Потріпані вітрами, снігами та сонцем маленькі прапорці на вроцлавських трамваях

Я бачив синьо-жовті прапори на житлових будинках у Варшаві, на музеях в Кракові. Але потріпані вітрами, снігами та сонцем маленькі прапорці на вроцлавських трамваях — це ніби замість галасливого мітингу на добрий пивний путч потрапив.

Це завжди було особливе місто для Польщі, і для України.

Для Польщі, бо отримали його на заміну Львову.

Для України, бо отримали його до Львова.

Міста, що так далеко і такі різні, несподівано, але найрідніші на цьому континенті.

Львівський університет — це нині Вроцлавський (якщо ми говоримо не про стіни).

Вроцлав — це перше місто Польщі, де з'явився інфогайд в транспорті українською — здається, вже 10 років минуло.

Місто на Одрі ще до вторгнення та масової еміграції на 10% складалося з українців.

Чому нас так тягне на ці землі? На дуже чужі та незрозумілі. Не менш криваві, ніж наші.

Для чого премося в це польське місто, що реве німецькою силою, яка була встромлена чехами на лужицьких землях?

Я завжди казав, що Вроцлав серед польських міст для мене це #1, серед європейських точно в топ-п'ять.

Але нині я зайшов в один з залів Етнографічного музею, а там ікона Христа та Богородиці (Солодке серце чи щось таке) - оба, але ж в моєї прабабці-польки таке висіло в хаті.

А ширше: в католиків.

І пише: Львівщина.

Пішов шукати далі: Станіславівщина, Тернопільщина, Волинь.

Образи, рушники, скрині — скільки такого краєзнавчого мотлоху я перебачив у своєму житті.

Але ж цю вишиванку з тризубом хтось якось та й притягнув. І зберіг.

Попри шмони та терори.

Може і перша синьо-жовта барва, ще до скуйовджених прапорців на трамваях.

Джерело

Про автора: Олег Манчура, журналіст.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.