Азартна республіка

9 січня 1449 року республіканський уряд Мілана вирішив зіграти в азартну гру з власними співгромадянами та "гостями міста". В цей день усі охочі, заплативши певну суму, могли взяти участь розіграші семи великих грошових призів. Розіграш відбувався публічно — просто на Площі святого Амброзія. Вважають, що це була перша державна лотерея в історії новочасної Європи. 

Прапор Мілана часів республіки, фото: Вікімедіа

Автором ідеї був банкір Крістофоро Таверна. А посадовцями керували зовсім не азарт чи віра в фортуну (лотереї взагалі влаштовують не заради розваг), а бажання якнайшвидше наповнити спорожнілу міську скарбницю. Грошей уряду було потрібно багато — для продовження війни одразу з кількома супротивниками.

Війна з Венецією тривала ще з часів правління у місті останнього герцога з династії Вісконті – Філіпа Марії. Той, щоправда, в 1447 році помер, так нікому й не заповівши свій престол – за легендою, коли перед смертю в нього поцікавилися іменем спадкоємця, той вилаявся і прокляв усіх.

Ось тоді представники міської верхівки Мілана, які належали до "партії" гвельфів, і вирішили, що це чудова нагода взагалі скасувати монархію та встановити республіку. Або відновити її – бо раніше Мілан вже був вільною комуною, а Вісконті фактично узурпували владу, ставши спочатку синьйорами міста, а потім здобувши герцогський титул.

Читайте також: Орден монархів. Легендарні "батьки" та "діти" дракона

Зазвичай цю міланську республіку XV сторіччя називають "амброзіанською", або ж "Республікою святого Амброзія" - за іменем святого покровителя міста (площа, на якій проводили лотерею, теж була названа на його честь). Мілан не був у цьому винятком. Венецію, скажімо, також іменували "Республікою святого Марка", Геную – "Республікою святого Георгія", а Дубровник – "Республікою святого Влаха". Окрім іншого, це мало підкреслити, що на роль "правителів від бога" в цих містах могли претендувати хіба що святі, усіх світських посадовців обирала громада.

Не впевнений, що ватажки міланської "революції" були знайомі з теорією, що, мовляв, "демократії між собою не воюють" (хоча б тому, що з’явилася вона лише через кілька століть по тому), але вони все ж мали надію зіграти на "соціальній спорідненості" і припинити війну з Венецією на прийнятних для себе умовах. Проте венеційці миритися не захотіли.

Натомість для продовження війни потрібне було військо. І командувач. Бажано досвідчений. Італійські міста зазвичай полководців просто наймали – саме тому їх називали кондотьєрами, тобто "контрактниками". Очільники міланської республіки "вигадувати велосипед" не стали – і запропонували посаду командувача… зятю померлого герцога, графу Франческо Сфорца.

Франческо Сфорца, фото: Вікімедіа

Щоправда, Сфорца був впевнений, що Мілан і так має йому належати. Адже вважав себе законним спадкоємцем тестя. Він навіть не одразу відповів на пропозицію нового уряду – бо відчував, висловлюючись сучасною мовою, "конфлікт інтересів". Але союзник і просто приятель Франческо, правитель Флоренції Козімо Медичі порадив йому не перейматися й погодитися – а далі діяти за обставинами.

Сфорца був жорстким, але справді талановитим полководцем. Одне за одним він відвоював міста, що вийшли з під влади Мілана з проголошенням республіки — щоправда, завойовував їх не для наймачів, а для себе особисто, а потім здобув безперечно блискучу перемогу над венеційцями під Караваджо (так, славнозвісний художник XVI-XVII століть був родом саме з цього містечка).

Щоправда, тріумф Франческо радше налякав міланський уряд. І йшлося не лише про заздрощі – в тодішній Італії в кожному успішному полководці бачили потенційного узурпатора. А Сфорца, власне, і не приховував, що вважає себе "рицарем, позбавленим спадку", і позбавленим несправедливо. Не дивно, що проти нього почали плести інтриги та вимагати усунути його від командування.

Зрештою, це кондотьєру набридло. І він… перейшов на бік Венеції. Заради такого "подарунка" венеційці навіть пообіцяли визнати його герцогом Мілана – як тільки Сфорца здобуде місто. 

Читайте також: Батьківщина вроздріб

Натомість уряд "Республіки Святого Амброзія" привселюдно пошився в дурні. Мало того, що втратив усе здобуте кондотьєром (не кажучи вже про гроші, витрачені на нього та його найманців). Тепер Мілан змушений був воювати і з венеційцями, і зі Сфорца, ще й набирати для цього нову армію — по суті "з нуля". І все це при вже спустошеній скарбниці. Тож лотерея була ще не найвигадливішим засобом збирання коштів.

Інша справа, що ідея Таверни не дуже-то й допомогла. Ні, гроші з її допомогою таки зібрали, Але розпорядитися ними ефективно не змогли. Зрештою, в Мілані стався заколот, прихильники Сфорца взяли гору і самі, рішенням міського сенату, оголосили його герцогом – між іншим, теж вперше в історії настільки високий титул надав не монарх, а "орган місцевого самоврядування".

Щоправда, в кінцевому підсумку прецедент зіграв проти Франческо. Навіть ставши правителем Мілана – і де-юре, і де-факто – він таки і не дочекався утвердження титулу імператором. Це вдалося лише його сину Лодовіко, який мав прізвисько Моро ("Мавр"). А формально нерозв'язане питання "міланської спадщини" стало приводом для конфлікту провідних європейських держав – Франції, Іспанії та Священної Римської імперії, що вилився у довгі та криваві Італійські війни.

А ось "винахід" Крістофоро Таверни сподобався всім. Найбільше, звісно, володарям. З того часу державні лотереї почали влаштовувати регулярно, і з кожним сторіччям частіше. Врешті-решт гроші – і бажано "швидкі" - урядам потрібні завжди.

Спеціально для Еспресо

Про автора. Олексій Мустафін, український журналіст, телевізійний менеджер, політик, автор книжок науково-популярного спрямування

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.