"Росія не потерпить…". Чому Захарову тіпає від ідеї Расмуссена

У Москві довго думали, що відповісти на "екзотичну" пропозицію ексгенсека НАТО Андерса Фога Расмуссена взяти в Альянс неокуповану частину України. Причому взяти негайно, без жодних застережень та умов

І ось нарешті "рот Лаврова" Марія Захарова видала на-гора взагалі-то очікувану філіппіку: "Ми постійно роз'яснюємо нашу позицію з приводу вступу України до НАТО… По частинах або без якихось частин, у якому завгодно вигляді, вступ України до Атлантичного блоку для Росії неприйнятний".

Марія Захарова, мабуть, забула, що ніхто й не мав наміру запитувати ні у неї особисто, ні в її безпосереднього начальника – "сумної конячки", ні тим паче у Путіна, що робити Києву, куди долучатися, а куди ні. Частинами, цілком чи "у якому завгодно вигляді". Після 24 лютого 2022 року всі запитання, а тим паче відповіді на них стали, м’яко кажучи, недоречними та шкідливими.

Те, що пропонує Расмуссен, — варте уваги. По-перше, тому, що пропозиція, як на мене, висловлена хоч і неофіційною особою, однак чоловіком, що знає внутрішню кухню Альянсу і, мабуть, спілкувався, перш ніж озвучити свою ідею, з фахівцями – військовими та політиками. По-друге, буквально вчора ексгенсека підтримала міністерка оборони Нідерландів Кайса Оллонгрен. Зробила це пані Оллонгрен у колі своїх колег – очільників оборонних відомств, що зібралися у Брюсселі, аби обговорити перспективи постачання ЗСУ боєприпасів. "Я дуже вітаю таку творчу ідею. Побачимо…" - сказала Оллонгрен.

Читайте також: Україна в НАТО — вже зараз

Не буду стверджувати напевне, але у тому ж тоні висловився і президент Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр, відомий українцям своєю дещо сумнівною формулою "примирення", висловленою ще 2015 року. Тоді модель Штайнмаєра зазнала заслуженої нищівної критики. Але вочевидь нова реальність, тобто повномасштабна агресія Росії, змусили цього діяча переглянути власні позиції, і тепер він говорить прямо: "Україна потребує нашої підтримки ще більше зараз, коли на Близькому Сході також іде війна, а війна в Україні більше не отримує тієї уваги, якої вона так гостро потребує. Путін розраховує на те, що світ повинен забути про Україну… Ми не змиримося з незаконною та агресивною війною Росії".

Така позиція надихає й утверджує думку, що Расмуссен знайшов певну точку, довкола якої можна вибудовувати цілий план євроатлантичної інтеграції Києва. З чітким розумінням того, що довга й позиційна війна виснажуватиме не тільки Україну, але і її союзників.

Що головне - ніхто й не заїкається про здачу тимчасово окупованих територій, йдеться про те, що під парасолькою НАТО, яку Росія навряд чи зважиться випробовувати, Україна зможе не тільки забезпечити належну та безпечну логістику для ЗСУ, але й виробництво потрібної для майбутнього визволення ТОТ зброї та амуніції. Тим часом санкції проти Москви виснажуватимуть її ресурс.

Я вже не кажу про цілком прогнозований психологічний ефект від ймовірного несподіваного нового статусу України у самій Росії. Адже мільйони зазомбованих путінською пропагандою громадян РФ наочно переконаються, що авантюрна та злочинна СВО, розпочата кремлівським "стратегом", спричинила діаметрально зворотний результат. НАТО виявиться під дверима Росії, і винним у цьому буде не хто інший, а лише Путін.

Читайте також: Україна в НАТО вже зараз: ризики і сценарії

Ідея Расмуссена своєчасна ще й з точки зору політичних перспектив у самих країнах-союзницях. У Кремлі навіть не приховують, що очікують перемоги Трампа на президентських виборах у США 2024 року. І справді, якщо, боронь Боже, Донні зможе повернутися у Білий дім, то Україна навряд чи зможе сподіватися на бодай якусь допомогу від Америки. Автор гасла MAGA вже недвозначно заявляє про згортання партнерства, про "повернення багатств Америки", про те, що європейські союзники компенсуватимуть Вашингтону витрати на Україну. Зрештою, команда популіста та ізоляціоніста, "друга Путіна" давно висловлює скепсис щодо доцільності існування самого Альянсу. Тому навряд чи за Трампа НАТО взагалі матиме час і натхнення думати про розширення.

Отже, нервова реакція Захарової може означати лише одне: колишній генеральний секретар Альянсу втрапив у "десятку" зі своєю пропозицією. Тепер м’яч на полі Києва, української влади, яка мала б якомога активніше обговорювати його ідею на міжнародних майданчиках, у кулуарах посольств та урядів, взятися за активне лобіювання дискусії й усіляко пропагувати такий варіант. Однак, на жаль, поки що ми почули лише риторичні запитання радника глави ОПУ Михайла Подоляка і нічого більше.

Спеціально для Еспресо.

Про автораІгор Гулик – журналіст.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.