Як зшити чорне з білим

Про панічну рекламу Яніни Соколової щойно дізналася, коли  повернулась з письменницького виступу до Львова, Бо ж цей тиждень у навчальних закладах присвячений українським героям від Січових стрільців, УПА до тих, хто в цю мить боронить нашу землю від московського агресора.

Люди, яких я бачу вперше і можливо востаннє, наче змовились – всі починають говорити про зневіру і неможливість перемогти. Ясна річ, при дітях вони цього не кажуть. У когось рідні на фронті, хтось волонтерить, тобто це не ті, хто готовий скласти лапки при окупації й живе, переймаючись винятково своїми особистими інтересами. І цих  симпатичних людей мені доводиться зупиняти.

Я просто раджу їм зосередитись на тому, що ми мусимо або перемогти, або загинути. Інших варіантів немає. Окупація – смерть для таких, як ми.

Українське суспільство не треба роз’єднувати – воно завжди таким було, зараз воно наче на автоматі, і його повільно роз’їдає іржа страху за майбутнє. Ми мусимо визнати, що деяка частина населення України не потребує, щоб за нього воювали, з якогось уявного краматорська чи маріуполя. І вони про це кажуть нашим воїнам: Чого ви приперлися? Ми не просили нас захищати.

Так, нам зле від цих слів, але уявіть собі, що мають відчувати бійці ЗСУ, які розуміють: у будь-який момент їхні діти можуть залишитися сиротами.

Читайте також: Де в нас культурний фронт?

Мотивація солдатів-батьків цілком конкретна: вони захищають власних дітей, а не промосковських гнид з українськими паспортами, які просто вимагають піти з "їхньої", як вони вважають, території.

У мені теж від однієї згадки про це закипає кров, а ще більше від того, що потенційні колаборанти виїдуть у Західну Європу з такими поглядами, чи приїдуть сюди – на захід України, будуть користати з нашої гостинності й вважати, що це ми своєю непоступливістю змусили їх втікати та ми їм винні. Водночас жінка із Запоріжжя розповідає, що її знайомі не встигли виїхати, і змушені тепер в окупації ховатися, бо їх здали сусіди, а одну жінку застрелили, бо не дала грошей. А може й справді не варто таких захищати? Боронь боже, зачепити цю тему в Україні – тебе змішають із землею. Бо ти працюєш на "роз’єднання суспільства", замість того, щоб мовчки ковтати образи й шукати виправдання в далекому минулому — колоніальному спадку.

Звичайно, що не за "миротворців" з українськими паспортами гине зараз українська еліта. Вона воює насамперед за нашу землю, як кожна нормальна нація, і не повинні віддати її ані метра. Звільнити всю землю від окупантів – тільки це буде вважатися перемогою.

Це може звучить жорстко, але нація, яка поступається своєю територією, віддаючи її крок за кроком, приречена на загибель. Це і наша мотивація, і це повинні розуміти як родини українських воїнів, так і вони самі. Вирішувати долю України буде її народ, а не влада чи інші держави, про  що б вони собі не домовлялись між собою.

Вже почалися балачки серед отих "нейтральних", які повідправляли своїх синів і чоловіків до Чехії та Польщі, що нічого страшного не буде, як Львів знову заберуть собі поляки, а Ужгород – мадяри. Аби не москаль, хоча такі  й москалеві будуть раді.

Читайте також: Зближення з історією

Це щось нового і  є нічим іншим як промацуванням ґрунту – чим ми можемо поступитися заради короткочасного миру. І наші "експерти" з усього на світі поки що цього не читають і не уявляють, бо це неможливо  було ще рік-два тому. Але ще трохи, якщо нічого не робити, то український пиріг  почнуть розрізати  й ділити оті інтелектуали, які ще у 2014 році готові були віддати Росії Донбас і Крим. І це спрацювало. Контрнаступ зупинили на підході до Донецька, а Крим взагалі віддали без бою. Наша "особиста" земля – це те, що 2 на два метри на кілька десятків років, доки цвинтар не знесуть. Решта – це багатство і символ нації, а ними не торгують. І зброя неминуче обернеться проти тих, хто захоче це зробити. В нас є кому чинити опір. І таких повинно ставати більше, а не менше. Тому розганяння панічних настроїв – це зрада і потрібно це припиняти негайно. Досить подумати, що це вигідно ворогам України й усе стане на свої місця.

Ну, добре, що прибрали депресивні бігборди, бо вже й у Львові вони з’явились. Як з цим не вийшло, то вигадають щось інше. Доки ми не почнемо впевнено перемагати на фронті й не зупинятимемось до повної капітуляції Москви. Цей день настане, головне, зберегти мотивацію і підтримувати бойовий дух в собі та навколишніх. Головне не намагатись пришити чорне до білого, а мир до капітуляції.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.