Здобуття Тікаля

Раннє середньовіччя не дарма називають "темними сторіччями". Не так багато з того часу залишилося джерел із точними датуваннями. Українські вчені не завжди можуть із впевненістю назвати навіть роки, в які відбулися іноді дуже важливі події вітчизняної історії. Дослідникам минулого Нового Світу вони можуть навіть позаздрити. Адже ті — завдяки кам’яним стелам, залишеним у містах мая, – деякі "віхи" в хронології давньої Мексики можуть датувати з точністю до дня.

Яшнунаїн. Зображення на кам’яній стелі з Тікаля, фото: ВікімедіаВідомо, наприклад, що 14 січня 378 року військо центральномексиканського міського центру, який ми знаємо під назвою Теотіуакан, очолюване полководцем Сіяхкаком, здобуло Тікаль – столицю маянського царства Мутуль (зараз це територія Гватемали). 

Перемога ця була подією і справді непересічною. Адже позначила найвище піднесення Теотіуакана, що за правління нового свого володаря Атлалькавака (який зійшов на трон за три роки до цього походу) спробував – вперше в історії – об’єднати під своєю владою усю "зону цивілізацій" Мезоамерики (іноді навіть кажуть про "імперію Теотіуакана", але це видається очевидним перебільшенням).

Піраміда Сонця – найбільша споруда Теотіуакана, фото: Олексій Мустафін

Тікалем, між іншим, експансія не обмежилася – Сіяхкак захопив ще Вашактун і Копан (це вже теперішній Гондурас). Проте підкорити усіх мая йому виявилося не під силу. Власне, і загарбані міста насправді залишалися доволі самостійними. 

Хіба що на тікальський трон полководець звів сина Атлатлькавака Яшнунаїна. Але, навіть перебуваючи під наглядом Сіяхкака, той поводив себе як насамперед місцевий цар – і зрештою заснував власну династію, що остаточно утвердилася в Мутулі вже після його смерті.

Політичне домінування Теотіуакана не було, та й не могло бути тривким – для сталих політичних об’єднань такого масштабу в тодішній Мезоамериці просто не було умов – ані господарських, ані інфраструктурних. Меншим за розмірами маянським містам-держави вижити було легше, навіть у ворожому оточенні собі подібних.

Якщо вже шукати порівнянь в історії Старого Світу, кампанії Сіяхкака нагадували походи Александра Великого, держава якого розпалася одразу після смерті завойовника (хіба що мексиканський полководець прожив довше). І так само не можна сказати, що вони не мали тривалих наслідків. 

Але йшлося не так про суспільні й політичні зміни, як про культурний вплив Теотіуакана. Його можна побачити у ремеслі, мистецтві та архітектурі тодішніх мая. Можна навіть казати про певне поєднання двох культур – зазвичай в цьому випадку застосовують книжний термін "синкретизм".

Сіяхкак. Промальовка кам’яної стели з Вашактуна

Щоправда, вплив цей не був довгим. Хоча б тому, що сам Теотіуакан невдовзі занепав, а за три століття був взагалі зруйнований навалою племен з півночі. До земель мая ці "варвари" просто не дійшли і їхні міста, навпаки, чекав розквіт. Втім, досвід взаємодії між різними цивілізаціями Мезоамерики початку першого тисячоліття став у пригоді за доби середньовіччя – коли до Центральної Мексики прийшли тольтеки. 

Що ж до політичного об’єднання, то його насправді не відбулося аж до іспанського завоювання Америки. І коли ми кажемо про давню або середньовічну Мексику — маємо розуміти, що це об'єднання є доволі умовним. Просто історикам, як і людям взагалі, властиво дивитися на минуле ретроспективно, з позицій сьогоднішнього дня. 

Що ж до Нового Світу, то тут йдеться ще й значною мірою про погляд "ззовні". Адже сучасні уявлення про його минуле значною мірою базується на дослідженнях, започаткованих прибульцями з-за океану – колонізаторами, переселенцями та їхніми нащадками. 

Втім, цивілізація того ж Теотіуакана загинула задовго до появи в Америці європейців. Зрештою, ми не знаємо навіть самоназву народу який його створив та навіть власне ім’я самого міста, користуючись тим, яке використовували для позначення його руїн астеки. Для них вони були – не більше, і не менше – "місцем втілення богів".

Переможені Сіяхакаком мая називали місто "Хонохвіц" або "Вітенах". Про це ми знаємо з тих же кам’яних стел. Але іронія долі полягає в тому, що сучасні мая – які, на відміну від теотіуаканців, не просто збереглися, а й плекають власну мову та культуру – прочитати написи на давніх пам’ятках змогли лише після того, як уродженець Слобожанщини Юрій Кнорозов "перевідкрив" маянську писемність у XX сторіччі.

Юрій Кнорозов 

До того навіть для прямих нащадків мутульців здобуття Тікаля у 378 році просто не могло бути частиною їхньої власної історії. Вони не могли ані пишатися ним як перемогою, ані переживати як поразку. Тріумф Сіяхкака для них взагалі не був подією. Хоча б такою, як для українців – принаймні тих, які цікавилися минулим своєї країни – вже тоді стала, скажімо, абсолютно легендарна війна готського короля Вінітарія з антами. Що нібито відбувалася майже одночасно з походами теотіуаканців – на іншому боці планети, звісно. 

Так, за півтора тисячоліття, яке минуло з часу тієї сутички, з обрію історії зникли й готи, і тим більше анти. Так, зв’язок останніх зі слов’янами, й з українцями зокрема, залишається лише гіпотезою. Навіть про те, що відбувалася ця війна в той самий час, коли свої перемоги здобував Сіяхкак, ми можемо тільки здогадуватися – адже ніякої кам’яної стели під рукою не маємо, лише одну-єдину і доволі непевну згадку в "Гетиці" Йордана. Скептики можуть, зрештою, запитувати, а чи була вона взагалі?

Проте наразі вона вже настільки "вмонтована" в український історичний наратив, що "виколупати" її звідти просто неможливо. Навіть якщо уявити, що Йордан  з Михайлом Грушевським короля Вінітарія просто вигадали. Завадять цьому не тільки стоси наукової літератури з міркуваннями про те, що означає кожне слово в одному реченні "Гетики". А насамперед підручники та популярна література, які, власне, й формують цей наратив. Читачі якої раз за разом "проживають" події далекого минулого як частину "біографії" свого народу, своєї країни.

Знак в пам’ять про "народ антів" в селі Синява на Київщині, автори якого, вочевидь, надихалися повідомленнями Йордана, фото: Вікімедіа

Врешті-решт, саме так і працює так звана "дидактична історія", яка не досліджує й піддає сумніву, а виховує та створює. Події минулого для неї важливі не самі по собі, а як пережитий і усвідомлений колективний досвід. А для усвідомлення не обов’язково пишатися, зрештою. Емоції можуть бути й іншими. Головне, щоб вони були. 

Спеціально для Еспресо

Про автора. Олексій Мустафін, український журналіст, телевізійний менеджер, політик, автор книжок науково-популярного спрямування

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.