Час проти пошесті. Далматинський спосіб боротьби з епідеміями

Перший з документів передбачав, що усі, хто прибуватиме на територію республіки із місць, відомих випадками чуми, будуть зобов’язані спочатку прожити місяць на спеціально відведеному для цього острові Мркан або в сусідньому Цавтаті. І лише якщо через тридцять днів в них не виявлять симптомів хвороби, вони зможуть потрапити до самої Рагузи.

Рагуза (Дубровник) у XV сторіччі

Другий закон забороняв містянам відвідувати тих, хто тимчасово перебуває на Мркані або ж у Цавтаті, навіть якщо йдеться про надання їжі чи інших необхідних для них предметів, без дозволу спеціально уповноважених Радою осіб. А того, хто наважиться порушити цю заборону, мали утримувати ті ж тридцять днів разом із потенційними хворими.

Боротися з хворобами, відокремлюючи хворих від здорових, що могли від них заразитися, звісно, почали не в XIV сторіччі. Ізолювати, скажімо, хворих на лепру вимагав вже Старий Заповіт (і в тій же Рагузі так робили з початку XIII сторіччя щонайменше).

Та й першу велику епідемію чуми, що прокотилася світом у ранньому середньовіччі називають "юстиніановою" не лише тому, що вона припала на правління цього імператора. А й тому, що з його ініціативи були ухвалені перші закони, що забороняли вільне пересування по державі людей із "зачумлених" регіонів.

Юстиніан I зі соратниками

Утім, згасанню тієї пошесті сприяли не лише адміністративні обмеження – її поширення гальмували та невисока швидкість тогочасних комунікацій, і невисока щільність зв’язків між країнами та навіть областями в межах однієї держави. Деякі краї хвороба оминула лише тому, що її просто нікому було її принести – цинічно кажучи, потенційні носії вмирали швидше, аніж могли до них дістатися.

Натомість так звана "монгольська глобалізація", пов’язана із завоюваннями Чингісхана та його нащадків, стала прологом для набагато жахливішої і безумовно — більш руйнівної пошесті чуми, що почалася в Європі у 1346 році та увійшла до історії під іменем "Чорної смерті". 

Читайте також: Філософія корупції. Урядовий "експеримент" Френсіса Бекона

Азією хвороба поширювалася разом із караванами купців – і з такою ж швидкістю. Середземномор’ям її в буквальному сенсі "розвозили" кораблі генуезців, які підхопили естафету у володіннях монгольських ханів (з XIX сторіччя зазвичай згадують облогу кримської Кафи Джанібеком, який після того, як втратив надію здобути місто, закидав його трупами своїх вояків, померлих від чуми).

Джанібек

Галери під прапорами з червоним хрестом Святого Георгія наводили такий жах на мешканців Середземномор’я, що їм забороняли навіть наближатися до портів. Відганяли вогнем навіть від рідної Генуї – прирікаючи команди та пасажирів на смерть якщо не від хвороби, то від голоду й спраги.

Іноді це й справді дозволяло відтермінувати початок епідемії в конкретній державі, але не більше. Чума продовжувала ширитися Європою. Тож традиційні конкуренти генуезців – венеційці – вчинили ще радикальніше. В 1347 році вони заборонили заходити до їхнього міста усім кораблям, з якої б державі вони не припливли. 

Тих, хто все ж сподівався розвантажити свій товар, призначений для продажу у Венеції, відправляли до берегів острова Сан-Лазаро, на якому з XII сторіччя утримували хворих на лепру (саме за прикладом будівлі місцевого монастиря, лазаретами почали називати схожі заклади і в інших країнах). 

У нашвидкуруч збудованих бараках або ж просто на своїх кораблях іноземці чекали, поки їх не відвідає спеціальний посадовець, уповноважений венеційською владою. Який на свій розсуд міг дати (або не дати) дозвіл на перебування у місті.

Залежність від настрою одного конкретного чиновника, втім, знецінювала всю систему. По суті це означало, що навіть хворий, або ж носій хвороби все одно міг потрапити до міста – під шляхетним приводом, або ж просто за хабар (зрештою, чума до Венеції таки дісталася та "викосила" понад половину її населення). Але при цьому кораблі із цілком здоровими командами врешті могли отримати облизня — ще і якусь хворобу на додачу, адже біля Сан-Лазаро одночасно перебували сотні людей з різних куточків тогочасного світу.

Читайте також: "Король-місяць". Дивне життя і загадкова смерть Людвіга II

Острів Сан-Лазаро

За часів "Чорної смерті" Рагуза ще визнавала над собою владу Венеції, тож і досвід її був рагузинцям щонайменше знайомим. В 1358 році вони, щоправда, від колишньої "метрополії" відокремились. І з новими спалахами чуми (а ця хвороба мала "звичку" за кілька років повертатися) вирішили боротися вже по-своєму. Запропонувавши замість істеричних, але при цьому хаотичних заборон більш-менш системний підхід.

Так, згідно з ухваленими законами, в Рагузі затримували не всіх "чохом" (для республіки, що жила коштом морської торгівлі, це межувало б з самогубством, у тій же Венеції ресурсів вистачило лише на кільках років тотальної заборони), а лише ті кораблі, які прибували із "небезпечних" країв. 

Були встановлені чіткі правила поведінки затриманих та їхнього спілкування з місцевим населенням. Ну й запровадили граничний термін "відстою" - тридцять днів, "трента" італійською.

Чумний лікар XVII сторіччя

Однак і це був лише початок. Щоб стежити за дотриманням законів, довелося запровадити посаду контролера. Ним став запрошений з Італії лікар. Потім в нього з’явилися два помічники — хірурги. Так зрештою постала постійна служба охорони здоров’я – знову-таки одна з перших в Європі. Результати роботи якої стала найкращим доказом ефективності запровадженої системи.

На досвід Рагузи вже невдовзі звернули увагу і в колишній "метрополії", і в інших італійських містах. Та почали запроваджувати карантинні правила й у себе. Втім, карантинними ці правила і "стали" саме у Венеції. Адже місцевий сенат вирішив, що тридцяти днів для "відстою" підозрілих кораблів замало, і в 1448 році додав до них ще десять. Загалом вийшло сорок – як у Великому пості. Італійською "сорок" звучить як "кваранта" - звідси й французький "карантин".

Щоправда, у самій Франції карантин був вперше застосований лише в 1521 році – у Марселі, а в Англії — аж у 1663-му (саме напередодні великої "Лондонської чуми"). На той момент у Рагузі завершили будувати вже п’ятий за ліком карантинний лазарет. Його будівля стоїть і досі – як наочна ілюстрація здобутків дубровчан не лише в торгівлі, а й створенні громадської системи охорони здоров’я, що стала прикладом для всієї Європи.

Спеціально для Еспресо

Про автора. Олексій Мустафін, український журналіст, телевізійний менеджер, політик, автор книжок науково-популярного спрямування

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.