"Оппенгеймер": той, що не викинув ядерне яблуко

Про це інформує Еспресо

Один із найочікуваніших цього літа фільмів - "Оппенгеймер" англійця Крістофера Нолана, попри те, що вже тиждень на великому екрані, продовжує збирати повні зали (станом на 28 липня "Оппенгеймер" зібрав $229,9 млн після тижня показу в кінотеатрах у глобальному прокаті). Та викликати жваві дискусії – від захоплених до критичних. Та й бути інакше навряд чи могло б. Адже мова про одного з найуспішніших режисерів сучасності, яким є Нолан, з одного боку. І з іншого – про чоловіка, який змінив цей світ і змусив усе людство жити з наслідками його винаходів, американського фізика та творця атомної бомби Джуліуса Роберта Оппенгеймера, що начебто сказав про себе словами із "Бхагавадгіти": "Я — Смерть, великий руйнівник світів, що несе загибель всього живого".

Але насправді ми не знаємо, що він сказав і що подумав, коли вперше за його участі була випробувана атомна бомба (а трапилося це в Нью-Мексико в липні 1945 року), що відчув… Адже широко відомий як науковий керівник Мангеттенського проєкту, в рамках якого в роки Другої світової війни розроблялись перші зразки ядерної зброї, не міг не знати аксіоми, що в кожної палиці завжди є два кінці… Знав… Утім одержимий не тільки науковим поступом, а й відповідними завданнями, що їх ставили перед ним та його колегами високі державні мужі та воєначальники, таки зробив по максимуму, щоби їх виконати. І потім поклав роки, щоби стримати той механізм, котрий запустився. Принаймні так пишуть у біографічній книзі "Оппенгеймер. Тріумф і трагедія американського Прометея", яку Крістофер Нолан взяв за основу фільму, істориків Кая Берда та Мартіна Дж. Шервіна.

Фото: Getty Images

І мабуть, так і є. Бо ставши головним радником у новоствореній Комісії США з атомної енергії,  неодноразово виступав на підтримку міжнародного контролю над ядерною енергією з метою запобігання поширення атомної зброї та ядерної гонки.

Акторський склад х/ф "Оппенгеймер" (зліва направо): Метт Деймон, Роберт Дауні-молодший, Кілліан Мерфі, Емілі Блант та режисер Крістофер Нолан, Фото: Getty Images

Однак у межах фільму оця моральна дилема – розширити світи, винайти щось, чого людство не знало раніше, і вболівати за наслідки цих винаходів – це Оппенгеймерове (хай і блискуче втілене актором Кілліаном Мерфі в його образі) чи все ж Ноланове? І навіть із фільму Роберт Оппенгеймер демонструє найяскравішу емоцію жалю, коли довідується про смерть жінки, яку колись любив, чи принаймні, до якої відчував щось більше за суто людську симпатію. Але аж ніяк не тоді, коли відкривається увесь жах скоєного ні щодо місцевих жертв радіаційного забруднення, ні згодом, коли американці скинуть атомні бомби на японські міста Хіросіму та Нагасакі, в яких одномоментно сукупно загинуть 130 тис. мешканців, а потім упродовж наступних пів року ще пів мільйона вмиратимуть у муках від спричинених радіацією ран і хвороб.

Ні, його, вочевидь, таки мучить сумління, коли намагається озвучити свої побоювання президентові Гаррі Трумену, який вважав, що з винайденням атомної бомби гинутиме значно менше американських військових. Мовляв, але що буде з Японією і що буде з людством? Однак сумління втихає, коли опиняється у центрі всезагальної уваги як "батько атомної бомби". Продемонструвавши вміння адаптуватися до зовнішнього світу, Оппенгеймер утім не уникне цькувань, мотивом до яких насправді не завжди буде звинувачення його у симпатії комуністам, членом партії яких він ніколи не був, хоч воно й звучатиме гучно із різних трибун. Так, свого часу бував на зборах, мав серед комуністів приятелів, фінансував втечу від нацистів колег-вчених єврейського походження, але не сповідував комуністичні догми. А згодом загалом відійшов від того. Але коли в гру вступає гола політика і чужі надії, підступи та розрахунки, гравців уже  мало цікавить істина, як було насправді.

Джуліус Роберт Оппенгеймер, Фото: Getty Images

Нагадаємо – започаткований з єдиною метою – створити атомну бомбу швидше за нацистів, зокрема до літа 1945 року - Мангеттенський проєкт розпочався за президенства Франкліна Рузвельта (єдиного у США, який обирався на цей пост понад два рази) і завершився за Трумена, а між цими двома особистостями насправді прірва. Як і прірва у мотиваціях кожної окремої людини до кожного окремого вчинку.

Отож режисер Крістофер Нолан, окрім висвітлення Мангеттенського проєкту та історії його очільника Оппенгеймера, вводить ще один акцент у свій найскладніший та наймасштабніший (за його визначенням) у його творчому доробку фільм: показує, як невдале слово чи жарт або їхнє інтерпретоване сприйняття спроможні впливати на хід подій і їх змінювати. Такий собі ефект метелика на фоні грандіозних світових змін. Приміром, як вплинув на перебіг подій у долі Оппенгеймера кандидат в міністри торгівлі США Льюїс Штраус і чому. Загальновідомий (хоч і не буквальний) варіант Сальєрі у долі Моцарта, хоча насправді злочину Сальєрі не було – його вигадав Пушкін. Але це вже інакша тема.

А тут певною мірою марнославство, заздрість, амбітність, приховані образи та бажання тримати нитки кермування процесами у власних руках – на що страждають  як великі уми, так і прості смертні. То все у деталях – інтонаціях, виразі очей, окремих репліках, що час від часу проривається в особистостях різних героїв. А актори виконали свої завдання на найвищому рівні. Ще б пак!  Окрім Кілліана Мерфі знамениті Емілі Блант, Роберт Дауні-молодший, Метт Деймон, Флоренс П’ю, Кеннет Брана, інші, яких так багато, що навіть губишся серед цих – за сюжетом – більших та менших умів. Навіть Оппенгеймер на початках своєї наукової діяльності зважився отруїти яблуко свого професора, що його принижував. Однак усвідомивши, що станеться незворотне, повернувся і викинув те яблуко у сміття. І вже не має особливого значення, що по виходу фільму внук Роберта Оппенгеймера назвав цю сцену виданню Time спотвореною історією, бо, мовляв, родина нічого про таку ситуацію не знає.

Елліністичний комедіограф Менандр говорив, що найбільш прекрасною є людина, коли вона людина. Крістофер Нолан намагається показати Оппенгеймера і як людину також. Що має чимало плюсів – здатна допомогти, коли треба, вірна дружбі, готова до пізнання (зокрема вчить різні мови, щоб читати тексти в оригіналі – приміром, санскрит). Але водночас не позбавлена і вад: може бути зверхньою, різкою, байдужою… Бо людина, зрештою, це тільки людина. Хоча у стрічці розкриття емоційного руху та глибини героя дались Нолану значно важче, ніж показ його наукового шляху. Бо, напевно, неможливо таки охопити неохопне.

Про цей фільм можна говорити багато. Про те, як вражає вміння Крістофера Нолана подавати в цілісній історії різні погляди на одні й ті ж речі і які форми він для того обирає. Про те, як йому вдалося відтворити ядерний вибух без використання компʼютерної графіки (хоча це, схоже, тримають в секреті). Про те, як найдовша у фільмографії Нолана стрічка (а триває фільм три години) здатна тримати глядача у напрузі без сцен зі стріляниною та перегонами, а лише через діалоги та детальне, майже документальне відтворення історії.

Цю стрічку не заїж попкорном – не до нього насправді. І навряд чи це фільм для домашнього перегляду: мені чомусь здається, що її варто дивитися на великому екрані.

Українці дивитимуться цей фільм зі своєї вежі. Адже тема ядерної зброї в контексті російського загарбницького вторгнення до нас і залякування нею світу з боку Росії, щоб тільки світ злякався і від України відмовився – те, що болить кожній свідомій людині на наших теренах. А згадок про Росію і про СРСР у фільмі чимало. І на цю тему теж можна міркувати… Особисто я вдячна Ноланові, що коли йде відрахунок секунд до активації тієї першої пробної бомби та душа стискається до маленької грудочки, очікуваний гучний звук вибуху не звучить. Натомість візуальні ефекти й … тиша.

А саме тиша, як казав хтось із відомих, іноді є найкращою відповіддю… Тільки щоб не могильна…