Гра з вогнем, або Розвага "господарів життя", що ледь не коштувала Франції незалежності

Катерина виходила заміж не вперше (за деякими даними – взагалі втретє). Тогочасні французи в такому випадку влаштовували так зване "шаріварі" - перевдягнені як на маскараді молодики влаштовували танці й співи, зазвичай не дуже пристойні (а частіше — взагалі непристойні), під домом нареченої й давали їй спокій, лише отримавши відкупне чи подарунок.

фото: Вікімедіа

"Бал охоплених полум’ям"

Ось і гості балу на пропозицію Гуго де Гісе вирішили влаштувати щось подібне, але на рівні, гідному королівського двору. Шестеро учасників спектаклю одяглися як дикуни – їхні костюми з цупкої льняної тканини були просочені воском та вкриті розпатланим прядивом, тож здавалося, що з одягу на них лише густа шерсть, обличчя були сховані за масками. 

Увійшовши в роль, вони вили, як вовки, вигукували непристойності, танцювали й дражнили присутніх, закликаючи впізнати, хто є хто. Сподіваючись вразити сюрпризом – адже учасників "шаріварі" був сам король Карл VI. 

Чи розуміли жартівники, що грають з вогнем, а танці швидко можуть перетворитися на запальні в буквальному сенсі цього слова? Судячи з усього, так. Король принаймні завчасно наказав прибрати з приміщення усі смолоскипи.

Але брат володаря – Людовик Орлеанський – разом із кількома супутниками на бал спізнився. До того ж вони прибули вже напідпитку. Тому не просто зайшли до залу з відкритим вогнем – Людовик підніс смолоскип просто до одного з "дикунів", намагаючись впізнати його в обличчя. 

Той одразу спалахнув, немов свічка. А почавши від болю крутитися та махати руками у намаганні загасити вогонь, запалив інших. Присутні заклякли від шоку, Ізабелла знепритомніла (вона могла знати, що серед "дикунів" - і її чоловік), і лише герцогиня Жанна Беррійська не розгубилася та накрила ближчого до себе танцівника шлейфом від спідниці – виявилося, що таким чином вона врятувала самого короля.

Жанна Беррійська та Ізабелла Баварська

Один з жартівників встиг стрибнути у чан з водою для миття посуду (за іншою версією – в діжку з вином). Інші четверо — серед них і Гуго де Гісе — не встигли зорієнтуватися і за лічені хвилини отримали опіки, несумісні з життям. 

Моторошна трагедія, що отримала назву "Балу охоплених полум’ям", справила на Париж, та й загалом на країну, гнітюче враження. І що показово, загиблим не співчували. Коли ховали Гуго де Гісе, з натовпу навіть лунало - "погавкай, собако!", настільки свавільною та жорстокою людиною він був за життя. Для французів, якщо "жартівники" й були жертвами, то лише власної зухвалості.

Читайте також: Матяш Справедливий. Як угорці обрали найкращого в їхній історії короля

До того ж країна жила в умовах війни – тієї самої, з Англією, яка згодом отримала назву Столітньої. Звісно, повноцінну участь у битвах брали насамперед рицарі. Проте увесь тягар війни лягав на простолюд. І трирічне перемир’я, укладене з англійцями напередодні, аж ніяк не покращило його становище. 

Тож якщо йшлося не про звитяги шляхти на полі бою, а про дивні розваги у палацах, вони викликали роздратування і здавалися непристойними вже за визначенням. А коли стало відомо про "дикунські" спектаклі…. Загибель їхніх учасників сприймалася радше як заслужена відплата.

Так само дивилася на те, що відбулося й церква. Вона засуджувала "шаріварі" в принципі. І як залишок язичництва. І як насмішку над таїнством шлюбу. А головне – пересторогу та навіть підозри у "бісовстві" викликало будь-яке публічне перевдягання. 

Менше ніж через півсторіччя Жанну д’Арк визнали винною в єресі лише тому, що вона змушена була використовувати чоловічі обладунки. А тут – цілком добровільне навіть не перевдягання, а перевтілення у звірів та дикунів (які, як вважалося, від звірів мало чим відрізнялися, а можливо навіть не мали душі). З явно блюзнірською метою.

І добре б якби "жартівники" занапастили лише самих себе. Пересічні французи з острахом чекали, що покарання за подібні "жарти" впаде на цілу країну, яка і так переживала не найкращі часи. Тим більше, що Гуго де Гісе та його друзі були настільки зухвалими у своїх діях, що піддали ризику життя монарха – від якого, за тодішніми переконаннями, залежала доля усіх його підданих. 

Здоров’я короля, насправді викликало занепокоєння ще до подій у палаці Сен-Поль. За кілька місяців до них – під час поїздки до Бретані — в Карла VI стався напад неймовірної люті. Йому здалося, що оточений змовниками, і в нестямі він навіть вбив кількох придворних. Володаря тоді ледве вгамували. 

Карл VI у приступі божевілля

Поступово він заспокоївся і розкаявся в заподіяному. Але лікарі наполегливо радили надалі оберігати короля від потрясінь. Врешті-решт і сам бал у палаці Ізабелла влаштувала не в останню чергу для того, щоб розрадити чоловіка.

І хоча спочатку здавалося, що Карл VI пережив трагічні події напрочуд спокійно, минуло зовсім небагато часу – і відчуте його "наздогнало". Він почав божеволіти. І божеволіти стрімко. Іноді не впізнавав навіть власної дружини – тож їй довелося підшукати собі "дублерку". А разом із хворобою володаря почала деградувати й система державного управління. 

Читайте також: Азартна республіка

За лічені роки Франція занурилася в конфлікт між шляхетськими угрупованнями арманьяків та бургіньйонів, що фактично перетворився на громадянську війну. А потім бойові дії відновили англійці. Після поразки під Азенкуром Карл VI погодився на угоду в Труа, за якою фактично віддав країну ворогу. 

Хоча, ймовірно, внаслідок хвороби він вже й не розумів, що саме підписує. Чутки звинувачували у зраді "підступну Ізабеллу". Ту саму, яка влаштувала "запальний бал" за чверть століття до того. Навряд чи між настільки віддаленими подіями був якийсь зв'язок. Цілком можливо, що французи просто не любили королеву-іноземку. Яка так ніколи й не стала для них своєю.

Спеціально для Еспресо

Про автора. Олексій Мустафін, український журналіст, телевізійний менеджер, політик, автор книжок науково-популярного спрямування

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.