Чому Україні не підходить "довга стратегія"

Вони вимагають не лише діяльної колективної витримки ("довгої волі" з лексикону Ніцше), а й певного способу мислення, що чітко відділяє тривале від минущого, головне від другорядного, аналітику від мемів тощо. А ще ці "довгі стратегії" мають бути підтримані більшістю суспільних еліт. Це – імперативна умова для втілення "довгої стратегії".

З цим в Україні проблеми. Історично більшість українців все ще перебуває у тій сивій "парадигмі попа Ларивона", яка ставить справедливість вище закону, а шаблон (звичаєву модальність) вище за принцип (дискурсивну модальність). Тобто мислить у таких координатах, котрі зрозумілі та зручні для мислення обивателів. Мислить в межах світогляду, що описується шаблонами звичаєвої моралі (етики) і передбачає лише "короткі стратегії".

Обиватель не мислить часовими масштабами, які виходять за побутовий "горизонт сподівань". Тобто не мислить на період, довший за два-три роки. Бо там, вважає обиватель, "невідомо що буде". Хтось з родичів захворіє, хтось вийде заміж, когось звільнять з роботи. Відповідно, "внутрішній планувальник" обивателя не заглядає за дальший горизонт часу.

Виходячи з цього, свої "короткі стратегії" обиватель не будує на абстрактних цінностях. Його мислення не охоплює довготривалих історичних циклів й не виводить на перший план ті проєкти, які потребують послідовної роботи кількох поколінь. Тривалість історії у його свідомості існує лише у вигляді звичаєвих шаблонів. У вигляді того, що обиватель рахує за "традицію". Але це не жрецька традиція й не "вічне повернення" до джерел. Це лише механічне (й, часто-густо, неосмислене) відтворення побутових та суспільних ритуалів.

Читайте також: Війна в нас окремо, а політика окремо

Типу: "Батьки так робили й ми так робимо".

Зрозуміло, що такий обивательський традиціоналізм не проєктується на "довгі стратегії" національного буття. Він не проєктний, а етично-прикладний, історично заглиблений у патріархальні язичницькі (родоплемінні) практики. А в тій ситуації, у якій нині перебуває наша держава, він ще й капітулянтський.

Бо пропонує ту саму філософію ідентичності, яку нав’язує нам ворог. Ті самі "духовні скрєпи", лише у профіль.

Адже основою путінізму є той самий різновид обивательського традиціоналізму. Себто, суміш з етнічного націоналізму ("наші люди найщиріші та найдуховніші"), російського православ’я ("Бог – небесний самодержець, Росія – земний аналог небесної державності") та мілітаризму ("бояться, значить поважають", "можем повторіть"). Й на цьому ігровому полі нашим борцунам за традиційні цінності немає чим крити путінського бубнового туза. В колективних змаганнях на рівні "в кого довший" російські традиціоналісти завжди будуть "традиційнішими" за українських.

Й справа навіть не в тому, що імперський формат абсолютизації "скрєп" (звичаєвих шаблонів) є ефективнішим за національний. Все набагато гірше. Обивательський традиціоналізм, як свідчить історія останніх двох століть, може бути основою "довгої стратегії" (наприклад, стратегії ідентичності) лише в імперському форматі. Там, де звичаєві шаблони з’єднані з "спадковими", так би мовити "апаратно аплікованими" мілітаристськими практиками військово-чиновницької та жрецько-чиновницької еліт.

А в національній державі, такій як Україна, традиціоналізм швидко "вигорає". Він не здатний конкурувати на вільному ринку ідеологій, тому що ніяким чином не відповідає потребам сучасної економіки, інформаційної сфери, культури та мистецтва. Війна актуалізує його, але лише у "капсульованих елітах", обернених на власні "орденські" або корпоративні традиції.

Читайте також: Як мольфари укладали політичну мапу повоєнної України

Традиціоналізм базований на відомій спекуляції, яка передбачає апріорну та універсальну вищість колективного інтересу за інтерес окремої особистості. І як тільки за цим шаблоном намагаються будувати державну політику, всім стає незручно. Бізнес не хоче "відстьогувати" швондерам, які виступають від імені колективу (нації, громади), митець не хоче служити підозрілим "святиням" і "вівтарям", креативний клас посилає на три літери тих, хто намагається загнати його у ярмо "суспільної необхідності" та поставити під контроль чиновників.

І якщо путінська "глибинна імперія" ще може протягом певного часу компенсувати цей спротив, вливаючи у свої стратегії сотні мільйонів нафто- і газодоларів, то в національній державі платник податків відразу голосує проти. Обрізаючи всі мрії традиціоналістів про довгу стратегію з присмаком саморобного "ордену мечоносців".

Тому будь-який дрейф нашої влади до того берега, де живе український аналог путінсько-дугінсько-гундяєвського "скрєпного суспільства", закінчиться катастрофою. І цю катастрофу викличе не відраза Заходу до тоталітаризму, а природний спротив обивательського середовища. Воно, це середовище, безперечно, не дуже симпатичне й зовсім не надихає любителів плакатної героїки. Воно не споряджене "довгою волею". Проте прагматичне та тверезе, здатне практично мислити та виробляти озброєння (якщо за це платять). Що "дуже-дуже гут" для тієї спекулятивної демократії (і все ж таки демократії), яка опинилася між Сциллою необхідного і Харибдою можливого.

Джерело

Про автора. Володимир Єшкілєв, український письменник, філософ

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.