Європейська "ядерна парасолька": якими є межі франко-британського потенціалу без США. Пояснюємо

Ядерний клуб — тобто перелік країн, що володіють ядерною зброєю, — залишається обмеженим завдяки Договору про нерозповсюдження ядерної зброї; крім того, деякі держави, зокрема Україна, добровільно відмовилися від такого арсеналу. Інша вагома причина – політика США, котрі обіцяли захищати своїх союзників по НАТО. 

Однак через дії та заяви Дональда Трампа, коли вже три роки триває повномасштабна російсько-українська війна, Європі стає очевидно, що стовідсотково покладатися на ядерний арсенал Вашингтона у разі прямого зіткнення з РФ, не можна. Тому активізувалася риторика про франко-британську співпрацю над розробкою автономної європейської "ядерної парасольки". Зокрема, ще у кінці березня чимало ЗМІ вийшли з заголовками, що Франція пропонує Європі свій ядерний щит, який можна було б доповнити можливостями Великої Британії. 

Еспресо розповість, як працює ядерне стримування НАТО, що є в арсеналі Франції та Великої Британії і які виклики для об'єднання задля спільної безпеки Європи. 

Матеріал підготовлено у співпраці з Консорціумом оборонної інформації (CDI), проєктом, який об’єднав українські аналітичні та дослідницькі організації, та спрямований на посилення інформаційної підтримки й аналітичного забезпечення у сфері національної безпеки, оборони й геополітики. Автор аналітики CDI - Олексій Їжак, аналітик Національного інституту стратегічних досліджень, співзасновник Консорціуму оборонної інформації. Текст для Еспресо розширив та упорядкував Юрій Мартинович.

Механізми та реалії ядерного стримування НАТО

Ядерне стримування НАТО формально зберігається, але переважно залежить від США, які забезпечують як тактичний, так і стратегічний рівні. Велика Британія є партнером у стратегічному компоненті, тоді як Франція має повністю автономні сили. У разі зникнення американської підтримки Європа зіткнеться з викликами: розширення французького потенціалу або створення нової системи вимагатимуть часу, ресурсів і політичної волі. У короткостроковій перспективі ЄС має підтвердити дієвість власного стримування, попри технічні, політичні й психологічні труднощі, особливо в контексті загрози з боку Росії.

Тож система ядерного стримування НАТО побудована на принципі поетапної ескалації, що передбачає поступовий перехід від звичайної оборони до потенційного ядерного удару. На початковому етапі всі країни-члени Альянсу, за винятком Ісландії (яка не має постійних збройних сил), зобов’язані брати участь у бойових діях звичайними засобами. На вищих щаблях ескалації — від обмеженого застосування ядерної зброї до повномасштабної ядерної війни — коло країн, здатних зробити внесок, суттєво звужується. 

Ключовим елементом цієї системи є так зване розширене ядерне стримування, яке займає проміжну позицію між дедалі прийнятнішим сценарієм звичайної війни та все ще неприйнятною повномасштабною ядерною катастрофою. Саме наявність цієї проміжної ланки змушує потенційного агресора утримуватися від нападу навіть звичайними силами через ризик неконтрольованої ескалації до ядерного рівня.

На практиці значна частина ядерного стримування НАТО спирається на американську інфраструктуру, що налічує близько 5,5 тис. одиниць ядерної зброї. США розміщують приблизно 100 ядерних авіабомб типу B61 на шести авіабазах у п’яти країнах: 

• Бюхель (Німеччина), 
• Кляйне-Брогель (Бельгія), 
• Волкел (Нідерланди), 
• Авіано та Ґеді (Італія)
• Інджирлік (Туреччина). 

Ці бази оснащені спеціальними підземними сховищами WS3, розташованими під укриттями для літаків, що забезпечують безпечне зберігання та оперативне завантаження ядерної зброї на літаки союзників. Крім того, існують резервні об’єкти, такі як RAF Лейкенгіт у Великій Британії, який наразі модернізується для відновлення ядерних спроможностей, та Араксос у Греції. 

Управління цією системою базується на складній трирівневій структурі угод: угода про ядерну співпрацю регулює обмін технологіями та інформацією, угода про ядерний арсенал визначає умови розміщення та застосування зброї, а угода між військовими структурами встановлює технічні процедури. 

Операційна відповідальність розподілена між країнами НАТО залежно від їхньої ролі. Сім держав — США, Бельгія, Велика Британія, Італія, Нідерланди, Німеччина та Туреччина — мають літаки подвійного призначення (DCA), такі як F-16, Tornado IDS і F-35A, сертифіковані для доставки американських ядерних бомб B61. Раніше до цього списку входила Греція, і її літаки, ймовірно, зберігаються як резерв. Окрім країн із ядерною зброєю чи DCA, щонайменше шість держав беруть участь у місії SNOWCAT (Support of Nuclear Operations With Conventional Air Tactics), надаючи літаки для супроводу, дозаправлення, радіоелектронної боротьби та логістики під час ядерних операцій. Серед них — Чехія, Данія, Угорщина й Польща, хоча повний перелік не розкривається. Політичний контроль і координацію забезпечує Ядерна група планування (NPG), до якої входять усі члени НАТО, крім Франції, що свідомо утримується від участі. 

Ця система регулярно тестується під час навчань, наймасштабнішими з яких є щорічні Steadfast Noon. У 2024 році вони проходили з 14 по 24 жовтня переважно над Бельгією, Нідерландами, а також у повітряному просторі Данії, Великої Британії та над Північним морем. Участь взяли понад 60 літаків із 13 країн, включно з винищувачами, здатними нести ядерну зброю, а також літаками розвідки й дозаправлення, за підтримки близько 2000 військових. Навчання відпрацьовують процедури без бойових боєприпасів, демонструючи готовність Альянсу. 

Параметри Steadfast Noon 2025, які зазвичай відбуваються восени, поки не оголошені, але вони можуть стати вирішальними для оцінки майбутньої ролі США в НАТО, особливо на тлі змін у глобальній політиці.

Франція, попри повернення до інтегрованої військової структури НАТО у 2009 році (вони вийшли з цієї структури у 1966 році за рішенням президента Шарля де Голля, який прагнув для Франції стратегічної незалежності, зокрема, у ядерній зброї), не бере участі в NPG і зберігає повний контроль над своїми ядерними силами, наголошуючи на національному суверенітеті. Водночас вона сигналізує про готовність розглядати свій потенціал як частину колективної безпеки. 

У лютому 2025 року Франція провела навчання Poker 2025 із залученням винищувачів Rafale та ракет ASMPA, демонструючи автономність і водночас потенціал для інтеграції з ширшими сценаріями, альтернативними до Steadfast Noon.

Потенціал Франції та Великої Британії як основи європейського стримування

^{Британська субмарина системи Trident, фото: DW}

Французькі ядерні сили (force de frappe) є повністю автономними й розроблені самостійно поза структурами НАТО ще у 60-70-х роках минулого століття. Французька ядерна доктрина базується на принципі "достатнього стримування" (dissuasion suffisante) і передбачає масовану відповідь у разі загрози "життєво важливим інтересам" країни. Та як відзначає BBC, межі поняття цих французьких  інтересів завжди залишалися розмитими. Ще з часів президента де Голля Париж натякав, що частина Європи може перебувати під його ядерною парасолькою (Західна Німеччина).

Станом на 2024 рік Франція має близько 290 боєзарядів, розподілених між двома системами: балістичними ракетами M51 на підводних човнах класу Triomphant (стратегічний компонент) та крилатими ракетами ASMPA на винищувачах Rafale (тактичний компонент). Ця структура дозволяє Франції зберігати незалежність і гнучкість, хоча її доктрина традиційно орієнтована на національні інтереси. 

^{Французька ядерна ракета ASMP, Фото: Вікіпедія}

Велика Британія натомість інтегрована в ядерну систему НАТО (а по суті – США) і має приблизно 225 боєзарядів, розміщених на підводних човнах класу Vanguard із ракетами Trident II D5, орендованими у Сполучених Штатів. Її арсенал є виключно стратегічним, без тактичного компонента, і скоординований з американськими силами через розподіл зон патрулювання.

Сукупно Франція та Велика Британія володіють понад 500 ядерними боєзарядами, що теоретично достатньо для завдання катастрофічної шкоди будь-якому противнику, включно з Росією. Адже за "критерієм Макнамари", сформульованим у 1960-х роках, 400 мегатонних вибухів вважаються неприйнятними для існування будь-якої держави, незалежно від цілей війни. Проте франко-британський потенціал має суттєві обмеження. 

Велика Британія залежить від США в технічному плані (ракети Trident і конструкція боєзарядів), а Франція, хоч і суверенна, потребувала б доктринальної трансформації та підтримки інших країн для розширення своєї ролі. Крім того, обидві країни не мають тактичної ядерної зброї малої потужності, яка могла б забезпечити гнучку відповідь на обмежені удари, — на відміну від Росії, яка активно розвиває такі системи та має близько 2 тис. одиниць цієї зброї. Загалом РФ має близько 5 тис. одиниць ядерної зброї.

Однак переконливість стримування залежить не лише від кількості боєзарядів, а й від здатності демонструвати послідовну ескалацію та політичну готовність. 

Російська доктрина "ескалація для деескалації" розрахована на використання прогалин в ескалаційних ланках противника. Без американської присутності європейське стримування може не мати достатньої психологічної ваги для Москви, якщо не буде підкріплене тактичними засобами й чіткими сигналами солідарності. Французькі ASMPA, хоч і класифікуються як тактичні, за потужністю ближчі до стратегічної зброї, а британські Trident орієнтовані на глобальні цілі, а не на керовану ескалацію в можливому всеєвропейському театрі війни.

Перспективи розвитку: це можливо, але є багато "але"

Як відзначає The Wall Street Journal, ідея створення європейської "ядерної парасольки" лише починає обговорюватися. Для її втілення необхідно вирішити чисельні технічні, фінансові та політичні питання. 

Аналітики відзначають, що європейське ядерне стримування є технічно здійсненним завдяки арсеналам Франції та Великої Британії, які разом перевищують 500 боєзарядів. Бо це достатньо для завдання неприйнятної шкоди. Практична ж сторона справи залишається під питанням через брак гнучкості, багатонаціональної інтеграції та тактичних засобів малої потужності, які є в розпорядженні Росії. 

Без США Європа втрачає ключовий елемент розширеного стримування, що забезпечує психологічний і практичний тиск на агресора. Так, Франція і Британія можуть стати основою нового автономного європейського щита, але це вимагатиме не лише політичної волі, а й значних ресурсів від інших країн ЄС для створення повноцінної системи. Для прикладу, утримання поточної французької системи ядерного стримування коштує Парижу майже $7 млрд на рік, відповідно, для масштабування її на всю Європу – потрібні додаткові мільярди. 

Історично американська ядерна присутність у НАТО слугувала не лише безпеці, а й стримуванню появи нових ядерних держав у Європі, інтегруючи потенційних кандидатів у колективне планування. Сьогодні, коли вплив США слабшає, франко-британський потенціал має шанс стати новою "ядерною парасолькою" Європи, але її ефективність залежить від скоординованої участі європейських країн. Навчання Steadfast Noon 2025, підготовка до яких уже триває, стануть важливим тестом для оцінки як ролі США, так і здатності Європи до самостійності. Та у довгостроковій перспективі успіх залежатиме більше від того, чи зможе континент подолати політичні розбіжності та інвестувати в спільну ядерну оборону.

Підсумовуючи, можливість розвитку автономної "ядерної парасольки" Європи залежить від трьох ключових факторів. По-перше, Франція та Велика Британія мають розробити спільну доктрину, що поєднує французьку та британську ядерні доктрини та стратегії використання цієї зброї. По-друге, залучення інших країн через механізми на кшталт розширеного доступу до планування (аналогічно до NPG) могло б зміцнити загальноєвропейську солідарність. І по-третє, модернізація тактичних систем — наприклад, створення зброї малої потужності — підвищила б гнучкість відповіді на можливу ескалацію. 

Без участі інших європейських країн і чіткої стратегії ця "парасолька" ризикує залишитися радше символом бажаних змін, ніж дієвим інструментом. Подальший розвиток — від спільних навчань до інвестицій у нові системи — визначить, чи зможе Європа перетворити франко-британський потенціал на справжній ядерний щит континенту.

Читайте також: Україна – Європа: можливості й виклики у військово-технічній співпраці – аналітика Консорціуму оборонної інформації