На захист Наталії Половинки та її школи

От і зараз – цього разу мова про видатну постать у нашій культурі, співачку й акторку Наталію Половинку. 

На Київ летять ракети, але в голосі Наталії Половинки проступає середньовічний Княжий Град і барокова Україна монастирів та академій, Україна Острозького, Хмельницького, Мазепи. 

Якщо є голоси, що повертають нам ту давню Україну боротьби за свободу і за культурні коди, то це голоси Наталії Половинки і Тараса Компаніченка – зі Львова і з Фронту.

Цю стародавню Україну в нас віднімали вже багато разів – Росія імперська, Росія радянська, Росія сьогоднішня. В ніч, коли я пишу ці слова, есхатологічно б’ють дзвони на палаючому Успенському соборі Лаври, де російський шахед поцілив у вівтар святині. Коло замкнулось. Батий повернувся.

Наталія Половинка створила Школу відтворення духовного голосу давньої України. Її ірмоси – це повернення до першоджерел, до тих вимірів, де зустрічається Старе Письмо з Євангелієм, Константинополь з Києвом, Київ з Європою. Загалом пісня Наталії Половинки – це голос-молитва, голос-реквієм, голос-надія. Це пісня як вимір пам’яті, як зустріч поколінь, як погляд живих і мертвих у майбутнє.

Я, власне, хочу підкреслити це слово: школа. Мистецька Школа – не об’єкт конкурсів і змагань, оскільки вона завжди унікальна. Їй не можна запропонувати заміну чи альтернативу.

Львів – одне з ключових міст саме тієї стародавньої України. 

Якщо Держава і Місто дбають про свій авторитет та образ у світі, школу Наталії Половинки необхідно всебічно підтримувати й інтегрувати до європейської спадщини. 

Але якщо така Школа може стати об’єктом бюрократичних атак, це означає, що помпезні заяви про "український контент" на державному рівні – не більше, ніж заяви. Саме ця школа є прикладом автентичного українського контенту, в якому не можна розділити Голос і Театр, бо вони творять унікальну єдність мистецтва, науки, просвітництва, долучення суспільства до своєї духовної та музичної історії.

Мене змушує писати цей лист ще й те, що нещодавно вже був подібний прецедент. Понад півтори сотні діячів української культури стали на захист позиції омбудсмена з мови Тараса Кременя. Але голоси інтелектуальної спільноти звучали ніби в безповітряному просторі. Влада вирішила зробити чорну справу безпідставної заміни – і зробила. 

Надалі так не повинно бути.

На захист Наталії Половинки вже стало чимало видатних постатей української культури. Їхні голоси мають бути почуті. 

І взагалі: чому думка чиновників на службі культури та її інституцій має переважувати думку митців, які цю культуру створюють?!

У представників влади є незліченна кількість радників, аж до фахівців з феншую, як відомо. Натомість справжні радники – це і є ті самі митці й інтелектуали, які протестують, які прагнуть запобігти помилкам і спотворенням у такій складній і делікатній сфері, як культура. Одначе в цьому, як і в інших випадках, є ризик, що думки представників української культури будуть знову й знову цинічно проігноровані.

Влада всіх рівнів має нарешті зрозуміти, що суспільство – її суворий арбітр, який не прощає. І нехай суспільство в особі інтелектуальних і творчих його представників реалізує своє право і свій обов’язок зупиняти свавілля і захищати свої реальні культурні скарби, одним з яких беззаперечно є школа співу Наталії Половинки. 

Київ. Ніч на 15 червня 2026 року

Примітка. Лист Ліни Василівни Костенко опублікував український поет і видавець, власник і директор видавництва А-ба-ба-га-ла-ма-га. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Іван Малкович

Про авторку. Ліна Костенко, українська поетеса-шістдесятниця, письменниця, дисидентка. Лауреатка Шевченківської премії, Премії Антоновичів, кавалерка Ордену Почесного легіону