Стерті покоління: як Росія відтворює імперські інструменти впливу

Ще в XVIII столітті за наказом Петра I тисячі українців вивозили будувати Санкт-Петербург і Ладозький канал. Російська імперія застосовувала насильницькі виселення: зі Східної Галичини у 1914–1915 роках депортувала близько 13 тисяч осіб, а за сталінських часів людей так само змушували за хвилини вкласти все життя в символічну валізу — бо "національність" ставала вироком. Під удар терору потрапили сотні тисяч представників різних народностей у межах СРСР.

Депортації етнічних німців, поляків, євреїв, понтійських греків, кримських італійців, черкесів, турецьких месхетинців — трагічне підтвердження практики, яка стирала історії цілих поколінь.Особливо ж постраждали українці та кримські татари. Саме корінні народи України сповна відчули на собі наслідки російської політики, що впродовж століть змінювала лише вивіски.

Сьогодні методи ті самі, лише нова форма. Паспорт підмінює ідентичність. Через "ручні" організації нацменшин Росія купує собі політичну лояльність задля зміцнення впливу. Водночас етнічні меншини часто Кремль примусово відправляють на війну, щоб вони воювали проти своїх в Україні й гинули. Те, що сьогодні відбувається через паспортизацію, маніпуляцію та війну, більшовики колись робили через переписи, карти та "радянську колонізацію".

Як класифікація привела до депортації

До 1917 року більшовики закликали до національного самовизначення всіх народів і засуджували колонізацію як експлуатацію. Проте після приходу до влади вони зрозуміли: радянській Росії важко вижити без бавовни Туркестану та нафти Кавказу. Аби поєднати антиімперські гасла з прагненням зберегти всі землі колишньої Російської імперії, більшовики інтегрували національну ідею в адміністративно-територіальну структуру нового Союзу. 

За допомогою колишніх імперських етнографів і місцевих еліт вони впорядкували всі народи імперії в офіційній сітці національностей — одночасно визнаючи та контролюючи їхню ідентичність. Так і з’явилася програма "радянської колонізації". 

Більшовики мали великі амбіції, але їм бракувало знань про землі й народи. Тож вони змушені були покладатися на колишніх імперських експертів — етнографів та економістів, вихованих у європейській інтелектуальній традиції. Чимало з них навчалися в Європі.

Як і більшовики, ці науковці вірили в силу раціонального управління й бачили Росію крізь призму європейського досвіду. Тому Володимир Ленін уклав союз з ними, аби ті допомогли поширити революцію та знайти шлях до національної політики. 

Ключовим інструментом стала створена 1917 року комісія з вивчення племінного складу населення. Її етнографи не лише збирали дані — вони організовували переписи, визначали кордони, керували експедиціями, а також готували виставки й курси на тему "Народи СРСР".

У європейських колоніальних імперіях, як зазначає американська історикиня Франсін Хірш у книзі "Імперія націй", антропологи зазвичай відігравали другорядну роль. Натомість у СРСР вони стали справжніми архітекторами національної політики. Їхня праця дала більшовикам змогу вибудувати власну "цивілізаторську місію" — еволюціоністську державну програму, що поєднувала марксистське вчення про історичні етапи з західними теоріями культурного розвитку.

Радянська влада вкладала величезні ресурси в проєкт "етноісторичної еволюції". Вона активно "коренізувала" місцеві інституції, готуючи узбецьких, білоруських та інших "національних комуністів" для роботи в республіках і регіонах. Та водночас нищила традиційну культуру й релігію, розривала громади, переслідувала тих, хто виявляв "стихійний націоналізм". Цілі спільноти опинялися у в’язницях чи на засланні, а багатьох страчували за вигадані звинувачення у "буржуазному націоналізмі".

До 1929 року режим уже здобув своєрідну "концептуальну перемогу" над землями й народами СРСР — завдяки роботі експертів та місцевих еліт у попереднє десятиліття. Тоді Сталін і розпочав наступ на "ідеологічному фронті", прагнучи підпорядкувати собі всіх, хто мав стосунок до науки, освіти й культури.

Перепис населення, карти й музеї утворювали тріаду, яку радянський режим мав звести докупи. Бо попри всі зусилля, у 1920-х роках вони ще не складали єдиної мозаїки: чимало народів, внесених до офіційного списку "національностей", не знаходили відображення ані на мапах, ані в музейних залах. Радянський Союз залишався "проєктом у процесі", а радянські етнографи ще два десятиліття шукали способи поєднати перепис, кордони й музей у спільний образ "нової держави".

Цей образ творився через "подвійну асиміляцію". Саме таку назву цьому процесу дала  Франсін Хірш. Спершу — включенням різноманітного населення у категорії "національностей". А потім — інтеграцією вже національно класифікованих груп у радянську державу й суспільство. Формально йшлося про самовизначення народів, та на практиці перепис і розмежування кордонів були інструментами дисципліни й контролю. Навіть племена й клани без чіткої національної свідомості отримували ярлик "національності" — і таким чином ставали частиною радянського еволюціоністського проєкту.

Нові національні території, школи, культурні інституції виявилися дієвими механізмами інтеграції неросійських народів у єдиний радянський простір.

Ілюстрація 

Джерело: ar25.org

Водночас  музеї — передусім етнографічні — стали лабораторіями, де формувалися й поширювалися офіційні наративи. Саме там імперію перетворювали на "Союз", підкреслюючи, що розвиток народів відбувається під егідою радянської влади. 

Відвідувачів заохочували не лише дивитися, а й уявляти себе частиною нової радянської історії. Їх просили навіть висловлювати "соціалістичну критику" експозицій — щоб процес творення офіційного наративу здавався колективним.

Сьогодні російська пропаганда та медіа на окупованих територіях роблять те саме — одночасно грабуючи українські музеї та вивозячи архіви, щоб контролювати історичну пам’ять і вкорінити владу держави-агресора. 

Важливо, що тоді такий процес не був тільки нав’язаним згори. Подвійна асиміляція працювала як взаємодія: категорії й наративи створювалися й активувалися за участі експертів і самих людей. Наприклад, підготовка до Всесоюзного перепису 1926 року включала загальносоюзні дискусії між  радянськими чиновниками, науковцями й місцевими елітами про те, які народи мають врешті увійти до офіційного "Списку національностей СРСР".  А сам перепис проводили через інтерв’ю — і для багатьох людей це стало першим уроком "офіційної ідентичності": як правильно назвати себе у формулярі.

Так само і з кордонами: міжвідомчі комісії з розмежування та делімітації кордонів консультувалися з науковцями та елітами, а також збирали петиції від громад. Місцеві еліти, бачачи в делімітації шанс отримати території й ресурси, поширювали серед населення активно радянську "національну ідею" — і водночас інтегрували населення в загальну систему.

Вже у 1930-х роках радянські амбіції й кордони опинилися під загрозою: японські вторгнення на Далекий Схід і нацистські претензії на етнічних німців у СРСР кидали виклик режиму. Нацисти та їхні союзники підривали радянський проєкт соціалістичної трансформації на двох фронтах. Поширення націонал-соціалістичних ідей після 1930 року та консолідація нацистської Німеччини в 1933 році змусили радянський режим прискорити темп своїх дій.

Саме Другий Всесоюзний перепис населення 1937 року значно прискорив злиття національностей у радянські нації. У поєднанні з поширенням внутрішнього паспорта — ще одного "культурного механізму влади" — перепис остаточно закріпив поділ на "радянські" та "іноземні" нації та дав режиму можливість контролювати й переслідувати останніх аж до 1950-х років.

Водночас СРСР намагався захистити прикордонні та стратегічно важливі регіони від "ненадійних елементів", включно з "діаспорними національностями" — німцями, поляками та іншими групами, чиї батьківщини були за межами Союзу. Межа між "радянськими" та "іноземними" націями була жорсткою, а ті, хто потрапляв у другу категорію, піддавалися депортаціям. Таким чином радянський режим одночасно відкидав біологічний детермінізм і карав людей за "неправильне" етнічне походження.

Дежавю з минулого на кримській землі

Дежавю з минулого можна відчути сьогодні і в Криму. Росія на окупованих територіях використовує подібні механізми: Кремль робить  кишеньковими організації нацменшин і фінансує культурні проєкти та видання, щоб посилити власний вплив і формувати "потрібний" наратив про історію та ідентичність. Наприклад, регіональна громадська організація "Спільнота італійців Криму "ЧЕРКІО"" офіційно зареєстрована в Керчі в 2008 році. Але її витоки сягають початку 1990-х, коли після розпаду СРСР на півострові з’явилися перші ініціативи з відновлення ідентичності кримських італійців. 

Парадоксально, але саме вже в умовах російської окупації Криму, у вересні 2015 року представники італійської спільноти, за сприяння нової "влади" півострова, зустрілися з президентом Російської Федерації Володимиром Путіним і колишнім італійським прем’єром Сильвіо Берлусконі. І вже наступного дня, 12 вересня, Путін підписав Указ №458, яким італійців офіційно включили до переліку депортованих народів, що підлягають реабілітації.

Цей жест виглядав як запізнілий акт справедливості — визнання, на яке чекали десятиліттями. Але за ним чітко проглядався політичний підтекст: у час, коли Росія намагалася закріпити своє панування в Криму, такі "визнання" ставали інструментом м’якої інтеграції та спробою здобути лояльність серед національних меншин. Пам’ять про трагедію стала розмінною монетою — уже в руках нових кривавих колонізаторів.

Фейковий указ про "реабілітацію народів Криму" було підписано ще у квітні 2014 року — відразу після окупації. Італійців через рік вписали лише політично й демонстративно. 

Утім, італійці Криму отримали не лише формальне "визнання" — невдовзі їхня спільнота здобула і президентський грант від Володимира Путіна на дослідження власної історії депортації. За ці гроші у 2016 році в окупованій Керчі була видана книга "Італійці Криму. Історія й долі", написана Джулією Джакетті-Бойко та Стефано Менсураті. У виданні — численні спогади, архівні матеріали, родинні фотографії. Це безумовно — праця пам’яті. Але водночас — праця в умовах, де пам’ять  виявляється інструментом колонізаторської політики Росії вже у 21 столітті.

Це не звинувачення. Це — упущення. Історичний урок, за який колись доведеться платити. Як і за те, що сьогодні — в Італії, країні, з якою так багато нащадків кримських італійців пов’язують свою ідентичність, — знову мовчки переписується правда. 

У шкільних підручниках із географії для 7 класу Крим позначають як російську територію, а війну на сході України називають внутрішнім конфліктом. У жодному з понад шістдесяти підручників, що вийшли друком у 2010–2024 роках, не згадується ні про окупацію, ні про порушення міжнародного права. І це читають тисячі європейських школярів, які тільки формують своє уявлення про світ.

Навіть такий невеликий приклад показує: удавана "турбота" Росії про італійську громаду Криму — це лише спроба відбілити власні злочини, як минулі, так і теперішні.  Формальні жести "визнання" використовуються не для відновлення справедливості, а як інструмент політичного маніпулювання, що має легітимізувати остаточно окупацію в свідомості європейців та замаскувати репресії. 

Це вкотре підкреслює складність процесу осмислення минулого, у якому особисті спогади, офіційна історія та сучасний політичний контекст часто існують у паралельних площинах.

Спеціально для Еспресо

Про авторку. Володимира Канфер — журналістка та авторка проєкту “Стерті історії” ГО PR Army, де разом з істориками, митцями та громадськістю досліджує депортації національних спільнот за часів Російської імперії та СРСР

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів чи колонок.