Портников vs Федоренко. Нам як суспільству конче треба поговорити

Певна форма протистояння, звісно що, була, але це маленька насінинка, з якої виріс величезний баобаб суспільної аномалії.

Почнімо з того, що публічні виступи перед живою аудиторією не у записі дуже непритаманні українській суспільній медіатрадиції. Наше — це монологи, білборди, статті, різноманітні "плівки". А найкраще у нас взагалі заходить прихована зйомка чи аудіозапис, без бажання того, кого записують.

Тому я часто із певною долею заздрощів дивлюсь якісь перекладені в ютубі дебати західних фізиків, філософів та інших інтелектуалів, коли двоє людей просто дві години сидять на сцені у м'яких зручних фотелях і балакають про щось неутилітарне і неконфліктне, а повен зал людей заплатили доволі грубі гроші за квиток і жадібно ловлять кожне їхнє слово та думку. Дуже бракує такого у нас.

Читайте також: Портников vs Федоренко. Вдалий піар для обох

Особливо це помітно ще й у політичній активності. Не зважаючи на суттєво більшу медійну розвинутість західних країн, там збереглась давня традиція публічних виступів перед живими, часто невеликими аудиторіями. Особливо у США. 

Саме тому там політики навіть найвищого штибу, навіть із ризиком мати відстрелене вухо, мусять їздити по провінціях і виступати перед місцевими спільнотами. Бо інакше ніхто тебе не сприйме всерйоз. Не довірятиме. 

І це дуже крута річ, бо публічні виступи є таким собі первинним фактором якісного відбору — треба мати хоч якісь інтелектуальні дані та харизму, щоб бути гарним промовцем — а харизма та інтелектуальні дані є професійними рисами якісного політика, який буде ефективним у своїй діяльності. Який не просто через білборди й куплене місце пройде у парламент і мовчки відсидить каденцію безмовним піджаком, не відсвічуючи у медіа. А буде діяльним і активним, торуючи собі шлях у політиці далі. У розвинутих суспільствах політик — це професія на все життя. А у нас часто лише на одну каденцію, аби підзаробити грошенят у конверті. Щось на кшталт заробітків, тіки не треба нікуди їхати за океан.

То ж так, публічних виступів та діалогів нам бракує і чим більше їх буде — тим якіснішою ставатиме українська політика та політики. Хоча, знову ж таки, це справедливе і до інших сфер людської діяльності.

А конкретно тема балачок на сцені DOU і кількаденна незатихаюча бурхлива активність рефлексій щодо цього у соцмережах дуже яскраво свідчать про одну очевидну річ — нам як суспільству конче треба поговорити. Нормально, хай навіть зі скандалами, докорами, збиваючись на образи й на "а ми ж казали!". Бо після 2019 року ми розійшлись по різних кімнатах, як сімейна пара після грандіозної сварки і багато років мовчали, просто надуто ходили один повз одного і відсипали ядучі коментарі та отруйні фразочки. І от тепер перші паростки публічних дискусій "на цю саму тему", яку навіть краще не називати вголос, починають трохи розкривати цей суспільний спазм всеукраїнського масштабу. 

Читайте також: Корисні ідіоти — наше все. Колонка Віталія Портникова

Ми гостро потребуємо публічних дискусій, але навчились наразі лише у публічні сварки.

Суспільний діалог зводить нарешті всю країну на сімейну психотерапію, щоб відділити зерно від полови, проговорити образи, пошукати точки дотику та усвідомити, що ми все ж не чужі один одному люди й нам далі жити в одному домі. Бо, на відміну від сімейної пари, у народу нема можливості цивілізовано розлучитись і поділити помешкання порівну. 

Україна не ділиться.

Джерело

Про автора: Володимир Гевко, маркетолог, блогер

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.