Гра в "якбитологію": якби не Зеленський, якби не Порошенко...

Перша і головна хиба Павла в тому, що він весь час сперечається з якимись уявними "прихильниками п'ятого президента" (добре хоч обійшлося без слова "порохоботи"), позицію яких змальовує у вельми химерному вигляді.

Оці "прихильники п'ятого президента", мовляв, вважають, що за каденції Порошенка Путін не нападав, бо "перепоною для вторгнення була українська армія та політична воля п'ятого президента". 

На цю дивну тезу Павло резонно відповідає, що "в Кремлі ніколи не сприймали українську армію та українську державу як повноцінного суперника".

Крім того, ті самі "прихильники п'ятого президента" буцімто "переконані, що перемога "яструба" на виборах 2019-го могла захистити нашу країну від війни". "Але", каже Павло, "ймовірніше інше: такий сценарій міг позбавити Кремль ілюзій ще раніше".

Але з ким оце Павло сперечається? З опудалом (straw man) власного виробництва?

Друга хиба Павла в тому, що він у своїх "антипорохоботських" міркуваннях начебто враховує і військові, і політичні аспекти протистояння Росії та України, але дивним чином не враховує комбінацію цих аспектів. Тому в нього й виходить, що гіпотетичний сценарій другої каденції Порошенка — це, буцімто, "перемога яструбів", які кинули б виклик Путіну ще швидше і радикальніше, ніж це зробив Зеленський. Та невже?!

Читайте також: Путін у гробу бачив нас із вами

Мушу нагадати Павлу і всім читачам його дивного тексту кілька елементарних фактів.

1. Під час каденції Порошенка Путіна стримувала не "сама по собі" українська армія, а комбінація армії та дипломатії. Павло правильно пише: "Другі Мінські угоди вселили в Москву ілюзію, що вона зможе продавити Київ на добровільну відмову від суверенітету". Але Павло чомусь забуває поставити в заслугу п'ятому президенту цілком свідоме створення у Путіна цієї ілюзії (так, саме ілюзії!) паралельно з посиленням, крок за кроком, української армії.

2. "Якби" друга каденція Порошенка стала реальністю, немає жодних підстав сумніватися, що стратегія української влади була б такою ж, як і в попередні 5 років: армію посилювати, а російську "5 колону" в Україні контролювати, проте дозволяти їй бути рівно настільки, щоби Путін, за сукупністю всіх обставин, схилявся до продовження політичного тиску на Україну, а не до повномасштабного військового вторгнення.

Знов-таки, як справедливо пише Павло, "Кремль відкладав велику війну не через українську силу. Він міг відкладати її через українські компроміси". Але Павло чомусь уникає не лише констатації, що ці компроміси були для п'ятого президента цілком свідомою тактикою ухиляння від великої війни, а й цілком очевидного припущення, що за гіпотетичної другої каденції Порошенка саме такі компроміси тривали б надалі. А політичні противники Порошенка, за цього сценарію, так само винуватили б його за контакти з Медведчуком, зручно заплющуючи очі на те, що ці контакти були одним з вагомих чинників запобігання повномасштабній російській агресії.

Чи спрацювала б така тактика аж до 2024 року, чи відвернула б вона велику війну? На ці питання ніхто не має відповіді. Може й ні. Але не треба побрехеньок про те, що гіпотетична друга каденція Порошенка стала б "перемогою яструбів", які ще швидше за Зеленського ввели б санкції проти Медведчука, покладаючись у протистоянні Путіну виключно на силу ЗСУ.

Читайте також: Вибори та широкомасштабна війна

Адже насправді Порошенко намагався комбінувати політику "яструба" (коли йшлося про армію) з політикою "голуба" (коли йшлося про дипломатію). Натомість Зеленський спершу необачно повівся в обох відношеннях як "голуб", а потім, під тиском обставин, був змушений повестися в обох відношеннях як "яструб".

І наостанок. Біда Зеленського — а з ним і всієї України — виявилася не в тому, що він кинув виклик Путіну, запровадивши, на радість українським патріотам, санкції проти Медведчука. Біда Зеленського була в тому, що він грав у велику політику, не розуміючи наслідків власних дій (і ось тут вже точно можу сказати: на відміну від його попередника!). Зеленський витягнув Путіна в Париж, удаючи до зустрічі, що згоден на всі його вимоги, тільки заради того, щоби, нарешті, "подивитися Путіну в очі" й справедливо, "по-пацанськи", все порішати — і навіть не зрозумів, наскільки вибісила Путіна ця дилетантська витівка (настільки дилетантська, що навіть Путін купився, просто не повіривши в аж таку наївність свого візаві). А коли потім Путін посилив тиск на Зеленського через медіаімперію Медведчука, Зеленський просто розчавив цю медіаімперію, знов-таки не розуміючи, що саме цим він знімає чи не останній запобіжник, який стримував Путіна від повномасштабного вторгнення.

І ні, я не кажу, що Медведчука в українській політиці треба було терпіти довічно. Я лише констатую факт: реальний вибір обох цих українських президентів — п'ятого та шостого — був між "політикою компромісів" та великою війною. Порошенко свідомо обирав перше і продемонстрував при цьому властивий йому хист дипломатичних маневрів. Зеленський від першого, після Парижу, швидко відмовився (власне, він і не мав до цього хисту), але навіть не зрозумів, що саме цим кроком він безповоротно обрав друге (якби зрозумів, то принаймні у 2021 році він готувався б — і готував країну — до великої війни набагато активніше, ніж це було насправді). В результаті шостий президент, який прийшов до влади з претензією договоритися, нарешті, з Путіним краще, ніж це робив його попередник, своєю політичною наївністю добився прямо протилежного результату. І попри власні наміри став не "президентом миру", а "президентом війни". Тільки тепер вже повномасштабної.

Така от іронія історії.

P.S. Для тих, хто читає неуважно, окремо наголошу: я не кажу, що у разі гіпотетичної "другої каденції Порошенка" Україні "було б краще". Або "не було б краще". Як і не кажу, що "кращим", навпаки, є те, що сталося з нами всіма за останні три роки. Зараз ці гадання на кавовій гущині вже не мають жодного сенсу, бо, як казав ще один український президент, "маємо те, що маємо". Тож наше завдання — витиснути з ситуації, що склалася, максимум плюсів, тим паче що ці "плюси" оплачені неймовірно дорогою, трагічною ціною. А завдання "з зірочкою" - ще й припинити, нарешті, полеміку з уявними "прихильниками п'ятого президента", в якій ці уявні "прихильники" уявно обстоюють уявну дурню, яку їхнім опонентам легко і приємно спростовувати.

Джерело

Про автора. Олексій Панич, філософ, член Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу, блогер.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.