Щоб вистояти – треба змінитися. Усім без винятку

Так, ми – титани. Але далеко не всі. Ми ще й лідери світових рейтингів із корупції, кумівщини, тотального розкрадання держави на всіх рівнях - від селищних адміністрацій до київських міністерств.

Отже, добре було б перейти до критичного мислення й ревізії того, що ми маємо після трьох років війни. Нам потрібна сувора правда не тому, що в нас, українців, немає чи надто мало тих чудових рис. Це було б теж неправдою, бо показали всьому світу і свій дух, і силу, і любов до Вітчизни. Але чи достатньо цього всього для створення держави-лідера, здатного перемогти одну з найсильніших воєнних потуг у світі – Росію? Отак, із нічого, з однієї з найбідніших і найнеуспішніших країн Європи – відразу в переможці монстрів?

Сторонній спостерігач справедливо зауважив би, що так не буває. Потрібен час для еволюції суспільства з радянської провінції в сучасну модернову країну. Де не крадуть і не дурять. Де не намагаються на війні та крові своїх співвітчизників збудувати власний добробут. Де в керівництво усіх рівнів обирають достойних і професійних спеціалістів. І все це було б правдою. 

Але для всього цього потрібна еволюція, на яку ми не маємо часу. Бо як хочемо вижити – треба негайно, революційно змінюватися. Прямо зараз, прямо під час війни проводити реформи, залучати нових людей з доброю освітою і позитивним досвідом до управляння державою.

Читайте також: "А раптом?". Як наші політсили готуються до виборів

Але в нас за три  роки війни поки нічого не змінилося. Хіба більше стали красти чиновники, якими керують безвідповідальні й неспроможні державні менеджери. А цих менеджерів привели до влади не США і не Європа, а свідомі громадяни країни. Наскільки свідомі – от зараз і перевіряє війна.

І ми можемо скільки завгодно ображатися на надто прагматичних американців, які допомагають нам крапельним способом, чи сонних і ситих європейців, яким далекі наші біди, але мусимо визнати, що за те, що країна нині за крок від краху, винні – перша за все! – самі українці. І самі українці, обравши до влади професійних гумористів, накликали на себе біду, яка тепер прийшла перевірити нас на міцність.

Ми смертельно ображаємося, коли Україну порівнюють із Росією. Адже ми хоч і молода, але ніби як демократія, а Росія – стара, як світ, автократія з елементами диктатури. Може, так воно і є. Але якщо чесно, то державний механізм нашої держави має ознаки еклектики та за своєю структурою та функціонуванням не дуже відрізняється від російського. 

Просто у нас є громадянське суспільство, здатне за необхідності протистояти владі. І українці, які не здатні терпіти наругу й свавілля у великих розмірах.

Читайте також: Демократія втомилася без політичної волі та лідерства особистостей

Але громадянське суспільство здебільшого може успішно вирішувати тактичні завдання, воно рідко займається розробкою і впровадженням стратагем, державним будівництвом. Для цього є політичні структури, яких, на жаль, у нас немає. Як немає партій, немає конкурентних ідей і суперницьких лідерів. І досі не було. Крім невеликих груп, призначених олігархами боротися за владу.

Так, війна нас усіх здорово змінила. Але війна нічого не змінила в структурі держави та суспільства. Ніяких посутніх реформ (за виключенням історичного збільшення податкового навантаження на бізнес і працівників) зроблено не було. Як не проведена реформа і в українській армії, яка стогне під навалою старих некомпетентних кабінетних генералів радянського вишколу.

Мабуть, саме тому гасло "Змінитися, щоб вижити" сьогодні одне з найпопулярніших на вустах представників політичного експертного середовища й громадянського суспільства – свідомих, дієвих і активних українців. Але для представників влади його не існує. Тому у нас прокурори й судді приручені владою й отримують у середньому зарплати по 150 тисяч гривень у місяць (і стільки ж пенсії), а велика маса трудяг, які колись своєю працею створювали національні багатства, нині отримує менше ніж 10 тисяч пенсії на місяць. І новий бюджет на 2025 рік планує прокурорам збільшити фінансування на 25%. Приблизно те ж саме й зі слугами народу – депутатами ВР. І це в час війни, коли кожна гривня може врятувати життя наших воїнів.

І це при тому, що ні судова, ні правова реформа в країні не проведені, якщо не вважати реформою збільшення зарплати суддів та прокурорів. Що своєю чергою не позначилося на рівні правосуддя і відстоювання принципів справедливості.

Звичайно, головне завдання в час цієї кривавої битви – вистояти і якщо й не перемогти, то принаймні максимально зберегти країну незалежною. Тому за логікою починати змінюватися треба було з армії. 

Так, ми не готові були до війни. А коли вже війна розпочалася, то адекватної реакції у політичного керівництва країни не відбулося. 

Читайте також: Чому Україні не підходить "довга стратегія"

Світовий досвід підказував, що потрібно було б створити уряд народної довіри, куди обов’язково включити опозиційні сили, використати досвід найкращих технократів і управлінців країни. Цього не сталося. Переважна частина випадкових людей, призначена за принципом особистої вірності президенту, як керувала відомствами, так і досі керує.

Влада за прикладом Ізраїлю не послала своїх дітей і близьких в армію захищати Батьківщину. Ультрапатріоти на словах не підтвердили свій патріотизм на ділі. І при цьому вимагають максимальної мобілізації до армії населення країни, не маючи на це морального права. А силові методи лише розширюють прірву між владою і народом, яка дедалі поглиблюється.

Досить згадати нещодавнє кадрове вихолощення рішеннями президента Зеленського найкращих воєнних командирів на чолі з головнокомандувачем Валерієм Залужним. Саме під їхнім керівництвом (попри недолугість політичного і державного управління, яке не підготувало країну до війни) ми витримали перший удар росіян у 2022 році й не дозволили ворогу провести бліцкриг на столицю. А згодом було звільнено Харківщину й правобережжя Херсонщини.

Вигнання з армії 20 кращих, перевірених у боях генералів на початку 2023 року й призначення на їхні посади людей, які не відповідали масштабу завдань, незабаром обвалило фронт і ми вже пів року не знаємо, як його зупинити. Це управлінське рішення керівництва держави може бути цілком прирівняне до акту зради, за які колись жорстоко карали.

Так, ми не настільки радикальні, але ми й не настільки безвольні, щоб залишати й далі біля нашого керма невігласів і таємних симпатиків Росії, яких ми самі ж і обрали. Надто дорого це обходиться Україні. Надто гіркий досвід набуває Україна. 

Але, виходить, якщо кожна людина не відчує на собі (чи на своїй сім'ї) можливих важких наслідків від свого легковажного вибору, країна й далі буде на узбіччі цивілізації. І служити прикладом безвідповідальності народу за власну долю. Сумний приклад? Таки треба змінюватися!

Джерело

Про автора. Віктор Мороз, український публіцист, оглядач

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.