Чому для Росії переговори важливі?

Ключові цілі Росії незмінні з 2014 року: обмеження суверенітету України, вирішальний вплив на її внутрішню й зовнішню політику, "русский мір" з російською мовою та РПЦ, а також обмеження армії, демонтаж військового виробництва й заборона на співпрацю з НАТО. Жодна з цих вимог не досягається окупацією Донецької області або бомбардуванням ТЕЦ. Це вимоги політичного характеру, а отже, якщо вони й можуть бути досягнуті, то лише шляхом переговорів.

Коли ми обчислюємо, скільки років потрібно для окупації всієї країни з нинішніми темпами війни, то упускаємо головне: Путіну території самі по собі не принципові. Просування російської армії він розглядає як важіль впливу для досягнення своїх політичних цілей. Тому для нього не є критичним, що за чотири роки армія не змогла захопити всю Донецьку область. Повільне просування, за задумом Кремля, разом з іншими елементами війни на виснаження має штовхати Україну до капітуляції на російських умовах.

Звідси й роль Мединського: його завдання не шукати вихід із переговорних тупиків, а переконувати, що подальший опір не має сенсу. 

Для Путіна переговори — це спосіб зафіксувати свою перемогу. Ймовірно, він справді хоче якнайшвидшого завершення війни, але лише у форматі капітуляції України. За його логікою, предметом торгу можуть бути лише умови цієї капітуляції.

У цій концепції Путіну важливо, щоб переговори тривали. Він не вийде з них за власною ініціативою й братиме участь за будь-яких обставин. Навіть якщо в Москві щотижня підриватимуть або розстрілюватимуть російських генералів, це не вплине на участь Росії в переговорах.

Читайте також: Путін готується для останньої спроби

Однак проблема полягає в тому, що справжні цілі Росії сьогодні недосяжні ні військовим шляхом, ні переговорами.

Військовим шляхом Росія ще може намагатися захопити залишки Донецької області. Але після цього постане питання: що далі? Можна роками говорити про Харків, Дніпро чи Одесу, намагатися форсувати Дніпро та Південний Буг, але з нинішніми ресурсами це нереально. Теоретично росіяни можуть посилити мобілізацію, але це несе неприйнятні для Кремля політичні ризики. Якщо Путін не пішов на це за попередні чотири роки, малоймовірно, що він зробить це зараз.

Навіть у разі гіпотетичного нав’язування Україні ганебних умов капітуляції на переговорах, немає жодного адекватного способу контролювати їх подальше виконання. 

Попередній досвід виконання Україною Мінських угод це яскраво продемонстрував. Без кардинальної зміни влади в Києві на відверто проросійську будь-які домовленості про завершення війни на практиці не працюватимуть. І росіяни це чудово розуміють. Усі ідеї про "зовнішнє управління Україною з боку ООН", які Лавров згадав кілька днів тому — це прояв усвідомлення безперспективності переговорного процесу.

Тож Путін не може відмовитися від переговорів, адже це єдиний спосіб досягти "цілей СВО". Водночас підписання будь-якої мирної угоди, навіть максимально вигідної для Росії, але без механізмів контролю за її виконанням, не принесе їй нічого, окрім необхідності готуватися до нової війни. А розпочати нову війну після формального завершення може виявитися складніше, особливо якщо Україна отримає гарантії безпеки від США та союзників. Отже, для Кремля простіше продовжувати війну, витрачаючи залишки коштів російського бюджету на її підтримку.

На цьому етапі війна не має політичного вирішення, яке можна було б досягти переговорами. Тому, на жаль, найбільш імовірним сценарієм 2026 року залишається продовження війни з паралельною імітацією переговорів.

Джерело

Про автора. Микола Княжицький, журналіст, народний депутат України

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів чи колонок.