Прапор України над пірамідами Єгипту: чому найвищі досягнення спорту не об’єднують українців

Перемога Олександра Усика над Ріко Верховеном стала однією з найбільш видовищних спортивних подій року. Український прапор здійнявся над правічними пірамідами Єгипту, а гімн України пролунав на весь світ. Але всередині самої України ця перемога викликала не лише захоплення. Вона знову оголила болюче питання: чому навіть найгучніші успіхи українців не стають безумовним фактором суспільного єднання навіть під час великої війни

Піраміди, ракети та гімн України

Ніч з 23 на 24 травня 2026 року виявилася майже сюрреалістичною.

Поки біля пірамід Гізи абсолютний чемпіон світу з боксу у надважкій вазі Олександр Усик бився із зіркою кікбоксингу Ріко Верховеном, Росія здійснювала одну з наймасованіших атак по Україні. Київ здригався від вибухів балістичних ракет та ударних дронів, у столиці, як і по всій країні, лунали сирени, обвалювалися багатоповерхівки, палали пожежі. 

І в цей самий час мільйони українців дивилися бій. Дивилися у бомбосховищах. В окопах. У метро. В укриттях. Під звуки вибухів.

Коли Усик переміг, звідусіль чулися вигуки "Слава Україні!".

Напередодні двобою Усик оголосив збір коштів для українських енергетиків – людей, які після російських атак фактично тримають країну в умовах постійної загрози блекаутів, "вмикають світло".

У самому Єгипті українського чемпіона підтримувала група бійців ЗСУ, які спеціально прибули на поєдинок. 

Після перемоги першими словами українця були слова про Україну та її захисників, які протистоять російській агресії.

Усе це разом виглядало цілком символічно. Країна воює за власне існування, її солдати тримають фронт, а спортсмен у центрі світової уваги підіймає український прапор під звуки українського гімну.

Здавалося б, саме такі моменти й повинні безумовно об’єднувати суспільство. Але в Україні все виявилося значно складніше.

Читайте також: Прапор України над пірамідами Єгипту: що стоїть за боєм Усик — Верховен

Чому суспільство не реагує однаково

Реакція на перемогу Усика показала: українське суспільство сприймає навіть великі національні успіхи дуже по-різному.

Одна частина українців однозначно сприйняла перемогу як грандіозний успіх держави. Для цих людей Усик сьогодні – живий символ України, людина, яка навіть у час великої війни змушує світ говорити про українців не лише мовою трагедій, а й мовою сили, таланту та перемог.

Інша частина суспільства поставилася до події майже байдуже. Для багатьох людей, виснажених війною, щоденними втратами, мобілізацією, похоронами та матеріальними проблемами, навіть найбільші спортивні події перестають бути чимось емоційно важливим.

Але існує й третя група – люди, які сприймають тріумф Усика із внутрішнім спротивом або навіть роздратуванням.

І тут починається найскладніше.

Усик і проблема "неоднозначних героїв"

Причина цього несприйняття – не сам бокс і не сам факт перемоги. Для частини суспільства проблема полягає у самому образі Усика.

Українці не забули його колишні неоднозначні висловлювання про Крим та "один народ", прихильне ставлення до російської церкви, яка, як відомо, буквально благословила агресію, а її окремі представники були звинувачені українськими спецслужбами у підривній діяльності на користь Росії.

Навіть зараз у соцмережах активно згадують старі інтерв’ю спортсмена, його татуювання "Кирило" та давні російські наративи про те, що Усик нібито є "русскім чєловєком", бо народився у Криму.

Для багатьох українців це питання вже давно виходить за межі спорту.

Частина суспільства боїться, що в умовах війни на національний "Олімп" можуть бути підняті люди, яких у майбутньому Росія або проросійські сили спробують використати для політичних маніпуляцій. Особливо після того, як сам Усик нещодавно висловився про можливість майбутнього походу в політику й навіть заявив, що хотів би піти в президенти.

І тут виникає дуже складна моральна колізія. 

Чи може людина одночасно прославляти Україну у світі, допомагати армії, висловлювати слова підтримки державі – і при цьому залишатися для частини суспільства недостатньо "надійною" через власне минуле?

Схоже, українське суспільство поки не має однозначної відповіді.

Читайте також: Невже ми такий жахливий народ? Ні, звичайно. Навпаки

Герої спорту та герої війни

Є й інша причина внутрішнього конфлікту.

Для частини українців сама атмосфера тріумфального захоплення спортивною перемогою під час великої війни виглядає морально неприпустимою.

На фронті щодня гинуть люди. Українські військові б’ються у надлюдських умовах. Тисячі сімей отримують похоронки. І на цьому фоні частина суспільства болісно реагує на спроби перетворення спортсменів на головних героїв нації.

Ці люди ставлять просте питання: чому суспільство іноді емоційніше реагує на перемогу боксера, ніж на подвиги солдатів?

І це теж не можна просто відмахнути, скажімо, як "хейт". Бо йдеться про глибоку травму війни. Втім, тут виникає й зустрічне питання.

• Хіба не заради того, щоб український прапор продовжував існувати у світі, сьогодні воюють українські захисники?
• Хіба не заради того, щоб український гімн лунав на міжнародних аренах, тримається український фронт?

І якщо людина своєю працею, талантом чи спортивним подвигом змушує світ бачити Україну, хіба це применшує подвиг військових?

Навпаки – можливо, саме війна змушує українців особливо гостро потребувати таких символів присутності України у світі.

Проблема українського пантеону

Головна проблема, схоже, є значно глибшою. 

Україна досі не навчилася формувати власний пантеон героїв без внутрішнього розколу.

Майже кожна велика постать української історії викликає суперечки. Політики, військові, письменники, діячі культури – навколо кожного рано чи пізно виникає боротьба за "правильність" біографії, ідеології чи окремих висловлювань.

У результаті суспільство часто опиняється у пастці: або повна ідеалізація людини, або повне її заперечення.

Але реальне життя значно складніше.

Читайте також: Чи варто було квапитися з перепохованням Андрія Мельника

Людина може мати помилки, суперечності чи навіть серйозні проблеми у власному світогляді – і водночас робити для країни щось важливе та велике.

Україна сьогодні фактично змушена виробляти абсолютно нові критерії оцінки власних героїв – в умовах війни, постколоніальної травми та постійної російської інформаційної агресії.

І це справді унікальна історична ситуація.

Прапор над пірамідами

Можливо, саме тому перемога Усика викликала неоднозначну реакцію українців. 

Для одних національний прапор над пірамідами Єгипту, поблизу Великого Сфінкса, став символом гордості, стійкості та сили України.

Для інших – приводом для важких моральних запитань.

Але, можливо, найважливіше полягає в іншому.

Україна сьогодні – жива демократія навіть під час великої війни. Саме тому в суспільстві можливі складні дискусії, відверті висловлювання сумнівів, суперечки про героїв, мораль та масштаби захоплень.

І, безумовно, це і є ознака сили держави.

Бо країни, які перестають сперечатися про власних героїв, дуже часто припиняють своє існування як демократії.

Спеціально для Еспресо

Про автора. Володимир Кравченко, журналіст

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.