– Так…обличчя багатьох мені знайомі. Але не всіх знаю, – веде Ліна Василівна, і продовжує: Але поки що мене ніхто не насторожує, я відчуваю добрих людей. Навіть оці дівчата, мені незнайомі (вказує на мене та дівчинку поруч), мені чимось подобаються. Мабуть, це майбутні поетеси!

– Прозаїчки! –  хтось вигукнув із присутніх.

Так, і  я пильно стежила за Ліною Василівною, і зрозуміла, як вона обережно роками відбирала у своє оточення людей. Вона не терпить брехні, гірких лестощів, фальшу. І це кажуть її очі.

Ми, любі шанувальники Ліни Костенко, роками чекали на нову книжку поетеси. І це сталось! Понад три десятиліття в одній збірці. Від незалежності – до великої війни. Свої переживання за ці роки Ліна Костенко вмістила у новому друці своїх віршів.  Сама ж збірка несе назву "Вітер з Марса", навіяний важкими пересторогами (окремо розповім історію назви, тож читайте до кінця). Стоси книжок акуратно складені на столі й полицях. Кілька примірників – у руках гостей. Один – у мене. Зустріч була закритою, тож туди могли потрапити лише перевірені люди Іваном Малковичем – власником та директором видавництва "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА". Але навіть цього, здається, було недостатньо. Ліна Костенко все одно влаштувала власну "перевірку" — уважним поглядом. 

Сама презентація відбулась у приміщенні її Фундації, завданням якої є дослідження і переклади творів Ліни Костенко, а також дослідження творів літератури XX століття. На цьому не раз наголошував Іван Малкович. Але сама поетеса реагує на це несподівано різко:

– Фундація заснована не для того, щоб вивчати мене. У нас зараз XXI століття. Я бачу так: тут мають збиратися молоді поети, початківці. Хай сперечаються, читають вірші, розвиваються. Починається новий етап літератури.

Але того вечора багато говорили і про покоління Ліни Василівни.

Заборонена література

Ліна Костенко згадувала радянський час – не як історію про "важкі роки", а як систему, яка калічила літературу і ламала людей. Поетеса розповіла, як система роками не друкувала її тексти, а редактори буквально вирізали з рукописів дати написання.

– Мене дуже довго не друкували за радянською владою. Вимагали, щоб я дати не ставила, аби приховати, наскільки довго твори лежали...

Деякі вірші десятиліттями існували лише у списках із позначкою: "не друкувати".

– Поставиш дату, а потім вони не надруковані.Таких текстів було десь 60–70. 

Радянська цензура, за її словами, бачила "антирадянщину" навіть там, де її не було.

– …Зрізали півонії, несуть на Бессарабію продавати – скоро школа, діти будуть купувати, дарувати вчителям. А мене звинувачували нібито хотіла сказати, що там зрізають голови поетам. А я хотіла тільки про півонії. Ну то природно, що потім почала говорити різне і різке. А куди ж від цього дінешся?

Ліна Костенко, фото: відкриті джерела

Хто вони насправді – ці шістдесятники

Окремо Ліна Костенко говорила про шістдесятників – покоління українських митців, яке, за її словами, не створювало жодної «течії» навмисно. Поетеса наголосила: шістдесятники не були «заангажованими» в тому значенні, яке їм приписували пізніше. Вони жили в час, коли мовчати було неможливо.

– Шістдесятники – це діло складне. То були просто молоді, чесні, талановиті люди. І не тільки письменники – художники, композитори… Ми не знали, що ми – шістдесятники. Ми просто жили й не могли не реагувати на те, що відбувається.

На її думку, справжні шістдесятники визначалися не лише талантом, а й поведінкою у найважчі роки репресій: 

– Справжні шістдесятники йшли на барикади. Їхали у Львів на суд. Оті люди, які стояли під судами, поки нас не випустять, – то теж були шістдесятники. Безіменні люди – то були шістдесятники. 

Ліна Костенко також говорила про трагедію митців, які під тиском системи починали служити радянській ідеології. Згадала і про Івана Драча – із болем, а не з осудом.

– Мені дуже шкода Івана Драча. Дуже талановитий поет. Я просила його: "Залишся таким, як ти є". Я навіть жартома колись сказала йому: "Іване, ану хукни на мене Леніним!" Не хотіла образити – а зупинити.

Через Драча Костенко переходить до Павла Тичини:

– Тичина був геніальний поет. А що з нього зробили?

Розмова весь час повертається до головного витоку –  Росії як системи, яка століттями нищила українську культуру. Вона нагадала про царські укази проти української мови й сказала: якщо забороняється мова – література не може нормально розвиватися. На її думку, саме тому українська культура переживала постійні хвилі відродження і втрат.

– Часи можуть убити. Але у важкі часи особливо талановиті люди починають боротися – і тоді вони формують час.

фото: facebook Миколи Княжицького

Чим надихається Ліна Костенко сьогодні

Пізніше розмова переходить до пізніших часів. Поетеса ностальгійно розповідає,  що її по-справжньому надихає:

– Мене довгий час надихав Чорнобиль. Я туди їздила і відчувала, що життя проходить недаремно, бо я щось зберігаю. 

Потім дивиться на жінок-військовослужбовиць у кімнаті й тихо додає:

– От про що я шкодую – що не з вами там. У Чорнобильську зону вписалася, а на війну – ні. А я б хотіла туди, до вас.

А ще надихають її люди:

– Мене надихають гарні добрі люди. Я люблю писати про добрих персонажів.  Ось ці дівчата мене надихають, – показує Ліна Василівна на жінок поруч, – Іларіон Павлюк мене надихає, Малкович мене надихає…А коли мої вірші читають військові в окопах – я готова для цього жити.

І веде далі:

– Мене не надихають премії, нагороди чи звання. Я до цього відчуваю огиду, правду кажучи. Бознакому надали "Героїв України". Справжні герої загинули, вони не нагороджені і ніхто про них не знає…

Якою має бути сучасна література 

Ліна Костенко бачить літературу антивоєнною. Але додає: література під час війни не може бути нейтральною.

– Вона має бути антивоєнною. Не публіцистичною, декларативною…Але водночас – проти ворога. Але і ворога треба знати. Треба знати його мову, культуру, літературу.

Звідки походить назва "Вітер з Марса"

Коли мова заходить про нову книжку, атмосфера у кімнаті змінюється. Назва  "Вітер з Марса" – народилася після дивного й тривожного відчуття.

– Я чула запис вітру з Марса. І це було таке відчуття, ніби я там побувала. 

Потім читає рядки:

– То хто ж ми? Люди чи покірна маса конгломерат розсварених держав? А далі що? Я чула вітер з Марса. Він був зловісний. Він попереджав... Я не можу сказати то відчуття, яке я пережила. Я відчула загрозу майбутньому. Я б не хотіла її відчувати… Я відчула цей вітер, який може пройти по землі. 

Пророчі слова митців

Того вечора і присутні, і сама Ліна Костенко згадувала свої рядки, які стали пророчими. 

– Чи то правда, що творчі люди відчувають більше? – хтось запитав із присутніх. Ліна Василівна  підтвердила: митці відчувають більше – і часто наперед. Частина її пересторог уже справдилася. Тож передбачила нове: Україна пройде важкі випробування, але матиме світле майбутнє:

– Знаєте, у мене в "Берестечку" є гадання  з козаком Небабою. Його запитали про долю України, а він відповів: "Я хочу ще раз вмерти". Але я не хочу так відчувати. Я вірю, що Україна буде така, як ми з вами прагнемо. От. Тому що є люди, і які готові життя віддати. нам завжди є за що вмерти, бо нам є для чого жити.

Ліна Костенко під час розмови з Сергієм Жаданом (зима 2024-2025 рр.), фото: YouTube

На кінець

Поруч із Ліною Костенко – її донька, письменниця, поетеса й перекладачка Оксана Пахльовська. Саме вона – одна з перших, хто читає нові тексти матері ще до друку. Але, каже Пахльовська, остаточне слово завжди залишається за Ліною Костенко.

– Мама – душа у слові суверенна. Вона може прислухатись і до мене, і до пана Івана Малковича, і до людей, яким довіряє. Але якщо її щось не переконає – остаточне рішення все одно буде її, – говорить Оксана Пахльовська. – Письменник – дуже суверенна особистість. І мама особливо суверенна. Я цю її суверенність дуже люблю і шаную. Мені здається, це форма буття, необхідна для літератури.

У цій фразі,  мабуть, і є найточніше пояснення самої Ліни Костенко. Людини, яка десятиліттями не підлаштовувалась ні під владу, ні під літературну моду, ні під чужі очікування.

Сам Іван Малкович зізнається: книжку планували видати ще торік. Але робота затягнулася.

– Вона мала бути готова до мого дня народження минулого року. Про це я дізнався вже потім. Але Ліна Костенко сама знає, коли поставити останню крапку у своїй роботі.

Наприкінці зустрічі я підходжу до Ліни Василівни по автограф. Вона уважно дивиться на мене – і раптом усміхається:

– О! Так ось де я вас бачила! На "Еспресо"! – радісно вигукнула Ліна Василівна.

Ми ще трохи говоримо. А потім я кажу майже навмання:

– Дай Боже, зустрінемось із вами на наступній презентації вашої нової книги.

Ліна Костенко щиро розсміялася й взяла мене за руку.

А Ліна Костенко таки справді має чимало невиданих рукописів, і майже завершених, і ще не завершених.

Тож, дай Боже здоров’я Ліні Василівні, аби ми дочекалися ще не на одну її нову друковану книжку.