Щоб не впасти в "грузинський сценарій", треба "не стати Грузією"

Нагадаю: нам напророчили на 50% "грузинський" сценарій — поступове залишення сам на сам з Росією і падіння до її сфери впливу. Інші сценарії - "південнокорейський", "ізраїльський" і "білоруський" приблизно поділили між собою інші 50% вірогідності.

До цього прогнозу висловлено чимало обґрунтованих претензій. Авторам закидають нерозуміння України, природи нашого спротиву, динаміки суспільства, змін, що відбулись після 2014 і 2022 років… Все це так. І дуже доречно, що цю дискусію перенесли на шпальти й західних медіа, і сегментів соцмереж: чим більше позитивного знання про Україну, тим краще.

Але такі відсторонені — хай поверхові та без глибинного розуміння — погляди в можливе майбутнє насправді дуже корисні. Бо вони допомагають глянути на самих себе. Ба більше: вони дають уявлення про те, як нас бачать у світі. Які там стереотипи й очікування. І як відповідно змінювати нашу інформаційну роботу назовні та змістовну політику всередині — яка єдина здатна генерувати переконливий зміст для роботи інформаційної.

Щоб не впасти в "грузинський сценарій", треба "не стати Грузією". Чимало написано про те, що "ми не такі". Але визнаймо: динаміка громадської думки — річ дуже залежна від обставин і тривалих інформаційних впливів. Влада може тішитись показниками "довіри" - аж поки не вріжеться сходу в крижану реальність.

Бо попри всі оптимістичні заяви та патріотичні настанови, тривожні сигнали лунають. А російський бульдозер, як відомо, повзе.

1. Сам факт появи подібних прогнозів показує, як сприймають події у західному аналітичному середовищі. Саме собою це не смертельно. 

Україна з часів відновлення незалежності у 1991 багато разів показувала себе "неочікуваною націю", unexpected nation словами друга України британського дослідника Ендрю Вілсона. Зрештою, ми скористались шансом відновити незалежність у 1991, не впали у внутрішній конфлікт у 1994-96, відбили намагання встановити проросійський режим у 2004, захистили європейський вибір у 2014 і стали на український курс, а у 2022 Київ не "впав за три дні". Все — всупереч прогнозам поважних радянологів/російськознавців.

Однак сам імідж "країни всупереч" дуже набрид. Хотілося б асоціюватися із чимось більш довготривалим і стратегічно присутнім. Україна за потенціалом є регіональним лідером і здатна посісти в регіоні місце на кшталт Туреччини. Але для цього треба, хоча б подібно до Туреччини, привести до ладу наші спроможності. Щоб розмови про український потенціал не звучали більше як відомий анекдот.

2. У звʼязку з цим напрошується потреба в зміні дипломатичної та інформаційної роботи за кордоном.

Оцінкою роботи є результат. Це особливо видно на зовнішньому напрямку. 

Тому замість "дипломатії договорняків про сімейні фото" Єрмака має прийти підхід "дипломатичного хабу" - скоординованої роботи влади, опозиції, експертів, лідерів думок, діячів культури, журналістів… усіх, кого чують. 

А замість російськомовного убозтва "дом-фрідом" має бути відновлено професійне іномовлення, і наповнено змістами та засобами донесення, які зроблять новини з України помітними, позицію України — видимою, а думку України — неможливою до ігнорування.

Досвід обох таборів у Другій світовій може підказати вдалі та невдалі інституційні рішення, а розвиток соцмереж — дати можливість донести повідомлення туди, де необхідно, і у вигляді, який "зайде".

І так, "марафон" маст дай. Ресурси знадобляться якраз для нормального іномовлення.

3. Людський фактор. Чимало критиків згаданого прогнозу JPMorgan вказують, що "західні аналітики не розуміють природи нашої стійкості".

Змушений виступити на захист колег — трохи розуміючи, як працюють тамтешні установи. Там діє принцип - "рахунок на табло". Можна справедливо пишатися стійкою незламністю — але згадаймо про стан мобілізації. Ключового елементу опірності країни в війні.

Тут не треба про "рашистське ІПСО" - у нас же чесна розмова. Спроби "присоромити ухилянтів" точно мають моральну силу в вустах тих, хто воює — але чи вони ефективно виконують поставлену задачу? Чи збільшують кількість рекрутів?

Мобілізація — серйозна тема, яку не раз тут обговорювали. Але питання базової підготовки, строків і умов служби, справедливого рекрутування, швидкої реакції на проблеми та захисту прав людини, інформаційного супроводу — все ще залишаються невирішеними. А спроби замінити розв'язання проблем піарним "перетряхуванням" - чи то керівництва ТЦК, чи закладів МСЕК — ситуацію не покращують.

Це той випадок, коли величезну проблему треба розбити на кілька менших, вирішити їх — і стане легше й загалом. Але не вирішуються конкретні проблеми — то залишається і загальна. А бульдозер повзе, грошей на орків у ворога поки вистачає.

4. Компенсувати перевагу ворога у живій силі можна і треба застосуванням нових технологій і масовим виробництвом.

Українці здатні до творчих ефективних рішень — це визнає навіть ворог.

Але ці рішення мають підхоплюватися і масштабуватися. А замість почивати на лаврах — має вестись постійний пошук, як зашкодити ворогу і захистити своїх. Тут теж не може бути партійних симпатій та антипатій, всі ідеї та виробництва мають бути залучені, а не відкинуті, пригнічені чи рейдовані, бо повʼязані Порошенком чи будь-ким, хто не подобається владі.

Виживання країни залежить від того, щоб українська влада виходила з ефективності для країни, а не перспектив на виборах. 

5. Для здійснення потрібних змін категорично не підходить нинішня система управління "5-6 менеджерів". Точніше, певне, "4-5 менеджерів" після загибелі Портнова.

Образно кажучи, всі, хто в човні, мають отримати по веслу і можливості гребти саме там, де ефективно. А влада намагається з капітанського містка натомість бити веслами по голові тих, кого вважає перепоною до безроздільного і нескінченного панування. Впритул не бачачи небезпеки та сподіваючись, що "якось буде", "пронесе" і "обійдемось без Порошенка (а також генералів, мерів, підприємців, журналістів тощо)".

Ось такі дії, до речі, які чіткі й видимі у світі, штовхають аналітиків на висновки про "грузинський сценарій". Бо це ж було вже, як модно цитують Кучму. 

Найкраще спростування таким викладкам — не мантри про потужну незламність на марафоні чи через моноделегації слуг за кордоном, а через демонстрацію реальної єдності. Для цього, власне, і придумано уряд національної єдності як інститут воєнного часу в демократичній державі.

Тим більше смерть Портнова по-своєму створює для цього шанс. Взятий в союзники проти "папєрєдніков" ватний рейдер, який ще у 2018-19 роках погрожував українським патріотам таборами та "воспітатєнимі мєропріятіямі", тепер перестав бути. З ним може — і повинне — розпастись усе кубло корупційних звʼязків з антимайданівським, російським по суті душком.

Але саме собою не станеться. Бо надто звикли Єрмак з Зеленським до всевладдя. Зберігатимуть спрута за будь-яку ціну. А це вже створює системний виклик — по всьому ланцюжку описаних тут факторів.

Бо якість управління "4-5 менеджерів" не відповідає масштабам задач. І питання лише в тому, чи вистачить Україні ресурсів перестояти та "переупрямити" Росію, коли на кожному повороті влада діє в кращому випадку "задовільно", а не "добре" чи "відмінно". Зате добре пояснює людям.

От тільки піар-картинки не зупинять дронів та ворожих штурмів.

Я писав раніше, що "чуда не буде". Знищення Портнова прибрало один з елементів, який робив владу нездатною до змін.

Нині відкрилось вікно можливостей. І зміст українського сценарію насправді залежатиме від того, наскільки українці зможуть виправити систему управління, яка дозволить краще розпоряджатися ресурсами і отримувати допомогу, що дозволить вистояти та перечекати, коли Росія надірветься.

Джерело

Про автора. Ростислав Павленко, український політик, політолог, політтехнолог, викладач. Народний депутат України IX скликання

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.