Україна-Польща. Наша пам’ять також має право на гідність

Українсько-польський історичний діалог не може будуватися за принципом, коли право на пам’ять одного народу визнається безумовно, а іншого – ні. Україна з повагою ставиться до трагедії польського цивільного населення на Волині та в Галичині. Злочини проти мирних людей не можуть бути виправдані жодною політичною метою. Це важливо сказати прямо і чесно.

Але так само чесно треба сказати й інше: українська пам’ять також має право на гідність. Для українців УПА є не символом ненависті до поляків, а символом боротьби проти радянського імперіалізму, нацистської окупації та за право українців мати власну державу. 

Україна як суверенна держава має право вшановувати борців за незалежність, зокрема у військовій традиції та назвах підрозділів. Це не має сприйматися як провокація проти Польщі.

Водночас історична справедливість вимагає симетрії. Польща шанує Армію Крайову як частину своєї боротьби за незалежність. Українці можуть зрозуміти цей мотив. Але це не означає, що в історії польського підпілля не було темних сторінок, болісних для українців. Павлокома, Сагринь, Верховина, Завадка Морохівська, післявоєнні депортації та операція "Вісла" - це також частина нашої пам’яті. Українські жертви не можуть бути менш важливими лише тому, що про них менше говорять у європейському інформаційному просторі.

Читайте також: Польща. Спроба будувати замки на піску

Саме тому правильна формула має бути не у взаємних звинуваченнях, а у праві на суверенітет пам’яті кожного народу. 

Якщо Польща має право шанувати Армію Крайову, не ототожнюючи її всю з діями окремих підрозділів чи командирів, то Україна має таке саме право щодо УПА. 

Ми можемо вшановувати антиімперську боротьбу українців, одночасно не виправдовуючи злочини проти цивільного населення.

Сьогодні, коли Росія веде війну на знищення української державності, історичні суперечки між Києвом і Варшавою не повинні ставати подарунком для Кремля. Україна і Польща мають говорити відверто, відкривати архіви, підтримувати дослідження, дозволяти гідне вшанування загиблих і не перетворювати історію на зброю проти стратегічного партнерства.

Читайте також: Україна-Польща. Підлаштовуватися під ультиматуми — шлях у нікуди

Важливо пам’ятати й позитивний досвід українсько-польського діалогу. У липні 2003 року президенти Леонід Кучма та Александр Кваснєвський у Павлівці підписали спільну заяву "Про примирення у 60-ту річницю трагічних подій на Волині" й відкрили меморіал польсько-українського примирення "Пам’ять — Жалоба — Єдність". Її сенс був не в запереченні болю, а в моральній формулі взаємного прощення, піклування про місця поховань і відмови від політичного використання трагедії проти майбутнього обох народів. Саме до цієї логіки варто повертатися сьогодні: пам’ять про загиблих має об’єднувати відповідальних політиків, а не перетворюватися на інструмент тиску на Україну у час російської агресії.

Українська позиція має бути спокійною, гідною і державною: ми визнаємо біль польського народу, але очікуємо такого самого ставлення до українського болю. Ми не приймаємо мови колективної вини щодо всього українського визвольного руху, тим більше, — усього народу. І ми не відмовимося від права шанувати тих, хто боровся за Україну.

Повага до польської пам’яті — так. Знецінення української пам’яті — ні.

Джерело

Про автора. Володимир Омельченко, директор енергетичних програм Центру Разумкова

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.