Функція "ядерної" риторики Росії — не військова, а психологічна

Заява в законодавчих зборах Санкт-Петербурга із пропозицією звернутися до Путіна щодо застосування ядерної зброї проти України сама по собі не є рішенням російської держави. Це не позиція Кремля, не офіційна доктрина і не постанова парламенту. Але помилкою було б просто відмахнутися від цього як від чергового маргінального безумства.

Справжня небезпека не в тому, що завтра після такої заяви хтось натисне кнопку. Справжня небезпека в іншому: у російському публічному просторі ядерний удар дедалі частіше подається не як межа катастрофи, а як один із "варіантів політичного рішення". Тобто як інструмент тиску, залякування і примусу України та Заходу до поступок.

Це важливо розглядати в ширшому контексті.

На фронті Росія не демонструє стратегічного прориву. Інтенсивність бойових дій залишається дуже високою: за добу фіксуються сотні бойових зіткнень, масове застосування дронів-камікадзе, авіаудари, КАБи, постійний тиск на Покровському, Гуляйпільському, Лиманському, Костянтинівському та інших напрямках. Але це саме тиск виснаження, а не картина швидкої перемоги.

Читайте також: Росія поступово втрачає монополію на темп війни

Паралельно Україна отримує чергове фінансування від ЄС у межах Ukraine Facility, європейські лідери публічно підтверджують базові принципи миру: припинення вогню, непорушність міжнародно визнаних кордонів, право України самостійно обирати безпекові союзи. Іншими словами, дипломатичний простір навколо України не зводиться до російського ультиматуму.

І саме тут з’являється ядерна риторика.

Її функція — не військова, а психологічна. Вона має створити відчуття, що будь-який подальший опір України нібито веде до глобальної катастрофи, а отже "раціональним" виходом мають стати поступки агресору. 

Це стара логіка російського шантажу: спочатку створити загрозу, потім запропонувати капітуляцію як спосіб її уникнути.

У цій логіці є кілька слабких місць.

• По-перше, ядерна зброя не завершує війну автоматично. Вона відкриває якісно інший рівень ескалації, де Росія втрачає залишки політичної керованості ситуацією.
• По-друге, навіть погрози ядерним ударом не свідчать про силу. Вони часто свідчать про дефіцит звичайних інструментів досягнення мети.
• По-третє, світ уже навчився відрізняти реальне стримування від ядерного рекету. Саме тому кожна така заява має не лякати, а фіксуватися як доказ агресивної природи російської політичної культури.

Для України правильна реакція — не істерика і не недооцінка. Потрібна твереза фіксація: Росія намагається підняти психологічну ціну спротиву, бо не може швидко досягти політичного результату на полі бою.

Читайте також: Стратегія цивілізаційного реваншу. Про що сказали Дугін і Малофєєв у Петербурзі

Отже, головний висновок простий.

Коли держава або її політичне середовище починає говорити про ядерний удар як про шлях до миру, це не демонстрація стратегічної переваги. Це демонстрація морального, інтелектуального і політичного банкрутства.

Мир не досягається ядерним шантажем. Мир досягається тоді, коли агресор втрачає здатність диктувати свої умови.

Джерело

Про автора. Віктор Ягун, директор Агентства з реформування сектору безпеки, генерал-майор запасу СБУ

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.