"Долі не обирають…": 40 років з дня загибелі у радянському карцері видатного Василя Стуса

Його ім’я стало символом незламності, боротьби за правду і свободу, а творчість – невід’ємною частиною української літератури.

Більше про Василя Стуса розповість Еспресо.

Біографія поета

Василь Стус, фото: Українська правда

Василь Семенович Стус народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Вінницької області в селянській родині. У 1939 році, рятуючись від примусової колективізації, його батьки переїхали до Сталіно (нині Донецьк), куди згодом забрали і маленького Василя.

Його дитинство пройшло в умовах повоєнної бідності, але вже в юному віці він виявив неабиякий інтерес до літератури.  

У 1954 році закінчив школу зі срібною медаллю і вступив на історико-філологічний факультет Сталінського педагогічного інституту (нині Донецький національний університет). Там він захопився творчістю заборонених авторів "Розстріляного відродження" і почав писати власні вірші. Також самотужки вивчив латину і опанував німецьку мову.

Після закінчення вишу в 1959 році Стус працював учителем української мови та літератури, служив в армії, а згодом вступив до аспірантури Інституту літератури імені Тараса Шевченка в Києві. У 1960-х роках, під час "хрущовської відлиги", він долучився до Клубу творчої молоді, де разом із іншими молодими інтелігентами, такими як Іван Дзюба та Лесь Танюк, виступав за відродження української культури. Цей період став переломним: Стус відкрито протестував проти репресій і русифікації, зокрема під час прем’єри фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків" у 1965 році, коли разом з іншими дисидентами закликав зупинити арешти української інтелігенції. Він звернувся до глядачів із словами: "Хто проти тиранії – встаньте!"

Шлях до пера і особливості поезії

Літературна кар’єра Стуса розпочалася в кінці 1950-х, коли його перші вірші з’явилися в "Літературній Україні" за підтримки Андрія Малишка. У 1964 році він підготував першу поетичну збірку "Круговерть", але через його дисидентську діяльність її було знищено. 

Однак у самвидаві з’явилися його збірки "Зимові дерева" (1970) та "Веселий цвинтар", які, попри заборону в СРСР, були опубліковані за кордоном. 

У 1972 році, перебуваючи вже в ув’язненні, Стус створив збірку "Час творчості / Dichtenszeit", що стала основою для його головної книги "Палімпсести" – шедевру, який поєднує глибоку філософську рефлексію з особистими переживаннями.

Стус здобув популярність не лише завдяки поезії, але й через переклади творів Ґете, Рільке, Лорки, які він майстерно адаптував українською. Його творчість вирізнялася інтелектуальною глибиною, метафоричністю та трагічним відчуттям долі, що резонувало з духом епохи шістдесятників – покоління, яке прагнуло відродження національної свідомості.

Поезія Василя Стуса – це сплав ліричної чутливості, філософських роздумів і громадянської позиції. Його твори пронизані темами свободи, людської гідності, боротьби з тоталітарною системою, кохання та пошуку сенсу життя. Наприклад, у його збірках, зокрема "Зимові дерева" та "Палімпсести", є вірші, присвячені коханню, природі, внутрішнім рефлексіям. 

Саме збірка "Палімпсести" стала кульмінацією його творчості, відображаючи внутрішній світ поета в умовах ув’язнення. У ній він використовує складні образи, символи та алюзії, що роблять його поезію багатошаровою. 

Остання збірка "Птах душі", написана в ув’язненні, була знищена табірною адміністрацією, але окремі вірші збереглися завдяки листам до дружини Валентини Попелюх. 

Стус також залишив літературно-критичні статті, де аналізував творчість українських і світових авторів, демонструючи чудове розуміння літератури.

Громадська діяльність

Василь Стус у підготовці вертепу у Львові 1972 року, фото: Історична правда

Василь Стус був не лише поетом, але й активним правозахисником. У 1970-х роках він приєднався до Української Гельсінської групи, яка виступала за дотримання прав людини в СРСР. Стус відкрито критикував радянську владу за придушення свободи слова, русифікацію та репресії проти української інтелігенції. У 1978 році його прийняли до міжнародного ПЕН-клубу, що підкреслило його визнання за кордоном. 

У 1977 році, перебуваючи в засланні, він відмовився від радянського громадянства, заявивши: "Бути радянським громадянином – значить бути рабом". 

Його громадянська позиція стала причиною постійних переслідувань

Перший арешт Стуса відбувся 12 січня 1972 року за звинуваченням в "антирадянській агітації та пропаганді". Його засудили до 5 років ув’язнення в мордовських таборах і 3 років заслання в Магаданській області. Ув’язнення не зламало поета: він продовжував писати, хоча більшість його творів конфісковувалася і знищувалася.  

Після повернення до Києва в 1979 році Стус знову приєднався до правозахисної діяльності, що призвело до другого арешту в травні 1980 року. 

Другий суд у вересні 1980 року засудив Стуса до 10 років ув’язнення і 5 років заслання. Адвокатом поета був призначений той самий Віктор Медведчук, який, за свідченнями, не лише не захищав Стуса, але й фактично сприяв його засудженню. Медведчук не ознайомився з матеріалами справи і визнав провину Стуса, що суперечило бажанню поета. У книзі "Василь Стус: Життя і творчість" Дмитро Стус, син поета, зазначав, що Медведчук поводився як "прокурор у мантії адвоката". 

Трагічна смерть у карцері та значення Стуса

У серпні 1985 року Стуса кинули до карцеру за формальним приводом – нібито за те, що він, читаючи книгу, обперся рукою об нари. На знак протесту проти нелюдських умов утримання він оголосив сухе голодування.

У ніч з 3 на 4 вересня 1985 року  Василь Стус помер у карцері табору ВС-389/36. Офіційна причина смерті – серцева недостатність, але багато дослідників вважають, що це було вбивство, спричинене багаторічними фізичними та психологічними тортурами. 

Таким чином із 47-ми років життя Стуст 13 провів у радянських слідчих ізоляторах, карцерах, камерах-одиночках, мордовських таборах, на Колимі, на каторжній роботі в шахті.

Радянська влада приховувала смерть поета понад місяць. 

Поховання відбулося без присутності рідних на табірному цвинтарі в селі Борисово. Лише в 1989 році прах Стуса, разом із прахом Юрія Литвина та Олекси Тихого, був перепохований на Байковому кладовищі в Києві за участю десятків тисяч людей.

Василь Стус залишив важливий слід в українській літературі та національній свідомості. Його поезія, сповнена трагізму, сили духу та любові до України, стала голосом покоління, яке боролося за свободу в умовах тоталітарного режиму. Стус уособлює шістдесятництво – рух, що відроджував пригнічену режимом українську культуру в ХХ столітті. 

Сьогодні його твори включені до шкільної програми, а Премія імені Василя Стуса, заснована в 1989 році, щорічно вручається за внесок у розвиток української культури.

У 2005 році Стусу посмертно присвоєно звання Героя України, а його ім’я носить Донецький національний університет, який зараз тимчасово розташований у Вінниці. 

А у 2019 році вийшов фільм "Заборонений" режисера Романа Бровка, який у драматичний спосіб розповів молодому поколінню про життя та смерть поета й дисидента.

Навіть через 40 років після смерті Стус залишається актуальним, нагадуючи про ціну свободи.

Цитати Василя Стуса

Василь Стус з дружиною та сином, фото: dovidka.biz.ua

Також пропонуємо нагадати собі важливі цитати незламного Стуса:

• "Якщо болить серце – тобі, друже, поталанило";
• "Терпи, терпи, терпи – терпець тебе шліфує";
• "Я вважаю, що доля Донбасу – це майбутня доля України, коли будуть одні солов’їні співи. Як же можна миритись з тим особливим "інтернаціоналізмом", який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже ми не прусси, не полаби, нас – за 40 мільйонів";
• "Долі не обирають… Її приймають – яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас";
• "Іноді видає, що діячі нашої культури роблять даремну справу. Вони співають, коли дерево, на якому вони сидять, ритмічно здригається од сокири... Як можна зрозуміти їх спокій? Як можна зрозуміти слабосилі зітхання, кволі піклування про долю хутора Надії, слабенькі нарікання, коли мусить бути г н і в, і г н і в, і г н і в!?";
• "Зрозумійте мене в моєму горі, бо я чую прокляття віків, чую, бездіяльний, свій гріх перед землею, перед народом, перед історією. Перед людьми, що своєю кров'ю кропили нашу землю. Довгий мартиролог борців за національну справедливість лишає нам історія, а ми навіть на гнів праведний не можемо здобутись";
• "Переставши бути собою, поет втрачає і себе самого";
• "Як добре те, що смерти не боюсь я: і не питаю, чи тяжкий мій хрест, що перед вами, судді, не клонюся: в передчутті недовідомих верст…"

Читайте також: Не встиг отримати Нобелівську премію, а жінка говорила російською: цікаві факти про Івана Франка до його 169-річчя