Путін кинув Іран напризволяще

Іран вимагає від російського президента Путіна більшої підтримки. Аббас Аракчі привіз до російської столиці листа від лідера Ірану, Аятоли Хаменеї, який якраз і вимагає від Путіна бути більш активним у підтримці Тегерану.

Однак, виникає питання, що реально може зробити російський президент в ситуації, коли мова йде про обмін ракетними ударами між Іраном та Ізраїлем, а також про американське бомбардування іранських ядерних об'єктів. Навіть, якщо уявити собі наземну операцію на території Ірану, Росія навряд чи стала б втручатися у те, що відбувалося.

Тим більше, що ніяких зайвих військових в Росії на тлі продовження російсько-української війни просто немає. І про це свідчить послаблення позиції Москви у країнах Африки, чи у Сирії. Також є очевидним, що Росія не може допомогти Ірану і коли мова йде про обстріли аудиторії цієї країни з боку Ізраїля або Сполучених Штатів.

Зрештою, це Росія розраховувала на іранські дрони й ракети, а не навпаки. Таким чином якогось додаткового військово-промислового потенціалу, який міг би допомогти Ірану у боротьбі з його ворогами, у Москві немає. При цьому росіяни ще й намагаються удати, що вони діють так, а не інакше в рамках домовленостей із самим Іраном.

Представниця російського зовнішньополітичного відомства Марія Захарова зачитувала в ефірі відповідні статті російсько-іранської угоди про стратегічне партнерство. У цих статтях підкреслюється, що в разі, якщо одна з країн-учасниць угоди зазнає агресії, інша зобов'язується не надавати жодної перемоги країні-агресору.

І саме так, з погляду Росії, зараз і вчиняє Кремль. “Ну і тоді виникає досить просте питання, — говорить Марія Захарова журналістам, - а хто ж ці провокатори, які закликають Росію більше допомогти Ірану?" 

Ну, очевидно, це ті самі провокатори, які наслухалися заяв Путіна і самої Марії Захаровій про видатну геополітичну роль Російської Федерації та повірили в усю цю балаканину.

А, може, серед тих, хто повірив в усю цю балаканину, був і Аятола Хаменеї, який також тепер звертається із відповідними проханнями до російського президента. У Путіна дійсно непроста ситуація. Йому потрібно зберегти принаймні нормальну атмосферу у спілкуванні із президентом Сполучених Штатів Дональдом Трампом.
Тому що саме ця нормальна атмосфера допомагає Путіну в його ударах по Україні і сподіванні на капітуляцію ненависної країни, на війну з якою Путін, можна сказати, поставив всі карти, пов'язані із власним політичним майбутнім. Путіну потрібно зберегти потенціал для подальших ударів по Україні та спробувати окупувати нові українські регіони.

І Путіну разом із цим потрібно продемонструвати, що його країна залишається важливим глобальним гравцем. Але в умовах російсько-української війни і небажання сваритися з американським президентом, останнього досягти практично неможливо. Те, що Путін фактично кинув Іран напризволяще стало продовженням його попередніх геополітичних поразок.

Нагадаємо, хоча б про те, що Росія фактично не змогла нічого зробити для режиму Башара Асада у Сирії. Коли сирійська опозиція почала рух у напрямку до Дамаску, росіяни швидше констатували ці події, які відбувалися, ніж допомогли сирійському президенту утримати владу.

Вже той факт, що Башар Асад разом зі своєю сім'єю отримав притулок на території Російської Федерації, він може вважати великим політичним досягненням. І це при тому, що на території Сирії, на відміну від території Ірану, у Росії є бази, потрібні для логістики всіх її операцій на африканському континенті.

І ми вже зараз бачимо, як фактична втрата цієї логістики дається взнаки на позиціях самої Росії в африканських державах, та на можливостях тих африканських воєнних режимів, які з'явилися на політичній мапі Африки, завдяки російській підтримці.

Те ж саме можна говорити про пострадянський простір. Останні майже чотири роки вплив Російської Федерації на події у колишніх радянських республіках зменшується із кожним місяцем. Останньою великою акцією Кремля можна вважати появу російських військ на території Казахстану під егідою організації угоди про колективну безпеку взимку 2022 року. 

Однак, після початку великої російсько-української війни Москві, довелося вивести з території Казахстану цей контингент, як згодом довелося вивести та своїх так званих миротворців із території Нагірного Карабаху. 

І зараз ми бачимо, як лідери колишніх радянських республік орієнтуються на кого завгодно: на Сі Цзіньпіна, на Ердогана, тільки не на Путіна, який сприймається людиною, яка, по-перше, не поважає їхній суверенітет, а по-друге, не здатна за допомогою сили змінити політичну ситуацію на пострадянському просторі на свою користь. 

Так що ж тоді Путін може зробити для Аятоли Хаменеї? Якщо в Ірані може виявитися ситуація, в якій Аятола та його прибічники не зможуть утримати владу, і Корпус вартових Ісламської Революції буде змушений визнати поразку теократичних сил, які знущаються з іранців з часу перемоги так званої Ісламської Революції 1979 року.  Путіну доведеться тільки констатувати, що ще один режим, який був вагомою частиною так званої вісі зла, втратив свої можливості дестабілізувати цивілізований світ. 

Звичайно, це не сподобається російському президентові, але нічого реального для підтримки цього злочинного режиму він, на щастя, заподіяти не може. 
Так що питання навіть не в тому, що Путін холоднокровно кидає іранських аятол напризволяще на тлі ізраїльських і американських бомбардувань. А в тому, що ніяких реальних зусиль для того, щоб допомогти цим аятолам виграти в конфлікті та утримати владу в Ірані, Путін також запропонувати не може. Про роль Росії як глобальної держави сучасного світу можна забути назавжди.

Джерело

Про автора. Віталій Портников, журналіст, лауреат Національної премії України ім. Шевченка

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.