Чому Путін перемагає?

У другій чверті 20-го сторіччя пріоритетною ідеологією, що використовувалася в Радянському Союзі був марксизм, який пов'язувався з діалектичним матеріалізмом та матеріалістичним розумінням діалектики Гегеля. У своїх роботах Маркс опирався на філософський матеріалізм Феєрбаха.

Система пояснень зовнішньої реальності доповнювалася Енгельсом та Леніним, та була взята на озброєння Сталіним.

Після смерті Сталіна почалася відлига.

Разом з цією відлигою різні активні радянські люди й, в тому числі науковці почали бурхливо розвивати свою діяльність. Ця діяльність полягала у своєму погляді на марксизм та його інтерпретації, оскільки саме марксизм у його збоченому розумінні й складав усе мислення цих людей.

Одним з таких людей був педагог Георгій Щедровицький, якому на момент смерті Сталіна було 25 років. У 1957 році Щедровицький написав свою першу наукову статтю, а ще через 10 років почав організовувати навколо себе людей, з якими йому було цікаво спілкуватися про підходи до мислення і використання мислення для розвитку організаційної діяльності.

Його навіть виключили з КПРС за те, що він підтримав окремих дисидентів-вчених.

Згодом спілкування між вченими та "спочутливими" вилилося у Московський методологічний гурток, який став мегауспішним через його розгортання за допомогою масового проведення, так званих "організаційно-діяльнісних ігор", через які в період 70-х - 90-х років пройшли десятки тисяч людей. Для окремих учасників таких ігор вони стали майже наркотиком, оскільки вони були майже єдиною інтелектуальною розвагою в СРСР.

У 60-х роках разом з Щедровицьким працював та намагався розбудовувати цю спільноту радянський вчений Володимир Лефевр. На певному етапі вони розійшлися, оскільки Лефевр хотів розвивати тему рефлексивного управління, в якому провідна роль відводилася суб'єкту діяльності, а Щедровицькому було цікаво вивчати і розглядати діяльність як таку, без фокусування на суб'єкт.

Надалі Лефевр виїхав у США і став автором низки праць, завдяки яким ми зараз розуміємо суть рефлексивного управління.

Щедровицький залишився єдиним провідником діяльнісного підходу в СРСР та створив мало не релігію своїх підходів. Відтак його діяльність продовжив його син — Петро Щедровицький.

Сергій (Ізраїтель) Кирієнко був одним з адептів цієї секти. Тривалий період Петро Щедровицький та Сергій Кирієнко працювали разом. Спочатку політична платформа на засадах методології була використана для створення програми політичної партії "Союз правих сил", до якого входили Сергій Кирієнко, Борис Нємцов, Ірина Хакамада та Анатолій Чубайс.

Фактично, пропозиції Щедровицького-молодшого для російської діаспори за кордоном стали зовнішньополітичною платформою для цієї партії, просуваючи тези, так званого, "русского мира".

Згодом Петро Щедровицький працював з Кирієнком у Приволзькому федеральному окрузі, а потім в корпорації "Росатом"

Саму методологію та напрацювання Щедровицького не можна вважати будь-яким інструментом російської влади в період з 2004 по 2022 роки. Однак, ці інструменти багато в чому змінювалися і перекручувалися.

В результаті, бувши фактично, похідними від наукових розробок Лефевра, про які ми знаємо, інструменти методології Щедровицького наклалися на фашистські підходи російського філософа Івана Ільїна та його послідовників, до яких, за певних обставин, можна віднести і Олександра Дугіна.

Таким чином, сформована фашистська ідеологія путінського режиму отримала у своє розпорядження потужний методологічний апарат втілення цієї ідеології в життя, шляхом організаційно-діяльнісної та проєктної роботи, важливі аспекти якої втілювалися і Сурковим, і Кирієнком, і Вайно, і Громовим — людьми, які, фактично, відповідали за політично-ідеологічну платформу дії путінського режиму.

Виключно на мій погляд (а я не є спеціалістом в цій сфері) важливою часткою методологічного підходу та його дисципліни мислення було те, що ідея фактично відділялася від діяльності, а діяльність ставала лише інструментом того, як суб'єкт управління намагався форматувати свої уявлення про реальність у відповідність до поставленої перед собою мети.

До певної міри, це була практика метамодерну до появи самого метамодерну. Хоча, з іншого боку, така невіддільна частина ліберально-демократичного устрою як свобода слова так само може вважатися одним з інструментів метамодерну. Оскільки, кожна людина має право на вираження своєї думки, навіть якщо ця думка не має нічого спільного з реальністю.

Я б навіть сказав, що практика cancel culture не має принципових відмінностей від, так званого, "русского мира". І в одній, і в іншій парадигмі, право вирішувати справжній вигляд реальності віддається умовному "пролетаріату", або якійсь умовній групі людей.

Ця група людей приймає ексклюзивне рішення щодо "добра" і "зла", та, відповідно, транслює це рішення у конкретну діяльність, що само по собі вже створює нову реальність — відмінну від базової. І, умовна свобода слова, не тільки дозволяє це, а прямо це підтримує і заохочує.

На останній шведській онлайн-конференції з приводу інформаційної безпеки, куди запросили мене, заступника міністра Тараса Шевченка і ще пару спікерів, один зі шведських доповідачів знову повторив, що демократія має дозволяти людям помилятися і навіть брехати, щоб забезпечувати своє функціонування. На що, я поставив логічне запитання — для чого тоді існує, так звана, "боротьба з дезінформацією", якщо розповсюдження брехні (дезінформації) є одним з основоположних аспектів функціонування демократії?

Так чи інакше, на мій погляд, саме діяльність у сфері "протидії дезінформації" наочно показує, наскільки успішним був і залишається підхід Щедровицького-Лефевра, який ми можемо називати "рефлексивне управління", або "рефлексивний контроль".

Читайте також: Війну спричинили всі, хто копав "російську колію"

У рефлексивному управлінні вкрай важливими є два ключові аспекти:

1. Поставити об'єкт управління в реактивну позицію, змусити реагувати. При чому, якою саме буде ця реакція — не так важливо. Важливо, що об'єкт, реагуючи, по своїй волі вступає у суб'єктно-об'єктний зв'язок з тим, хто управляє (контролює).
2. Змусити об'єкт управління залишатися в контексті тієї реальності, яка ідеологічно нав'язана суб'єктом управління.

Таким чином, просто продовжуючи діяльність під назвою "протидія дезінформації" ми постійно виконуємо дві вищевказані умови й залишаємося в об'єктній позиції щодо РФ.

Найважливішим здобутком РФ у цій діяльності з розповсюдження рефлексивного управління є вкрай ефективне використання основної безпекової парадигми Заходу, яку називають "ескалація-деескалація". В цьому контексті використовують також термін deterrance (поганий переклад на укр. мову - "стримування").

Згідно з цією парадигмою, ваш опонент має оцінити несприятливі наслідки для себе у разі прийняття ним рішення про ескалацію насильства, і відмовитися від такої ескалації, розуміючи, що наслідки будуть негативними.

Однак за останні 10 років, використовуючи цю парадигму, Захід посилає абсолютно протилежні сигнали своєму опоненту. Реакція на анексію Криму, на воєнні злочини в Сирії, на захоплення половини Африки, на повномасштабне вторгнення в Україну... Всі ці випадки говорять про те, що Путін і його режим готові до максимально несприятливих наслідків щодо себе. При цьому, вони постійно транслюють можливість застосування екстремально можливого насильства — ядерних ударів — до якого західні суспільства не готові.

В результаті, цю гру Путін виграє з легкістю, адже пропонована Заходом реальність щодо Росії його влаштовує, а пропонована Кремлем реальність щодо Заходу дуже страшить Захід, оскільки є неприйнятною.

"Мы все попадем в рай, а они - просто сдохнут" (с).

Ця формула, висловлена Путіним на засіданні Валдайського клубу, добре символізує той факт, що тоталітарний режим може прийняти реальність наскільки завгодно погану, а покірний народ, що живе у цій парадигмі, приймає її як, не тільки невідворотну, але й бажану.

Читайте також: Як вижити у цій війні. Чому Захід так панькається з Росією

Західне суспільство, базоване на людинолюбстві та пріоритеті матеріального над ідеологічним (попри усі ці заламування рук щодо "цінностей") - психологічно втратило готовність протистояти Путіну.

Єдиним, що відділяє західну цивілізацію від падіння є Україна та українці. Які через феномен своєї живучості та навичок виживання — готові прийняти ту реальність, яка пропонується, але зробити так, щоб максимально ефективно до неї пристосуватися. Проблемою залишається те, що ми нікому не пропонуємо своє бачення реальності...

Спроможностей протистояти пропозиціям реальності від путінського режиму у нас немає.

Пропозиції реальності від Заходу нас не влаштовують, бо, попри рух до ЄС і НАТО, ми чітко розуміємо, що якби ми поводили себе, як Захід, — ми б уже давно були мертві.

На жаль, виходу у ситуації, що склалася я не бачу.

Оскільки нам потрібно або змінити парадигму Заходу (а у нас для цього немає спроможностей), або, запропонувати свою реальність (а у нас для цього немає спроможностей).

Для мене це означає, що поточна ситуація збережеться на невизначену кількість часу, доки або ми усі не помремо, або не помре путінське політбюро.

Джерело

Про автора. Дмитро Золотухін, ексзаступник міністра інформаційної політики України, експерт з питань інформаційних воєн та конкурентної розвідки.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.