"20 днів у Маріуполі". Все, що про Україну — корисне для нас

Але так було не завжди. Навіть попри його масштаб і шокову цинічність звірств, після того, як відчинились навстіж ворота Аушвіцу та інших концтаборів і з них вийшли вцілілі виснажені привиди, мало схожі на людей — то у світовому суспільстві відбулося...нічого. Повоєнні суспільства країн-переможниць просто почали відбудовувати свої зруйновані економіки та міста, а про мільйони вбитих євреїв ніхто не знав. Чи не хотів знати, бо їм було не до того — мали багато своїх трагедій. Від нечисельних очевидців, які намагались передати реальний масштаб катастрофи, просто відмахувались. А перші письменники, що написали про це — ходили від видавництва до видавництва й отримували відмови.

Лише публічні судові процеси, перетворені на світові шоу, на кшталт суду над Ейхманом, оскароносні фільми та книжки з преміями вивели Голокост у світло софітів і лише таким чином євреї заставили людство вшанувати належним чином свою трагедію і звернути на неї увагу.

Та у них був один недолік — це все відбувалось після убивств і вони могли лише документувати пам'ять, але не мали зворотної сили. Не могли нікого врятувати, лише засвідчити.

Фільми ж і різноманітні репортажі про Україну, ті, що вже зняті, й ті, що ще будуть — мають унікальну можливість безпосередньо впливати на перебіг нашої війни й зменшувати кількість жертв. Ці фільми у буквальному сенсі рятують нам життя.

Читайте також: "Я б дуже хотіла, щоб цього фільму ніколи не було", – продюсерка "20 днів у Маріуполі" Василіса Степаненко

Це не просто забавка для вбраних у смокінги ситих людей із вищого світу. І не відкуп статуетками та різноманітними нагородами українських митців для притлумлення сумління. Це, в першу чергу, дуже яскраво підсвічена біда українців через війну перед людьми, які або приймають важливі рішення у своїх країнах, впливають на зовнішню політику і розподіл фінансів, або знайомі з ними. Це правило навіть не трьох рукостискань, а взагалі одного.

Ніхто не любить крові, убивств, насилля та решти проявів нещасного життя. Ми воліємо оминати брудні вулиці, відвертати голову від безхатьків і не дивитись у бік насилля. Так влаштована наша вразлива психіка, котра береже внутрішню рівновагу. І те, що на третьому році повномасштабної війни та убивств українців американська кіноакадемія не відвертає голову, а виводить на сцену нашу криваву трагедію і підсвічує її софітами для дуже вишуканої й впливової публіки — справді багатого варте.

Читайте також: Оскар для України: де тут держава?

Таке кіно прямо впливає на допомогу нашій країні, дає сигнал Росії, що США і Європа не втомились і готові формувати нові українські "списки Шиндлера" для порятунку. До слова, чудесну роль першого плану зіграв недавно Емманюель Макрон, заявивши про теоретичну можливість введення французьких військ в Україну. Це одразу викликало ланцюгову реакцію перестрашених лідерів, які запевнили Росію, що війська вводити не будуть, але натомість одразу додали ще допомоги Україні, щоб вирівняти моральний баланс. Це був дуже крутий хід з боку Макрона, він теж заслужив Оскар, як мінімум.

Справа не у фільмі, не в художній цінності, не у статуетках. Річ у тому, що все, що про Україну — корисне для нас. І це важлива частина глобальної програми порятунку нашої країни від скаженого сусіда.

Джерело

Про автора: Володимир Гевко, маркетолог, блогер

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.