Пережити війну допоможе "антистресовий капітал", – психологиня

Про це журналістка Еспресо запитала у психологині Терези Гевко (на фото).

Фото надала Тереза Гевко 

Половина українців тривожаться за своє майбутнє. Це дані опитування, проведеного Фондом Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва, в якому взяли участь лише респонденти із західних і центральних регіонів. Не опитували тих, хто живе у прифронтових зонах і на територіях, які постійно обстрілюють. Не опитували тих, хто змушений був виїхати за кордон. Та попри це, ось такі цифри.

Ми всі зараз живемо у травмі й всі відчуваємо тривогу, але в усіх її рівень є різним. Моя тривога – параноїдальна. Я в Україні, але далеко від зони активних бойових дій. Тривога тих, хто виїхав за кордон, – депресивна, бо ці люди ні на що не можуть вплинути, а лише сумують за втраченим контролем. У тих, хто опинився під обстрілами, тривога катастрофічна. Проте всім нам з цього треба виходити.

Як?

Шляхом відновлення психіки. Ганс Сельє (канадський ендокринолог, – ред.) називав це "антистресовим капіталом". Кожен із нас його має. Цей "капітал" тримається на моделях поведінки з мирного часу. Що ви робили тоді, коли у вас були проблеми? Які способи використовували, щоб вийти з кризи? 

"Антистресовий капітал" треба постійно розвивати, підсилювати. А для цього – продовжувати займатися рутинними справами: ходити на каву, на манікюр.

Під час війни?!

Для Путіна важливо, щоб ми розсварилися, а наша економіка впала. Це його завдання, і якщо ми колаборанти, то будемо на це вестися (всміхається). А якщо ми патріоти своєї країни, солдати в цій війні, то будемо продовжувати якісно виконувати свою роботу і робити перерви, щоб піти на прогулянку. Не забувати про якісь свої ритуали. 

Якщо блокувати свої емоції, вони зачаяться у тілі, зафіксуються там і з часом вийдуть назовні у вигляді соматичних хвороб

Цю анонімну історію я прочитала на одному з форумів. Киянин відправив дружину з дітьми за кордон, а сам залишився у столиці та записався до тероборони. Зізнався, що так сумував за своїми рідними, що кожного вечора плакав і тулив до себе їхні речі. Це нормальна реакція, особливо коли ми говоримо про чоловіка?

Це дуже нормальна реакція, і не важливо, йдеться про жінку чи чоловіка. Так людина реагує на розлуку. Наша психіка унікальна і досконало збудована. Вона має свої захисні механізми. У кого що вмикається. У когось, як от у цього чоловіка, плач. Йому сумно – він плаче. Зі сльозами з організму виходять гормони стресу, і людина відновлюється. Відчуваєте, що хочете поплакати, але не пасує робити це на людях? Плачте, щоб ніхто не бачив.

Хтось може зауважити, що все його тіло тремтить. Це тимчасова, але реакція – організм так скидає напругу. У когось може бути рухове збудження. Хтось не спить.

Аналізуйте свої реакції. Якщо відчуваєте злість, зліться, але не виливайте злість на рідних і близьких. Поговоріть з психологом, відлупцюйте подушку. 

Емоції – вроджені. Це частина нас, як наші руки чи ноги. Ми не можемо їх заборонити. Якщо ви будете їх блокувати, зачаяться в тілі, зафіксуються там і з часом вийдуть назовні у вигляді соматичних хвороб.

Емоції треба "спалювати". Допоможуть у цьому дихальні техніки, фізичні навантаження, прогулянки на природі, хороше кіно.

Мені, наприклад, допомагає фізична праця. Починаю ходити по кімнаті та шукати собі роботу. Улюблене заняття – чистити шафу. Згодом я зрозуміла, що це ритуальне викидання непотрібних мені речей – це насправді викидання зайвої енергії, яка "кипить" у мені. У такий спосіб рятуюся, відновлююся. Кожен має свій спосіб. Знайдіть його і сміливо користуйтеся. 

Як правило, тільки у 20% людей, які зазнали психологічної травми внаслідок війни, розвивається посттравматичний стресовий розлад або інші психічні розлади

За попередніми прогнозами Міністерства охорони здоров'я України, психологічної підтримки після війни потребуватиме 15 мільйонів українців, з них 3-4 мільйони – медикаментозної терапії. 

Як правило, тільки у 20% людей, які зазнали психологічної травми внаслідок війни, розвивається посттравматичний стресовий розлад або інші психічні розлади. В Україні, кажуть фахівці, ця цифра буде трохи вищою, бо українці переживають дуже жорстокі події, які травмують психіку. Згадаймо, що відбувалося на Київщині. Проте навіть якщо це буде 30%, решта відновить своє психологічне благополуччя коштом внутрішніх ресурсів, якісними стосунками й підтримкою рідних та друзів, роботою з психологом, бесідами зі священником, улюбленою роботою, громадською діяльністю, цікавим хобі. 

Наш мозок – дуже пластичний і шукає способи, щоб не бути у тривалому стражданні. Він захищається: або відключається (на якийсь час приходить амнезія), або вдається до дисоціації ("це відбувається не зі мною"). Маємо тішитися, що у нас таке мудре тіло і довіряти йому. 

У соцмережах критикують тих, хто поїхав за кордон, а оскільки це переважно жінки, називають їх "втікачками від своїх чоловіків": "Сидять у своїй ситій Європі й нічим не журяться". Критикують тих, хто повертається: "І без вас тут палива, продуктів і робочих місць не вистачає". Критикують внутрішніх переселенців, які не хочуть розмовляти українською, та обурюються, чому чоловіків із західних областей масово мобілізують, а зі Сходу – "не чіпають: гуляють спокійнесенько собі по Львову, байдики б'ють та пиво п'ють". Волонтерам закидають розкрадання гуманітарної допомоги. Безробітних сварять, що не йдуть рити окопи. Тих, хто розривається на дві роботи, звинувачують, що "хочуть всі гроші заробити". Можливо, я зараз трохи перебільшую, але якось так воно виглядає. Це також якась захисна психологічна реакція? 

Маєте рацію. У такий спосіб люди "гасять" свою внутрішню тривогу. Якщо людина немає іншого конструктивного способу її подолати, перетворюється на ось такого "диванного бійця". Якщо це пише диверсант (навмисно, щоб нас розізлити й розсварити), то це ще гірше, що ми на це ведемося. Нам важливо зараз не втрачати гідності. 

Я була у Львові на інтенсиві провідного європейського фахівця з embodiment-підходу Марка Волша. Він поставив нам цікаве питання: "Ви знаєте ви, чому весь світ вам допомагає?" І сам же відповів: "Бо ви не знущаєтеся з російських полонених і не поводитеся так, як ці орки. Ворог поводиться нецивілізовано, жахливо, а ви у такому стражданні, при такій біді, у всенародному горюванні не опускаєтеся до його рівня. Гідно це сприймаєте і даєте гідну відсіч". 

Якщо я волонтерю, то це моє рішення і ніхто не може збити мене з мого шляху. Багато молодих людей каже: "Я боюся, тому не йду воювати. Але я хакер". Людина вибрала свій шлях. Ми всі – солдати на цій війні.   

Хтось поїхав і вирішив повернутися додому? Добре, що повертається! Багато наших біженців не хоче й надалі користуватися пільгами, які дають їм європейці, а хоче повернутися на Батьківщину, до своєї родини. Ви розумієте, наскільки ми змінилися? Наскільки іншою тепер стала українськість? Наша нація формується, рафінується. Переконана: ми зараз живемо в унікальних часах. Усе, що відбувається з нами, не просто так. Так, війна – це бруд і жах. Так, війна – це смерть і кров. Так, ми платимо дорогу ціну, але те, що зараз народжується, це – те, чим ми будемо пишатися в майбутньому. Хоча зараз ми ще не до кінця це усвідомлюємо. 

Війну може пережити той, хто зуміє пристосуватися. Гнучко підлаштуватися під ситуацію та витиснути з неї максимум користі, ясності, комфорту й орієнтації

Знайомі розповідали історію про українку, яка виїхала до Польщі, залишивши в Україні свого чоловіка та сина. Чоловік їхати не захотів, син пішов воювати. Вона думала, що поїде перечекати неспокійні часи, та й гроші якісь заробить. Влаштувалася в Польщі доглядальницею за старшою пані. Їй добре платили, до неї добре ставилися, але через два місяці вирішила повернутися додому. Не спала нормально, відколи приїхала. Сказала, що поряд з рідними їй буде спокійніше.

Мусимо поважати кожне рішення, адже приймаючи його, людина демонструє, що є зрілою особистістю. 

Я давно відстежую, про що говорять-пишуть ізраїльські фахівці з психічного здоров'я, адже війна у них триває довго. Меїр Шальєв (ізраїльський письменник, який здобув фах психолога, – ред.) каже: "Війну може пережити той, хто зуміє пристосуватися. Гнучко підлаштуватися під ситуацію та витиснути з неї максимум користі, ясності, комфорту й орієнтації". Тут не йдеться про матеріальну користь, а про особистісне зростання. 

Візьмімо наших жінок-біженців, які виїхали за кордон. Вони сумують, страждають, але заради безпеки дітей мусять там бути. У чому буде полягати користь, про яку ми згадали? І жінка, і діти заведуть нових знайомих і друзів, вивчать мову, здобудуть унікальний досвід. Напрацьовуючи цей "капітал", відволікатимуться від тривожних думок, що не дозволить їм впасти у депресію. Мій колега, психотерапевт Олег Романчук називає це "дія у на-дії". Коли наші руки, наша голова зайняті, психіка відновлюється. Якщо так склалося, що ви виїхали до іншої країни, піклуйтеся про своїх дітей, працюйте, займайтеся волонтерством, пересилаючи допомогу в Україну. Тоді будете "у строю", в дії, і вам буде легше пережити розлуку з домом і рідними. 

За інформацією Міжнародної організації праці при ООН, майже 5 мільйонів українців втратило роботу через війну. Тож не дивно, що зараз люди хочуть продемонструвати роботодавцям свою незамінність. Водночас людині може здаватися, що вона функціонує не так ефективно, як раніше, а це викликає відчуття незадоволеності собою і прагнення викладатися на роботі ще більше.

Усієї роботи не переробите. Слід пам'ятати, що у травмі, стресі ми регресуємо. На те, що до війни могли робити легко, тепер може знадобитися більше часу, і може складатися враження, що ми "гальмуємо", не даємо собі ради. Так справді може бути, але це тимчасово і це природно. Так наша психіка захищається. Не знущайтеся з себе, бо це може призвести до вигорання. Це дуже нездорово. Робіть якісно те, що вам добре й легко вдається, що ви робите з радістю, і не мучтеся почуттям провини за те, що хтось робить це краще за вас. Не женіться за невідомими вершинами, які не є вашими. 

Також раджу ретельно планувати свій день. У цьому плані має бути "віконечко" для спілкування з близькими, "віконечко", щоб послухати музику, полежати у ванні чи прочитати, як радить психотерапевт Олег Чабан, 50 сторінок художньої книжки. 

Тих, хто боїться втратити роботу або вже її втратив, хочу заспокоїти. Війна – не привід впадати в депресію. Війна – це тимчасово. Коли вона закінчиться, роботи буде валом

Багато лікарів зараз залишається на робочому місці буквально цілодобово. Навіть коли була пандемія COVID-19 стільки не працювали...

І це дуже погано, бо коли буде нагальна потреба в їхній допомозі, не зможуть надати її якісно. Емоційне вигорання – паскудна річ, бо воно може мати довготривалі наслідки. Крім того, якщо людина перебуває в поганому психоемоційному стані, її не можна допускати до людей. Усі ті, робота кого полягає у спілкуванні з людьми: вчителі, медики, психологи, соціальні працівники, журналісти – мають бути відновленими, перебувати у психологічній гармонії, рівновазі. Тільки тоді можуть якісно виконувати свою роботу. "Я маю в серці те, що не вмирає". Повинні мати ресурси для самозцілення.

Трудоголізм – це спосіб "загасити" тривогу. Він веде до невротичного розладу. На кожну порцію праці має бути порція радості. А праця також може (і повинна) бути в радість. Як казав один відомий рок-музикант, успішною можна вважати ту людину, яка зранку прокидається, ввечері лягає спати, а в проміжку між цим займається улюбленою справою. "Сродною працею", як називав її Сковорода.

Тих, хто боїться втратити роботу або вже її втратив, хочу заспокоїти. Війна – не привід впадати у депресію. Війна – це тимчасово. Коли вона закінчиться, роботи буде валом. Нас усіх будуть кликати відбудовувати країну. Якщо ви не ліниві, ви будете працювати. Хай ця думка вселить у вас надію. 

Може так трапитися, що людина почне заїдати стрес солодощами, запивати, не дай Боже, алкоголем – пивом, вином.

Такий ризик є, бо ми всі сьогодні перебуваємо у стресі. І тут, власне, ми повертаємося до того, з чого почали нашу розмову. Яким є мій "антистресовий капітал"? Як я виходжу з кризи? От це я зараз і використаю. Якщо людина й у мирному житті випивала, коли їй було зле, то й під час війни тяжітиме до випивки. Водночас ми всі – на піднесенні, і мало серед нас таких, що хотіли б спитися. Усі хочуть бути потрібними, залученими. Ті, що були схильні до алкоголізму, але пішли воювати, сповідують кже зовсім інші цінності. 

По ТБ бачила сюжет про безхатьків, які допомагали теробороні. Ці люди, які були відкинуті суспільством, за лічені дні соціалізувалися. Ставлення до них кардинально змінилося, адже кожен з українців зрозумів, що завтра у його дім влетить російська ракета і він так само залишиться без даху над головою. 

У безхатьків увімкнулася ця "дія у на-дії", а в нас – наша людяність, наші гуманні почуття. Ми всі зараз "в одному човні" і виплисти зможемо, тільки якщо будемо гребти всі разом. Сьогодні кожна людина – на вагу золота. Ми всі віримо, що перемога буде за нами, і вона вже проглядається. Україну вже сприймають у світі як країну-переможця у цій війні.

Як це не парадоксально звучить, але війна змінює деяких людей на краще. Мені нещодавно розповіли історію про чоловіка, який пів життя ніде не працював. Випивав, на цигарки у дружини канючив. А почалася війна – мало не силоміць потягнув її до Польщі. Хоч і пенсійного віку, і досвіду роботи в нього як кіт наплакав, працює, ще й дружину утримує. 

Бо ввімкнулася його значущість. Він до цього якось жив і не напружувався. Тобто вторинна вигода в нього була. А тепер увімкнулося "Я важливий", "На мені залежить". 

Стрес, війна, проблеми запускають процеси позитивних змін у людині. "Я можу бути корисним. Я можу пришвидшити перемогу України. Я – солдат тієї армії, якій зараз допомагає цілий світ. Мене всі поважають. Як я можу пиячити?" На жаль, трапляються ситуації, коли в Україну надходить гуманітарна допомога і частина з неї продається. Але це не є масовим явищем. Такі випадки – відсунуті на маргінес, а "першу скрипку" грає все-таки людяність, солідарність, підтримка один одного. Це дивовижні процеси і нам випала унікальна нагода стати їх свідками.

Розмовляла Наталія Гелий

Стежте за подіями в Україні та світі разом з Еспресо! Підписуйтесь на Telegram-канал: https://t.me/espresotb