Чи етично мені, зшитому вічними швами, питати метеликів про їх завтра?

Після стількох років плавання, вулиці повні дивних автомобілів, котрі й на автівки не схожі, радше на електрочайники — я вже навіть не знаю, як їх заводити і як ними керувати, та й чи треба ними керувати, чи не їдуть вони самі у своїх справах. 

З вітрин кав’ярень стирчать якісь пристрої й страви з незнаними назвами; одяг у відвідувачів довгий і великий — так, ніби на планеті стало занадто багато тканин усіх видів. Собаки невідомих порід, слова, де лише окремі звуки лишилися знайомими; соцмережі, котрі потребують тих органів чуттів, котрих у мене немає, музика — тих тембрів, яких раніше не було.

Ці острови не мають жодного коріння з моєю землею, зате вони мають крила, і їх несе вітром.

Читайте також: "Ті битви народили в нас всередині дітей..."

Знайомі часи лишилися тільки усередині сірих панельних будинків. Там мені зненацька зрозуміле все: меблі, сантехніка, лампи, там зберігається мій час, поміж зацукрованим варенням. І тільки шахеди пробивають ці стіни, витрушують ці давні артефакти на вулиці; але на ранок знову все прибрано, порожні вікна негайно закривають дошками кольору людської плоті.

До вітрин хочеться підійти, хочеться звернутися до цих людей, котрі не розуміють сенсу вибухів — навчитися нашвидкуруч їх мови, та й розпитати, звідки вони взялися і куди, на їх думку, вони щезнуть. Хочеться взяти в руки волосся цих дівчат, провести легко пальцем по їх дивовижних бровах — десь там має бути серце їх краси. Десь на поверхні їх зіниць відливаються спалахи над ворожою нафтопереробкою; вістря зенітних засобів вказують в темні небеса, постійно нагадуючи про головне.

Але чи етично мені, зшитому вічними швами, питати цих метеликів про їх завтра?

Джерело

Про автора. Ігор Луценко, журналіст, воїн ЗСУ

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.