День сорому після Дня Незалежності: інструкція з цинізму

Почнемо з факту: президент Кароль Навроцький відмовився підписати поправку закону про допомогу громадянам України. Він обґрунтував вето, серед іншого, вимогою, щоб допомога 800+ була доступною лише тим українським сім'ям, де один з батьків працює в Польщі. Він також анонсував власний законопроєкт: продовження шляху до громадянства до 10 років, збільшення покарання за нелегальний перетин кордону до 5 років в'язниці та додавання до закону гасла "стоп бандеризму". Водночас він поставив під сумнів положення щодо доступу біженців до медичного обслуговування.

Вчора — обійми, побажання найкращих результатів президенту Володимиру Зеленському, заяви про "непохитну солідарність з Україною, яка бореться за виживання". Сьогодні — вето на законопроєкт, який мав продовжити захист і уточнити питання підтримки дітей. Спочатку конфеті, потім — молоток. Це не політика держави з історією боротьби за "вашу і нашу свободу", це не Європа. Це шоу: посмішка на камери, палиця у закони, цинізм у діях. І все це — наступного дня після Дня Незалежності України.

Суть прийому проста: замінити слово "солідарність" словом "умовно". "Допомога — так, але за умови, що батько/мати працює". Наче 800+ — це корпоративний бонус, а не допомога на дитину. Дитина не може бути алгоритмом для перевірки податкової декларації. Дитина — не "бенефіціар на випробувальний період".

Символічне зіткнення — вчорашні "вітання" і сьогоднішнє "але" — це не випадковість. Це метод: спочатку жест на адресу сусіда, потім — жест до електорату. Гравітація очевидна: сповзання до страху, підозри, образи

Я не буду тут нічого "обговорювати". Немає потреби. Але просто почитайте, що відбувається в серцях наших українських друзів:

• Хочеться поплакатися щодо вето, хто має статус UKR, які у вас плани?*
• Заберіть мене із собою, куди б ви не їхали. Я не хочу залишатися тут сама. (...) мені дуже важко психологічно.
• Хочу підтримати морально та обійняти подумки. Це просто свинство. Інших слів немає.

Цей цинізм працює в реальному житті. Не в мемах. Не в студії. У подорожах, школах, у планах на вересень. У відчутті, що все, що якимось чином вдалося зібрати докупи за останні два роки, можна зруйнувати з трибуни однією фразою, після якої людина знову відчуває, ніби земля вислизає з-під ніг.

• Ми були в Празі, я зробила дитині подарунок на день народження. Було так добре, ніхто не шеймив нас на вулиці за українську мову. Повертаємося додому – відкриваю новини, бо свідомо нічого не читала до цього, а тут таке.

Йдеться не про "доброту чехів" проти "відсутності доброти поляків". Йдеться про те, чи може держава бути передбачуваною в кризовій ситуації. Чи здатний уряд сказати правду простим реченням: "Так, статус захисту буде продовжено відповідно до європейського рішення. Так, ми не каратимемо дітей за те, що вони не працевлаштовують своїх батьків. Так, ми не будемо розпалювати війну пам’яті".

Натомість — оголошення пакета "очищення": суворіші покарання, довший шлях до громадянства, гасла про "бандерівську ідеологію", кинуті в дебати, як сірник у суху траву. Це не захист польської пам’яті. Це розпалювання вогню на складі боєприпасів російської пропаганди. Не потрібно бути стратегом, щоб зрозуміти, що чим менше ми говоримо про російську агресію і чим більше ми говоримо про "символи", тим краще для Кремля і гірше для справжньої, щоденної польсько-української співпраці.

Читайте також: Українці значно більше віддають у польську державну казну, ніж отримують з неї

‍У нормальному світі, якщо ми взагалі пам’ятаємо, як він виглядає, соціальні закони працюють за двома головними принципами: забезпечують передбачуваність і захищають найвразливіших. Саме це будує довіру

Тут, зараз, ми робимо навпаки: заплутуємо й перекладаємо витрати на сім’ї. Ще раз: сім’ї, а не "систему".

• У мене службова поїздка 22 вересня, і якщо не буде статусу, як мені повертатися, якщо його не продовжать до 30-го? Маю повертатися 3 вересня.
• Чорний гумор: Залиш нам хоча б ключі й адресу, щоб ми потім могли переслати тобі твої речі. З 22 по 30 вересня ми ще тут будемо.
• Якщо не подовжать, є ризик, що ми з дитиною опинимося по різні боки кордону.

Це мова реальної невизначеності. Чорний гумор, бо як інакше тримати нерви під контролем? І водночас — спроба раціоналізації, пошук ґрунту під ногами:

• Не нагнітайте. Зі статусом все точно буде гаразд. Вони не можуть окремо від інших країн анулювати його.
• Польща не може самостійно скасувати статус тимчасового захисту, оскільки він надається відповідно до європейського законодавства, а не лише польського.

Звісно. Але це не розв'язує проблему довіри. Бо довіра не закінчується фразою "вони змушені". Люди повинні планувати: подорожі, школу, навчання, роботу, житло, терапію для дитини після травми. Довіра — це відчуття, що держава раптом не увімкне режим "шоу" і не ризикне чиїмось вереснем, щоб додати собі пунктик в опитуваннях.

А під цим, глибше — щось ще важче: відчуття зради. Бо вибір Польщі часто був не за розрахунком. Він був від щирого серця.

• Зараз думаю, що це було ідіотське рішення — зупинитися в Польщі. Дитина вивчила польську з метою вступу до університету, бо в Україні вона в останньому класі. А я не бачу в цьому вже хорошої ідеї. Краще б вона вивчила англійську/німецьку. Бо ця антиукраїнська тема — майже в усіх таборах, усі змагалися, хто створить гірші умови. Мені так шкода всього цього, бо я обрала Польщу з любові, а не з розрахунку — Ірландія/Німеччина/Великобританія. Але любов виявилась нерозділеною.

Це речення має висіти над кожним столом, де сьогодні хтось планує "корекцію курсу". Не тому, що ми маємо всіх у всьому задовольняти. А тому, що держава, яка роками повторює, що є лідером солідарності, не може грати в гру "вчора квіти, а сьогодні — м'яка депортація".

Читайте також: Без плану повернення біженців втрачаємо капітал для відбудови України, - Микола Княжицький

Звернімо увагу на ще одне поєднання: "охорони здоров'я" і "гостей". Тут йдеться не про нібито чиїсь "переваги". Йдеться про реальну реформу системи, щоб черги стали коротшими для всіх — поляків і українців, — бо всі стоять в одній черзі до сімейного лікаря, і єдина різниця — це кількість лікарів і фінансування, а не походження пацієнта. Інакше замість державної політики ми створюємо суспільний розкол.

Гарна політика, особливо під час кризи, менш ефектна, ніж мріють політики. Вона складається з нудних, конкретних рішень: запровадити європейський захист до 4 березня 2026 року без медійних зигзагів; чітко написати, що допомога на дітей не залежить від коливань на ринку праці батьків; і нарешті припинити підганяти поточну політику під війну пам'яті. Історію не вирішують пресконференції. Історію не роблять припискою "стоп" у законі. Історію вивчають, передають і зцілюють через освіту, архіви, діалог, а не підкидаючи чергову гранату в дебатах.

Чи можна дозволити тут собі краплю іронії? Хіба такої: якби цинізм мав PR-відділ, він би сьогодні написав комюніке: "Турбуючись про соціальну справедливість, ми спрощуємо життя: позбавляємо страху і даємо ясність". Тільки ж єдине, що сьогодні отримали українські біженці в Польщі, — це саме страх і невизначеність.

Ось міра польської держави і її президента. Не в словах гімну. А в тому, що через день після святкування Дня Незалежності України хтось досі не знає, чи повернеться з дитиною додому. І в тому, чи хтось інший — маючи владу — визнає, що його завданням є позбавити цього страху, а не створювати його.

*Висловлювання анонімізовано заради безпеки героїнь. Як нам уже відомо, в Польщі нічого не відомо.

Джерело

Про автора. Єжи Вуйцік, журналіст та видавець, колишній заступник головного редактора Gazeta Wyborcza, засновник українсько-польського журналу Sestry.eu

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.