На Голгофі найкраще бути о п'ятій ранку...

Мусульманин з роду Джудехів приніс ключі мусульманину з роду Нусейбехів.

Масивні двері ледве відсуваються і зграйка людей зціджується під склепіння.

Храм Гробу Господнього. Архів Його останніх днів.

Першими чуєш греків з Єрусалимської православної церкви.

Вони — на скелі, де стояв Хрест.

О п'ятій ранку біля нього так само порожньо, як і тоді коли настала Його остання земна ніч.

Внизу під скелею, ніби зірка серед похмурих стін, блищить камінна брила.

Можливо, мармуром, а може мільйонами людських долонь, які стирають його випрошуючи собі ласки.

Камінь Помазання, на який Його поклали й загорнули в плащаницю.

Учора її винесли в наших церквах. Давали і Його тіло.

Біля каменю людей вже більше. Пів на шосту.

На нього обережно кладуть ошатні ікони з дорогим камінням та дешеві алюмінієві хрестики.

Освячення не водою, а присутністю.

Стають на коліна і притуляються чолом.

Майже порожній храм і майже невидима святість. І скептик захлинеться цим чарівничим піднесенням.

Поволі Храм наповнюється звуками. Промені розганяють приранішню дрімоту.

Православна літургія змішується з католицькою месою.

Вірменські чорні плащі з широкими фіолетовими смужками на рукавах з чорними плащами ефіопів, які прикрасили їх багряно-червоними пасами.

Білосніжні коптські чепчики посеред них стирчать наче якесь бізе.

З-за рогу виглядає хвіст першої черги цього ранку. Шоста година.

Наближається кульмінація.

Голгофа.

Плащаниця.

Воскресіння.

Розкішна, але маленька капличка з рожевого мармуру.

Вузьким коридорчиком, черкаючи плечима об стіну, проштовхуєшся в печеру.

Єрусалим — кора Христа, Храм Гробу Господнього — мантія Христа, Кувуклія — ядро Христа.

Кувуклія з рожевого мармуру захищає Головне Свідчення — кінець земного і початок небесного.

Такого величного за історичними мірками й такого крихітного за геометричними.

Два на півтора.

Всього мить і треба виходити.

Тобі в спину вже дихає наступний, так само як ти дихав. Так само як мільярди дихали до тебе і будуть дихати після тебе.

Вони вже наповнили Храм. Завернуло на восьму.

Метушня. Гул. Шум. Шарварок.

Десятки мов. Сотні емоцій. Тисячі облич.

Але їх ти впізнаєш, навіть не бачивши.

Спочатку вловлюєш різкий запах вранішнього перегару.

Потім вихоплюєш поглядом масне обличчя з посоловілими очима, що якось зв'язані з центнерним животом.

Його супутниця ніби тумблери машини часу у твоїй голові перемикає.

І коли смикнула за руку своє чадо, то впевнюєшся — це дійсно та сама гастрономна діва.

- Я тібє, бл*дь, сказала, стаять здєсь!

Попрокидалися, бл*ді-паломнички.

Напевне, не всі гріхи людства Він викупив.

Восьма ранку. Треба йти в безпечне місце.

На базар до арабів.

Джерело

Про автора: Олег Манчура, журналіст.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.