Сьогодні НАТО, як і Україна, не готове самостійно протистояти Росії, – дипломат Безсмертний

Отже, ми розуміємо, що відбувся без перебільшення вікопомний так званий Мадридський саміт, де НАТО змінило повністю свою концепцію. Концепцію не звільняти колись потім свого члена на якого, наприклад, нападе Росія, а робити це негайно, і США будуть збільшувати свої контингенти і, відповідно, євроатлантична машина поїде в правильному напрямку. Але, на превеликий жаль, ми розуміємо, що значною мірою Захід пробудився через нашу кров, через наші страждання і нашу війну.

Дійсно, це серйозна подія. Вона переломна, і переломна вона як у долі НАТО, так і у долі, я думаю, європейської спільноти. Це очевидно, що ключовою загрозою для Європи є Росія. А ключовою загрозою для світу є Китай. Треба звернути увагу на те, що на саміті були присутні і представники азійських держав. Що негайно викликало емоційну реакцію у Пекіна. Друге місце в тому, що визначає значимість цього саміту є власне рішення по Україні. Це і довготривала програма, при чому вона з ясним рефреном – Україна буде отримувати стільки і такий час, скільки потрібно буде, щоб досягнути перемоги над Росією. Це дуже важливо почути: стільки і такий час, який треба буде для того, щоб досягнути перемогу над Росією. Тому що з моєї точки зору, в цих двох програмах, в цих двох підходах і криється відповідь на питання майбутнього членства України в НАТО. Мене трішки здивувала, м’яко скажу, внутрішня дискусія в Україні з приводу теми «даєш НАТО, чи ми туди не підемо». Воно якось так паралельно розвивалося, з моєї точки зору, дуже у неприємних девізах та лозунгах.

З останніх сигналів – це була фраза Жовкви, заступника голови президентського офісу, який, так би мовити, доволі скептично оцінив наші перспективи і загалом, чи слід нам буцімто інтегруватися до НАТО у силу бездієвості цієї структури.

Мене не те що здивувала, а шокувала ця заява, тому що, якби це робив аналітик, якби це робив просто опозиційний політик, чи стороння людина, тоді це можна залишити поза увагою. Але робити такі заяви – це не коректно з точки зору статусу державного службовця. З мого погляду, на це треба було пану Жовкві вказати. Бо такі речі є недопустимі. Тим більше на етапі, коли йшла підготовка саміту. Я зараз кажу про речі, які явно проглядаються в тих рішеннях і в тих діях, які відбувалися цими днями. Бо не можна від того, що відбувалося на саміті НАТО, відривати делікатну, як сказали американці, розмову між президентом Зеленським і Великою сімкою. Ще більш делікатну розмову між президентом Зеленським на саміті НАТО. Тут треба бути максимально діловим, максимально послідовним і максимально коректним у визначенні і потреб, і спільних планів, і перспектив. Я наголошу тут на слові "конструктивним" навіть. Тому що рішення, які прийняті НАТО, вони явно свідчать про те, як вони бачать перспективу, а вони бачать перспективи разом з Україною. На сьогоднішньому етапі, коли зауважте те, що я зараз скажу – НАТО настільки самостійно готово протистояти Росії, як і Україна. (тобто не готове, – ред). Це треба добре розуміти. Тому здатність протистояти Росії забезпечується союзом України, НАТО і США. Це треба чітко розуміти. Тому що, якщо зараз проаналізувати суму заяв, які були зроблені президентом США щодо розміщень нових ескадрилей морського флоту у Європі, щодо нових дивізіонів авіації, щодо нових підрозділів сухопутних військ, то стає зрозуміло, кому буде належати наповнення цієї цифри у 300 тис. Звідси логіка говорить про те, що тільки взаємодія на цьому етапі, конструктивна взаємодія України, НАТО і США на теперішньому етапі дозволить стримувати агресивність, на наступному етапі дозволить нанести серйозний удар, і на третьому етапі – досягнути перемоги. Зверніть увагу, я хочу, щоб це всі розуміли, так як, ні в Україні, ні в НАТО, ні в США – ніхто не сформував зміст перемоги над Росією. Це означає, що насправді, абсолютно всі приречені на те, щоб бути разом і разом коректно вийти на стратегію і тактику досягнення перемоги.

Пане Романе, я з вами погоджуюся. Ви сказали ключову фразу – зміст перемоги над Росією. Тому що ми розуміємо, залежно від того, як розшифровувати, як розшивати цю формулу, відповідно такою і буде рангова переговорна позиція. Ми розуміємо дуже добре з вами, що переговори колись почалися, так звані Біловезькі переговори, зараз вони плавно немов би переміщаються до Стамбулу. Немовби йдеться лише про зерно, його транспортування, деблокування. А насправді ми розуміємо, що відбувається надзвичайно потужний переговорний дипломатичний трек. Про це мало-хто говорить, а ми з вами розуміємо, що йдеться про «ріал політік». Поясніть, що на вашу думку відбувається в Стамбулі.

Справа у тому, що коли говорити про цей так званий стамбульський трек як спадковість багатьох речей, то з точки зору практики західної політики там завжди давали шанс тому, хто з’їхав з катушок, вести себе конструктивно. Тому, перше, як би я оцінював "стамбульський трек", - це дати шанс кремлю вести себе конструктивно навіть у такий небезпечній ситуації. Це перший аргумент. По-друге, треба розуміти, що президент Туреччини Ердоган, як і будь-хто такого типу лідер, мріє про переобрання. У нинішній ситуації будь-які, навіть мінімальні економічні порохи, особливо на енергоринку, для нього означатимуть мінус. Тому його суєта в цьому процесі, яка відіграє роль паровоза – це другий компонент, який швидше демонстративний, ніж реальний. З моєї точки зору, ця суєта, в куті якої є тема українського збіжжя, вона вже на перед абсолютно провальна. Але тут треба звернути увагу на те, що ця поведінка спирається не тільки на власні політичні інтереси президента Ердогана, а ще й на те, що існує у світі група держав, які колись, пам’ятаєте, була така група країн, які називалися «що не приєдналися», туди входили Індія, Югославія, Куба і так далі. Так от, дивним чином, але меседжі, які оголошує президент Індонезії, який на цьому тижні відвідав Україну, прем’єр міністр Індії і президент Туреччини, вони співпадають. Але нічого тут особливого немає. Тому що це означає, що у першу чергу Ердоган використовує політичну ситуацію для того, щоб собі досягнути якихось виграшів. Індія, яка, зверніть увагу, ще у минулому році, ще місяць тому прем’єр Індії сказав про те, що Індія вирішила цілий ряд кризових питань, такі як продовольство, медичне та технологічне забезпечення і так далі, на саміті ЄС, на пресконференціях він кожен свій виступ починав із фрази: «Індія є дуже бідною державою» і тому вона не може дозволити собі перше, друге, третє. Зверніть увагу на меседжі, які кидав президент Індонезії – вони точно такі ж, мовляв, Індонезія одна з найбідніших держав світу, вона не може собі дозволити діяти ось таким чином. А те, що паралельно, майже разом відбувалися саміт ЄС і саміт Брікс, де були і там, і там окремі персони, зокрема, як прем’єр-міністр Індії, свідчать про те, що в групі таких країн, які не можуть відрізати пуповину з Росією, але мріють бути демократичними державами і працювати з цивілізованим світом, сьогодні йде пошук свого місця, своєї позиції.

Аби не нашим коштом, пане Романе! Розуміємо, що також відбувається процес втоми від війни у нас і будь-який меседж, який вкидається дуже часто свідомо Путіним про те, що ось він готується запропонувати щось і так далі. Це як розстрільний коридор, коли людям показують умовно кажучи шанс на порятунок, який не відомо чим закінчується, зазвичай, закінчується погано. Це стара кагебешна практика.

Приймаю цей аргумент, але я наголошую на тому, що зараз лідерські позиції у політиці відношень і оцінки кремля займає Вашингтон. Орієнтир всього цивілізованого світу йде на Вашингтон. Рішення, які прийняті НАТО роблять ці лідерські позиції безповоротними. Тому що рішення, які приймає ЄС, Велика сімка, НАТО, – вони навіть будь-який варіант через три роки виборів у США зберігають цей вектор розвитку. І статус, і позиція Росії, і необхідна допомога Україні по всіх складовим. Що стосується речей і подій, які відбуваються у центральній Азії, в азіатсько-тихоокеанському регіоні, індо-тихоокеанському регіоні, я б віднісся і пропонував би відноситися до них, як до ситуації з становленням. Очевидно, що там лише почалося визначення, так з ким ви: з цивілізованим світом, з європейською спільнотою, з сімкою, з НАТО, з США, чи ви з Росією, чи з Пекіном. Ось ця дилема, яка в ці дні розв’яжеться, чому, тому що після НАТО президент Байден зустрічається з лідерами Китаю, де буде вирішено цілий ряд питань. Після НАТО президент Байден зустрічається з керівництвом Саудівської Аравії, де буде цілий ряд питань визначено. Фактично, якщо аналізувати ці два треки: економічний і воєнно-політичний, то йде облаштування демократичного світу у нову економічну модель, яка не передбачає існування такого економічного гравця на міжнародній арені, як Росія.

Я з вами погоджуюся, але, з другого боку, ми маємо скаженого бультер’єра, який вп’явся в ногу, рве жили, рве м’яз, ми розуміємо, що питання треба фіналізовувати якнайшвидше, бо забагато крові і не видно якоїсь чіткої перспективи, коли її можна зупинити цю агресію. Це питання болить всім. Ми розуміємо, що Україна має встояти, Україна героїчно тримається, але ми також розуміємо, що ми потребуємо якоїсь якнайшвидшої допомоги, щоб вирішити це все. У Путіна, на превеликий жаль, ресурси не завершилися. Всі чекали, що впродовж декількох місяців впаде ця величезна імперська шафа і розлетиться на друзки, але ні. Вона тримається, постійно тривають обстріли , зокрема, ракетами по цивільних об’єктах. Ми розуміємо, що це вписується у доктрину застрашування, так, але все одно ви дуже добре описали ситуацію, що Путіна можуть примусити, але коли орієнтовно і як би це відбувалося?

Розмова про час і місце перемоги, в нинішній ситуації, вона більше шкодить, ніж події на лінії фронту. Мене дуже здивував майже ультимативний тон президента України перед лідерами Великої сімки, щодо розв’язання ситуації в цьому році. Треба чітко розуміти, що подібна заява, на фоні попередньої тези прем’єрміністра Великобританії, породжує абсолютно нездорову дискусію. Зараз треба виконати декілька завдань. По-перше – це конструктивно працюючи із Заходом і США, забезпечити українську армію всім необхідним. По-друге – максимально діяти таким чином, щоб зберегти особовий склад ЗСУ і населення. Міністр оборони США 3 місяці тому озвучив основне завдання союзників: по Росії має бути нанесений такий удар, щоб у найближче століття ні з найближчими сусідами, ні з якою країною вона не могла воювати.

В січні чи в лютому ми з вами в ефірі криком кричали, попереджаючи про небезпеку вторгнення із півночі. Зокрема, і через територію Білорусі. Зараз ми знову виходимо на чергову можливу небезпеку. І дуже б не хотілося, щоб були повторені, м’яко кажучи, помилки 24 лютого. Такі які були на півночі, в Харкові, на півдні. Наскільки серйозною є реальна небезпека з боку білорусі зараз? Тут не йдеться тільки про Київ, але й про, наприклад, Рівненську атомну станцію.

В мене немає сумніву в тому, що Білорусь на рівні збройних сил вступить у війну.  Путін пожене білорусів на українців. Ситуація складається зараз таким чином, що Україна в останні тижні отримує зброю та завдає нищівного удару по армії противника. І в кремлі прекрасно зрозуміли, що вони не здатні вести серйозні результативні бої після того, коли Україна ще більше отримає такої техніки. Тому вони будуть використовувати тактику розширення фронту. А для кремля важливо, щоб палали більше тисячі кілометрів українського кордону з Білоруссю. Питання лишається тільки у тому, коли це станеться, бо нам потрібно готуватися і розуміти, що кремль не цікавить скільки і які жертви понесе Білорусь.

У цій ситуації є декілька кроків, які треба швидше зробити. Перше - разом з нинішньою білоруською опозицією, яка розсипалася по світу, необхідно допомогти або посприяти у сформуванні перехідного демократичного уряду Білорусі. Чи Тихановська очолить, чи Санніков, чи Зенон Позняк – хай визначаються самі, але цей уряд треба створити й підпорядкувати йому ті підрозділи ЗСУ, що сформовані з білорусів. Таким підрозділам треба надати статус збройних сил Республіки Білорусь. Цей уряд має почати працювати та показувати майбутнє демократичної Білорусі, щоб мінімізувати мотивацію і страх нинішнього офіцера та солдата білоруської армії йти на війну.

В такій ситуації буде зрозуміло за ким майбутнє Білорусі. Цей варіант Де Голя, який був у Франції в 1940 році, дасть шанс білорусам, які категорично проти війни. Не можна зрівнювати російський соціум і білоруський. Білоруси не приймають цю війну, але вони в ситуації, коли їх гонять батогом.

Що ми повинні зробити у найближчі місяці? Як підготуватися до загрози, щоб не було, що щось хтось недоробив.

Те що ми зараз робимо -ц е правильно. Ми говоримо, що така загроза є. Бо бачили, що Лукашенко – це особа, яка прислуговує кремлю, тому піде на що завгодно, щоб і далі прислужувати, у тому числі готовий віддати свою територію. Він останню сорочку здере з білоруса, прислуговуючи перед кремлем, він кине білоруса на українця. І тому зараз необхідно, починаючи від політичних речей, про які я вже сказав, і закінчуючи оперативно-тактичними та оперативно-розвідувальними заходами, зробити все, щоб мінімізувати здатність білоруса, громадянина, офіцера, солдата йти на війну проти українця. Такі зусилля необхідно робити було ще вчора та всі ці роки.

Мене найбільше турбує те, що в російських ДРГ, які діяли на території Київської, Чернігівської, Сумської, Рівненської, Волинської областей, то серед них дві третини складу були білоруси. Вони були завербовані через приватні російські армії. Так само російські приватні армії рекрутують білорусів для боїв на Донбасі та Півдні України - ось що є небезпечним. Така ситуація виникає тоді, коли людина-білорус не бачить своєї політичної перспективи і не розуміє що завтра буде з Білоруссю.

На мою думку, політична і суспільна активність, наша підтримка найближчих сусідів дозволить не тільки розв'язати ситуацію збереження у безпеці північного кордону України, а має шанс відірвати Білорусь від кремля. Повірте мені, відрив Білорусі від кремля – це річ рівна боям на лінії фронту, тому що Білорусь – це плацдарм не тільки війни проти України, а це плацдарм війни проти держав Балтії та Центральної Європи. Тому над цим питанням потрібно працювати взаємодіючи із найближчими сусідами і з НАТО.