Про мотиви західних політиків в українській війні

Ніяка. Ані "Захід завжди хотів знищити Росію, і це погано", ані "Захід хоче знищити Росію, і це погано", ані "Захід допомагає так повільно, бо насправді боїться/ хоче торгувати з РФ/ хоче зробити війну вічною, і тому зрадив нас".

Хочу трохи розширити цю історію. І поговорити про мотиви західних політичних еліт в комплексі. Тож. Що визначає їх систему мотивації?

1. Успіх на наступних виборах. Це — власне — головне завдання будь-якого політика чи партії. Інакше його існування в професії позбавлене сенсу. У влади — залишитись владою. У опозиції — стати владою або посилити вплив.

І тому внутрішня політика буде визначати порядок денний, а війна десь далеко. Тому пряма участь у війні різко суперечить цьому базовому інтересу. А ось допомога Україні часто — відповідає. Але так, щоб не опинитися у війні. 

Читайте також: Про перспективи колапсу Росії

2. Захист інтересів спонсорів та виборців, які є стейкхолдерами існування партії чи людини в актуальній політиці. У міжвиборчий період чи довгостроково. Тут може бути різний рівень планування — рік, 5, 10 та хоч 20. Тому країни, які близько до Росії, тому більш рішучі, бо знають, що якщо хтось один раз порушив усі норми міжнародної нормальності, то і другий раз зможе.

3. Захист довгострокових стабільності та передбачуваності світу. Бо хаос і війни заважають торгувати (сучасний світ тримається на глобальному русі товарів, послуг, капіталів та людей) і забезпечувати соціально — політичну стабільність.

В принципі, майже будь-яка країна готова мати справу з будь-яким людожером (в межах репутаційної доцільності), якщо він в цілому не заважає збереженню загальної стабільності. Путін цю історію порушив. 

4. Збереження репутації (себе чи країни). Доки Путін не почав континентальну війну, проти його режиму санкції були суто номінальні. А ось після відкритого нападу на Україну він став до біса токсичним. Для усіх, крім екстремістів. І бажання відмежуватись штовхає до допомоги нам.

Читайте також: Що буде з Росією, коли вона наважиться вдарити по Європі

5. Десь в кінці цього списку за поширеністю ідуть:

• бажання залишитися в Історії;

• бажання залишитися в мирі зі своєю совістю;

• банально заробити грошей.

Всі ці мотиви змішані у дуже складному та багатошаровому коктейлі.

"Заслуга" Путіна в тому, що він реально зумів зробити свій програш спільним інтересом майже усіх респектабельних політиків у демократіях. Бо його поразка вигідна по всім пунктам.

Головний мотив, який штовхає еліти багатьох країн бити Путіна лопатою, але обережно — він намагається капіталізувати хаос, з ним ні про що неможливо домовитись і його режим буде робити все, щоб підірвати глобальну стабільність і сталість всередині західних суспільств. Щоб усім було "не до нього".

Читайте також: Путін на розтяжці

Але програш Путіна не дорівнює колапсу Росії в головах багатьох на Заході, бо не дуже зрозуміло що робити, якщо Китай окупує Сибір чи з'явиться ще 5 ядерних держав сумнівної сталості. Це порушує мотивацію на багатьох рівнях.

Крім того, складна мотивація породжує складний механізм ухвалення політичних рішень. Рішення не приймаються одноосібно,  передбачають аналіз різних сценаріїв, консультації зі стейкхолдерами. При запровадженні санкцій — з бізнесом, який матиме збитки, при постачанні озброєнь — з виробниками, які мають отримати гарантії довгострокових контрактів, з  військовими та політиками, що оцінюють відповідні ризики.

Будь-яка складна система передбачає механізми які страхують від ідіотських рішень і дозволяють почути більшість стейкхолдерів. Хоча нас це все може трохи дратувати, але ми прямуємо до того самого. Бо в іншому випадку демократія та інституції не працювали б.

І тому я переконаний, що більшість рішень західних політиків по Україні відбуваються набагато швидше, ніж можна було очікувати. Хоча нам завжди буде мало і повільно. Аж до самої перемоги. Але розуміння потрібне. І холодну голову треба зберігати.

Джерело

Про автора. Юрій Богданов, публіцист, спеціаліст зі стратегічних комунікацій у сфері бізнесу, державного управління та політики

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.