Який фінал обере Україна?

Країна довго не може триматися на героїзмі своїх найсвідоміших громадян. Вже зараз її річний бюджет ледь покриває воєнні витрати. Кошти на соціальні видатки отримуємо від країн Європи, США, Канади, Японії, Австралії. Від них отримуємо й озброєння. 

Украй потрібна мобілізація молодих і сильних хлопців, адже в шанцях лишаються залишки добровольців із 2022 року і сільські діди. Одні вже вкрай фізично виснажені, інші – слабкі й немічні. Вести активні бойові дії, а тим більше наступати, з таким військом важко. Ще й коли військом керують люди не закорінені на цій землі й тому з не до кінця з’ясованими намірами.

Судячи з негативної реакції населення на спроби розширення мобілізації та поповнення лав захисників, які помітно порідшали за час війни, суспільство в глухому спротиву до поповнення лав ЗСУ. Молоді й здорові хлопці за великі гроші купують бронювання, ховаються по схронах, не виходять із квартир, тікають в інші міста, за всяку ціну прагнуть здолати кордон, де їх принижують сусідні прикордонники й поліціянти, обзиваючи зрадниками й боягузами.

Багато хто з питомо українського люду готові здатися, готові на приниження, щоб тільки вижити самому й своїм дітям. Хоч навіть фізичного виживання переможець зовсім не гарантує, як показує сумний досвід захоплених орками українських регіонів. Але напіврабський стан із виселенням до Сибіру сніг прибирати, якого там, як відомо, багато – отримають всі.

Щоправда, найметкіші втечуть від російського брата й стануть поляками, румунами, мадярами, турками. Ми обов’язково цього хочемо? Ми обов’язково хочемо вічно бути другого чи третього ґатунку? І щоб наші діти такими лишалися? Бо жодна сусідня країна, яка радо прийме українців, як робочу силу, ніколи не визнає їх собі рівними. Ми цього хочемо?

Читайте також: Щоб вистояти – треба змінитися. Усім без винятку

Страх позбавив нас розуму й терпіння? Тоді орки можуть запропонувати якщо не смерть, то покору й приниження. Щоб уникнути цього треба зовсім небагато – перестати бути боягузами.

І це все при тому, що справи України не безнадійні. Ми вже відстояли свій національний суверенітет, ми вже здатні протистояти втричі більшій за нас потузі. Ми знайшли добрих друзів, які в трагічну мить підставили своє плече. І ці друзі – найсучасніші держави світу і нас із ними об’єднують спільні цінності. Вони готові й нині продовжувати нам допомагати. Це якщо ми самі напружимось і всіма силами станемо себе захищати. 

А що раша?

Ми добре знаємо, що російська армія тримається зараз не стільки на "вєлічії", скільки на грошах. На великих грошах, які російські верховоди не шкодують в надії відбити їх в Україні. Але, за словами американського президента, російсько-українська війна за три з половиною роки принесла Москві близько 2 мільйонів втрат у живій силі (українська статистика дає 1 мільйон). Це багато, чи мало, щоб зупинитися? Орда сама не зупиняється, її хтось мусить зупинити.

А незалежні російські економісти стверджують, що лише за останні пів року дефіцит російського бюджету складає $45 млрд і до кінця року має наблизитися до астрономічного показника в $110 млрд. Багато це чи мало? Для будь-якої іншої країни – це дуже багато. Для Росії – це, очевидно, поки терпимо. Хоч за твердженням тих же економістів за кілька місяців в Росії очікується фінансовий і економічний колапс, який запустить механізм дезінтеграції імперії.

Читайте також: Питання про мобілізацію — це не про ТЦК, це про суспільство

Питання: скільки треба відняти в росіян коштів і територій, знищити її вояків, щоб вся країна переконалася в повному ідіотизмі не тільки своїх керівників, котрі організували цю війну, а й своїх чоловіків, братів, батьків, які, спокусившись на чималі фінансові винагороди, взяли до рук зброю і пішли вбивати сусіда, з яким прожито поруч багато років, і з яким колись ділили й радість, і горе? 

І що найцікавіше і найжорстокіше для нас: вони не бояться йти на війну і вбивати.

Поширена відповідь на запитання, чому російський солдат пішов воювати: "Хотів заробити трохи грошей, щоб купити дітям квартиру". Або щось схоже на це. Тобто пішов убивати ні в чому не винних людей, щоб своїм дітям купити квартиру… Абсурд цих дій і мотивацій росіян виходить за межі не тільки моралі, а й суворого прагматизму. 

Адже за цей час, як порахували ті ж російські економісти, Москва витратила на війну скільки коштів, що вистачило б надати кожному росіянинові по $1 млн 200 тисяч. Тобто, практично забезпечити фінансування на все життя. Разом із горілкою.

Але крім грошей їм ще свербить "вєлічіє". У більшості регіонів немає доріг, газу, елементарних санітарних умов, але в головах кожного є "вєлічіє матушкі Рассєї". І "вєлічіє" це пояснюється тільки розміром загарбаних земель. Таких людей не можна перемогти. Їх можна лише ліквідувати, щоб вони знову й знову не приходили вбивати тебе і твоїх нащадків. І ліквідувати так багато, щоб переконати інших цього не робити. Це занадто категорично й жорстоко?

Є простіший і гуманніший шлях: відібрати велику бочку нафти, яку вони колись вкрали разом із чужими територіями, і на якій нині сидять; і відібрати наспіх збудовану гасову лавку, з якої черпають величезні доходи призначені російським царем олігархи, і де розподіляються жалюгідні крихти решті населення, які задовольняються відчуттям "вєлічія". 

І всіх примусити працювати, що буде найбільшим покаранням для раші.

Але, на жаль, все це лише в мріях. Ні першого, ні другого ми самостійно здійснити не можемо. Країна, в якій велика частина – боягузи, не здатна на історичні звершення. Принаймні, повною мірою. Отже, доведеться якось зупинитися. А оскільки ми зараз відступаємо, то вести переговори з позиції сили не вийде.

Як би наш великий президент не надимав щоки. 

Надто багато він не зробив, як лідер, щоб підготувати країну до можливих випробувань. Надто він був самовпевненим і зарозумілим, коли йому звідусіль радили готуватися до війни. Надто багато людей через його недалекість і безтолковість втратили близьких, рідних, сім’ї, домівки, роботу, житло. Ледь не пів країни стали мігрантами й переселенцями.

Читайте також: Сатанинський механізм знищення народу через руйнування довіри

І якщо досі ще 58% українців заявляють, що довіряють президенту Зеленському, то не зовсім зрозуміло, на яких підставах?

Одне зрозуміло, що з цією владою ми не тільки не переможемо, але й прийнятного варіанту хай тимчасового миру ми не досягнемо. Вся надія на друзів.

Так, для нас нині складається не найгірша ситуація. Європа послідовно й щиро нас підтримує. І фінансово, і зброєю, яку має. Це – небагато, але враховуючи, що ЄС нині розгортає свій дуже якісний оборонно-промисловий комплекс, то можемо мати й надалі серйозну підтримку.

Несподівано змінилися й настрої в Білому Домі. Президент Трамп, разом із Конгресом, почав кампанію передачі озброєння для України. І озвучені масштаби цього процесу досить значні.

Одне незрозуміло: чому отримавши від наших партнерів серйозну підтримку, розпочавши власне виробництво основних видів зброї, котра нині використовується на полі бою, ми продовжуємо відступати? На жаль, відповідь дуже сумна: організація країни у воєнний час не витримує ніякої критики. Уже тільки те, що на закупівлях воєнного обладнання й зброї крадуться мільярди, і цей процес триває, і немає йому кінця, – все це свідчить, що країна потребує зовсім інших людей для організації відсічі ворогу.

Але щоб провести вибори й покликати до влади нових людей, потрібно принаймні перемир’я, яке нам життєво необхідне. Очевидно Україні доведеться піти на значні поступки. Якщо ми самі не змогли перемогти, хоч і мали шанс у 2022, то наші партнери допоможуть нам максимально відстояти нашу землю.

Отож, хлопці-українці, виходьте зі схронів та вилазьте з-під спідниць ваших жінок, перестаньте ховатися від людей і від себе, пора ставати чоловіками. Небо над Україною розвиднюється. Час приєднатися до героїв. Чи не так?

Джерело

Про автора. Віктор Мороз, український публіцист, оглядач

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.