щоб був поставлений в театрі Франка і її твір. Це дуже важливі процеси.

Ви згадали Розстріляне відродження, але воно ж не було засекречено чи заборонено до 2022 року, коли почалося повномасштабне вторгнення.

Мені дивно, але чомусь на першій драматичній сцені практично не було. Я не знаю чому, але чомусь не доходили руки. Я вам більше скажу, є інша річ, яка до минулого року взагалі не висвітлювалась, факт, про який ніхто не говорив у театрі Франка. Театр був заснований у 1920 році групою авторів, серед яких і Гнат Петрович Юр. У радянські часи його великий портрет стояв у театрі, і його боготворили. При тому, що театр Франка називається, але Франкових вистав було теж небагато. У 2024 році я очолив театр, і говорив про цю історію, але ніхто не хотів чути.

Історія в тому, що саме в 1924 році театр очолив на два роки до від'їзду до Харкова Лесь Курбас. Про це ніхто ніколи не говорив. Вже навіть в часи, коли можна було говорити. Але це ж частково час Розстріляного відродження. Лесь Курбас приводить в театр Тягна, Меллера, який робив сцену, Петрицького. Це просто вибухова історія 20-х років. Коли я вже порився, знайшов цьому підтвердження, зокрема архівні афіші, де логотип “Березіль”. Ще театр Франка не називався театром Франка. Театр Франка взагалі почав називатися з 1926 року. Я не хочу зменшувати роки заснування, але по суті навіть в 24-му році з листопада, тільки почалися україномовні вистави повноцінні. Бо в 20-му тільки одна вистава була україномовна.

Два роки пропрацював Лесь Курбас, жив у Будинку з химерами у Києві, і їде назавжди. У 30-х роках, коли починається ще більші репресійні речі, Гнат Юра, який очолив далі після Курбаса театр, і Наталя Ужвій, на жаль, були серед 139 підписантів проти Курбаса, Куліша й інших, називаючи їх ворогами українського народу. Отакі метаморфози.

Я зараз переробив цей портрет в тому сенсі, що, звичайно, ми не кенселимо чи не відміняємо роботу Гната Юри. Він дійсно понад 30 років керував театром, утримував його. Але у нас зараз є стильно, в металі, з проекцією і Лесь Курбас, і Франко, і Гнат Юра. Тобто я ніби як повертаю певний борг перед ними. У нас зараз з’явилася вистава за “Невеличкою драмою” Валер’яна Підмогильного.
Власне, це якісь речі кармічні, і ми їх маємо повертати.

Як ви думаєте, якби Лесь Курбас був зараз живий, йому би сподобалося все те, що відбувається з українським театром?

Важко так загадувати, але театр справді зараз набув такої вибухової, пошукової роботи, яку він, власне, закладав. Ми дуже тривалий час відривалися і ще відриваємося до погляду на те, що Москва – це фірма, це краще, до чого треба дотягнутися. Ми частково позбулися цієї меншовартості. Але я і далі буду активно боротися з цим. Умовно, навіть Бродвей. Я дивився “Гетсбі” – хороша, технічна, досконала річ, добре співають. Але я би не сказав, щоб мене глибоко вразила ця вистава.

Натомість у нас, і я кажу не тільки про театр Франка, а й взагалі є вистави, які мене вразили в Україні. Наприклад, вистави театру “Нафта” з Харкова мене більше чіпляють. Тому це все відносно. Щоб ми собі не нав'язали знову чергову цю штуку, що нам ще так довго рости. Ми зараз рухаємося у хорошому русі. Не треба собі постійно закидати тим, що нам ще до чогось дуже далеко, або ми ще не все знаємо. Вчитися дуже важливо. Отримувати певний досвід, навички фірмової роботи, – це складно, але важливо.

Хоча тут також у нас є несподіване рішення режисера Івана Уривського, художників Петра Богомазова і художниці Тетяни Овсійчук у “Макбеті”, коли відьми постають в образі цих кранів, які рухаються і залітають мало не на глядача в зал. Це така технологічна річ і навіть вихід за межі театральної уяви. Це взагалі кіношні крани, які нібито мають іншу функцію. Вони раптом стають основою театральної виразності, театральних образів. Це дуже сміливі рішення, і мені здається, ідея рішення – це дуже цінна річ по всьому світу. Її не так багато. І той, хто привносить нові ідеї, які відображають якусь річ або сьогодення, або майбутнього, або якихось тих речей, які говорять про історію, – це те, про що театр.

фото: ft.org.ua

Але ви згадали Москву, нашу меншовартість, і те, як йшли сюди на гастролі російські зірки, як несли великі гроші на них.

Вони ж із Палацу України не вилазили, податки не платили. Їм все готівочкою платили. Антрепризи російські. Їм за щастя – приїхали, замість декорації привезли пару стільців і стіл, – і покатить. Це просто медійне обличчя, на яке хотіли подивитися, що він там грає, в якому стані. Їм було байдуже. Вони – це лівачок. Вони їздили в Україну розслаблятися, а не давати енергію мистецтва. Тому це жах.

Але є українці, які кажуть, що завершиться війна, і ми будемо далі жити з росіянами так, як жили. Можливо, будуть і ті, хто буде лобіювати, щоб росіяни приїжджали теж зі своїм театром. Є люди які і далі продовжують дивитися російські серіали, а відтак ці обличчя для них впізнавані. Немає остраху, що може все повернутися на круги своя, і ці російські актори знову будуть приїжджати сюди, дивитися з погордою на своїх братів менших — українських акторів, і знову будуть тут заробляти? І тоді вже не буде аншлагів на “Конотопську відьму” й на інші вистави.

Відразу напрошується відповідь, що це вже безповоротно, нарешті ми все зрозуміли. Але я її такою не можу дати навіть з певного власного досвіду. Наприклад, після Помаранчевої Революції нарешті головними стали виконавці, які не були в форматі “М1” чи інших музичних каналів, – Тарас Чубай, сестри Тельнюк, “Тартак” тощо. Саме вони були на сцені з народом. Ніби ж історія безповоротна. Пройшло трохи часу, сталася Революція Гідності – теж достатньо показова історія. Вже кров пролили герої Небесної Сотні. Але деяких українців і це не навчило. Ще була теза про те, що це ж політика, а у нас з росіянами багато спільного. Тепер вже широкомасштабна війна, яка вже найсліпішим мала би відкрити очі. Я не знаю, що ще може бути. Хіба що ядерка впаде. Є люди, пр яких можна сказати “горбатого могила змінить”.

Але насправді не хотілося б допускати таких дискусій чи розумінь на декілька поколінь, тому що це велика травма дійсно на багато поколінь. Це велика руйнація людства в частині українства від Росії. Як можна вибачати загибелі, катування дітей, жінок?

Якщо є люди, до яких не доходить за будь-яких обставин, може, мають бути якісь запобіжники на рівні законів?

Очевидно. Закон справді дає певну безповоротність. Я радий, що при мені, як при міністрі, з мого підпису і подачі спеціальна рада створювала “Закон про мову”. Бо тоді теж хтось говорив: “Ну що значить Закон про мову? Ну що ви будете примушувати? Все ж має бути природньо”. А природньо нема уже сотні років. Бо природньо знищували.

Ваш подвійний досвід міністра культури зараз не використовують? Не приходять до вас за порадою?

Проходять.

І чують?

Я насправді абсолютно щиро готовий був ділитися певним досвідом, ідеями, які не встиг. Бо головна історія, наприклад, якою я можу пишатися на посаді міністра культури, – це інституційність. Це створений мною Український культурний фонд, який повністю позбавив міністра і заступників права визначати, скільки грошей давати і кому. Просто позбавили. Це окрема історія інституції, яка має окремий бюджет на це, яка може приймати заявки, оцінювати через експертні ради. Так, скрізь є людський фактор, але то вже інше питання справедливості і всього іншого. Однак це принаймні однакові для всіх умови, правила гри для всіх гравців культурного поля. Чи Інститут книги, який повністю займається підготовкою участі України на міжнародних книжкових форумах, а закупівлею для державних програм, наповнення бібліотек, відбору тих книжок, які мають заповнювати наші бібліотеки, перекладацькі програми і так далі.

Я ще мав ідеї, і про них публічно говорив, щодо створення Інституту сучасного мистецтва. Це не значить, що це інститут навчальний. У нас немає музею сучасного мистецтва. Він може бути разом з приватними колекціонерами, можна знайти форму. У нас настільки серйозний потенціал, настільки круті сучасні митці, починаючи від Сільваші, Макова, Сидоренка і до цілої низки молодих сучасних митців, які можуть постійно мати діючий сучасний музей. Такий, що є в будь-якому місці світу. Але ми цього не маємо.

Навіть не треба ніяких будівель будувати. Є центр Курбаса, на базі якого можна зробити Інститут сучасного мистецтва. І науково, і з практичної точки зору цей центр мав цю базу осмислення, рефлексії, що відбувається, що це за дивина такого театрального буму, що саме потрібно людям: чи це світові бестселери, чи це класика, чи це сучасні автори. Тобто це все процеси, які мали б мати таку осмислену історію, не просто стихійну.

Ви були викладачем університету імені Карпенка-Карого. Це теж про молодь, про майбутнє. Але ми зараз бачимо, що порушуються такі проблеми домагань, психологічного тиску, знущання у театральних школах і театрах. На це Міністерство культури намагається не дуже реагувати. Є історія з Андрієм Білоусом, який був і викладачем в Карпенка-Карого, і керівником Молодого театру. Його позбавили врешті-решт посади. Також звільнили викладача, наприклад, в Львівському національному університеті на факультеті журналістики, бо це пішло вже як відлуння. Але є, наприклад, прізвище Висоцького, який і далі викладає в Карпенка-Карого. Більше того, він в часи Майдану не хотів написати на своїх студентів, яких викрали тоді, позитивну характеристику. Чому це стається? Як нам змінити цю театральну школу? Скільки ще часу на це потребуватиметься?

Це теж ментально успадкована радянська ситуація. Бо так було прийнято, що керівник курсу – це такий вождь, його слово головне. Крім домагань, він міг вигнати, образити студента і робити все, що хоче, тому що, мовляв, він тебе взяв. Я вдячний, що потрапив до Валентини Іванівни Зимньої, як і ціла когорта великих, прекрасних артистів і особистостей. Але я пригадую, що загалом в університеті була досить часто така агресивна історія, де панував страх. А мистецтво – це ж не про страх. Культура – це не про страх. Це про любов, але не сексуальні домагання.

Я перепитував когось, і наче Висоцький зараз вже пішов. Але це треба перевірити. Можливо, він сам зрозумів, що вже далі не треба пручатися. Я не буду навіть зараз говрити про персоналі, тому що тут мають сказати своє слово відповідні органи, і не хочу передчасно будь-кого зачіпати. Бо кожен має право на презумпцію невинності. Але в загальному була ця проблема. І вона не тільки в цьому університеті. Вона просто поширилася, бо це більш публічні люди. Ця проблема може бути скрізь. У медичних університетах цього дуже багато. Але цей випадок має бути певним прецедентом для вироблення певної культури.

І така приблизно історія у нас з так званою культурою хабарництва. Це також стара радянська історія, яку якось ввели навіть в прикол. Ти йдеш, тобі ще ніхто і не відмовив, але ти вже де-факто маєш щось принести. Спілкуючись з колегами з відповідних інституцій, я кажу, що нам треба ще напрацьовувати таку важливу культуру, щоб однаково карати тих, хто взяв, і тих, хто дає. Бо як не буде давати, то нікому буде брати.

Ми переживаємо зараз комплексну, сутнісну війну. Це війна проти конкретного одвічного агресора – Російської Федерації. Очевидною була історія першої спроби Козацької держави. Це, в принципі, перша спроба взагалі української держави, яку зруйнувала Росія. Ми такими поступами боролися, але програли не в прямій війні, а обманом. Так сталося і з Українською Народною Республікою. Ми програли з обдуреннями внутрішньою позицією, через внутрішні розбіжності. Ми маємо зараз бути консолідовані в тому, що ми даємо цей бій у всьому.

Я вже з'ясувала, що у вас були пропозиції увійти втретє в Міністерство культури. А чи не кликали вас бути третій раз голосом Майдану? Тим паче, що такий “картонковий” Майдан, не дуже масштабний, але тим не менше дієвий, відбувся нещодавно.

Я думаю, що про це навіть не можна зараз думати і допускати такі речі, тому що ми зараз воюємо. Виступити і сказати свою позицію суспільство може, але думати, щоб це переросло у якийсь новий Майдан, вимагання якихось речей, – це дуже небезпечно, бо на цьому грає Росія. Я підтримую всіх, хто були на мітингах.

А ви були там?

Мене не було тоді навіть в країні, ми на гастролях були. Але це було біля театру Франка, тому… Абсолютно зрозуміла оця історія, яка вже має напрацьовану традицію. У нас же перший був порив в 1991 році, але саме Помаранчева революція 2004 року якраз зняла купа міфів, що голосуй, не голосуй, все одно отримаєш Януковича, Ківалова і так далі. Тобто, хто рахує, той і виграє. І от вперше українці заперечили цій історії, сказали: “Ні, ми так не допустимо”. Це подолання міфів, нав'язаних ще системою радянською тоталітарною. Далі – історія Революції Гідності. Це було неймовірно просто.

І зараз: щось не так, люди зразу виходять. Юні, деякі навіть тільки чули про революції. Це момент тяглості правильних традицій. Тобто будь-яка влада в різні часи має знати, що тут ніхто терпіти не буде, що будь-яка ситуація крайньої несправедливості наразиться на те, що буде суспільний протест. Причому він буде такий серйозний, який не розженеш. Спрацює тільки момент або домовленості, або виправлення ситуації. Революція Гідності чи Помаранчева Революція дали неймовірну кількість героїв, які, на превеликий жаль, і гинуть зараз. Під час хвилини мовчання 9-й ранку часто пишуть “активний учасник Революції Гідності”, “активний учасник двох революцій”.

Я люблю згадувати курйозний випадок, як в цій моменті тяглості на Помаранчевій Революції, коли вже були приготовлені БТРи для розгону народу, я звернувся до людей, сказав, що у нас є інформація про небезпеку і попросив, щоб жінки, літні люди і діти покинули Майдан. А мені хтось каже: “Які тут діти?” Я їм показую купу учнівських квитків, школярів п'ятого класу, які з цікавості приходять чи з батьками, чи уроки прогулюють. Вони погубили учнівські квитки. Я відносив їх на поштамт, щоб вони змогли забрати.

Проходить час, 9 років, – стається Революція Гідності. До мене підходять дівчата, хлопці і кажуть, що вони студенти такого-то університету, їм по 18-19 років, і вони губили тут учнівський 9 років тому. Вони кажуть, що тоді вони справді не могли тут знаходитися, а тепер мають право тут захищати свою гідність. Тобто вони не розчарувалися. Це ж політики натворили там справ, а вони відчули правду, щирість, і прийшли на Майдан і через 9 років.