Підсумки "року Трампа"

З моменту інавгураційної промови (коли у багатьох наївних громадян, як в Україні, так і в Європі складалося враження, що "Трамп прийде — порядок наведе"), ми маємо абсолютно зворотний процес. 

Процес хаотизації міжнародної політики, новітніх союзів та краху старої моделі світу, в якій хоч якось жевріло міжнародне право.

Тут треба зробити зноску. Право сили, що за біполярного світу СРСР – США, що в перехідній стадії, коли до рівня США прагне "піднятися" Китай, — це перманентний процес. Його точно не Трамп винайшов (хоч, може, і хотів би). Це логічна конструкція, коли менші держави орієнтуються на ціннісні та безпекові орієнтири країн, які не входять у прямий конфлікт з ідеологіями гегемонів.

Просто за Трампа цей процес став очевидним. Очевидним не лише для дипломатів і аналітиків, а для пересічного данця, канадця, іранця чи венесуельця. Такі різні країни й такі схожі емоції, продиктовані "роком Трампа".

Минулого року я дискутував з Вадимом Денисенком, що у світлі нелінійного (а давайте будемо відверті — хаотичного) мислення Трампа Україна не встигатиме підлаштовуватися під США. Бо гойдалки в ухваленні рішень та психологічні ігри не дають головного — відчуття системного, сталого і сильного плеча. Що ми, власне, і спостерігали протягом цього року — від обіцянок глобальних санкцій щодо Росії до відключених розвідданих, від намірів передачі символічних "Томагавків" до примушування України "поділитися" надрами, від обіцянок продажу зброї до відвертого шантажу її не продавати. Ми все це бачили.

Так само як бачать це і наші партнери в Європі, яким то накривають банкетні столи в Білому Домі, то погрожують анексувати частину суверенних територій. І навіть озвучують ідеї прообразу нової ООН (при всьому скепсисі до чинних інституцій), куди Трамп особисто відбиратиме країни, які йому потрібні.

Читайте також: Переговори в Вашингтоні, або Чому Трамп тягне час

Якщо зафіксувати підсумок цього року Трампа у кількох пунктах, він виглядатиме десь приблизно так:

Перше. США втратили передбачуваність як союзник. Маятникові рішення (сьогодні підтримка, завтра пауза, післязавтра — пояснення, що "це не наша війна") стали нормою. Допомога дедалі частіше використовувалася як важіль тиску, а зовнішня політика перейшла в ручний режим, залежний від настрою, емоцій і телевізійного ефіру. 

Публічні приниження партнерів замінили закриту дипломатію. США стали фактором турбулентності. І це, мабуть, найбільш тривожний сигнал з усіх.

Друге. Україна у цій моделі дедалі частіше виступала не союзником, а полігоном для торгу. Від обіцянок "дотиснути Росію" до заморожування санкційної логіки. Замість системної допомоги ми бачили символічні жести. Паралельно виник торг за надра і ресурси під соусом економічної доцільності, а риторика "ви нам винні" підмінила саме поняття союзництва.

Третє. Європа з партнера перетворилася на об’єкт тиску. Погрози анексіями (навіть якщо це було у формі жартів) перестали бути нереалістичними. Безпека стала предметом торгу — або платите більше, або гарантій не буде. НАТО знецінювалося публічно, а банкетна дипломатія стала звичною практикою. Не випадково саме цього року Європа серйозно замислилася над життям без США.

Четверте. Міжнародне право остаточно втратило роль системи. Його замінила пряма мова сили — хто сильний, той і правий. Те, що раніше старанно маскували, перестали приховувати.

П’яте. З’явилася ідея нової глобальної архітектури по-трампівськи. Скепсис до чинних міжнародних інституцій не супроводжувався спробами їх реформувати (ми ж не про ліфт в штаб-квартирі ООН зараз говоримо, правда ж?). Натомість почала формуватися логіка клубу "потрібних країн", де членство визначається не правилами, а лояльністю. Глобальне управління персоналізувалося.

Шосте. Стиль став політикою. Публічні образи, хаотичні заяви, що запускали ринки й кризи, підміна стратегії шоу та гра на непевності стали робочими інструментами. Невизначеність перестала бути побічним ефектом Трампа — вона стала методом психологічного, політичного та економічного тиску. На жаль для нас, це не надто відчував Путін і його Росія.

Сьоме (глобальне). США більше не гарантують порядок (навіть в Західній півкулі) - вони випробовують світ на міцність.

Читайте також: Чому Трамп любить Путіна

А що далі?

Другий рік Трампа відрізнятиметься від першого хоча б тим, що Білому дому доведеться розгрібати цілий пласт проблем, які за 2025 рік нова адміністрація значною мірою створила сама. Хаос має властивість накопичуватися, і в якийсь момент його доводиться не продукувати, а адмініструвати.

Показовим тестом стануть довибори до Конгресу. А разом із ними — різке загострення внутрішньополітичних процесів у самих США. Саме внутрішні процеси, а не зовнішня політика, стане для Трампа головним обмежувачем. І тут є (хай і невелика) надія, що цей етап спрацює як холодний оздоровчий душ (якщо він показаний людям під 80) і трохи пригальмує процес хаотичного ламання стільців (стіни Білого дому під бальну залу вже поламані).

Соціологія поки що дає Трампу підстави для самовпевненості. Він зберігає певний рівень довіри всередині американського суспільства і не відчуває загрози тотального програшу. А це означає, що інстинкт самозбереження ще не вмикається на повну. Тому цей рік для нього буде багато в чому переломним. Якщо Трампу вдасться втримати хоча б більшість у Сенаті, це дозволить йому і надалі почуватися політичним генієм, якому дозволено більше, ніж іншим. Якщо ж ці вибори буде програно, логіка другого року зміниться радикально — від демонстративної впевненості до вимушеного перегляду стилю, риторики і, можливо, частини рішень.

У будь-якому разі, другий рік правління Трампа буде вже не про експерименти зі світом, а про наслідки цих експериментів. І саме тут стане зрозуміло, чи був перший рік свідомою стратегією, чи лише вдало проданим через соцмережі відчуттям контролю.

Джерело

Про автора. Віктор Шлінчак, голова правління Інституту світової політики

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.