Польська волонтерка Аґнєшка Зах: "Після 120-го разу я перестала рахувати поїздки на фронт"

Ти завжди дивуєш усіх тим, що ходиш босоніж — і не лише у приміщенні, а й на вулиці, і… навіть на фронті?

Так, і на фронті, всюди.

Чому?

Знаєш, це почалося ще з роботи в Бєбжанському національному парку. Я працювала на болотах і мені так було зручніше. Я помітила, що коли ходжу трохи взута, а трохи — боса, починаю хворіти. Тож узагалі перестала взуватися. 
Тут ще є такий момент — я не мушу бути "як усі".
Завжди сміюся, коли хтось мене зустрічає й питає: "Як це — без взуття?!", — я відповідаю: "Треба бути сильною, щоб витримати людські судження". І це мені додає сил. Так, я не мушу бути, як усі.

А коли ти вперше приїхала на фронт, ти теж була босоніж? Що тобі сказали військові? (Як відреагували військові?)

Ой, люба, що то було…  Одні військові піднімали мене й одягали шкарпетки, інші стелили простирадла, щоб я не ходила по холодному. І навіть “заарештували” мене! Сказали: "Не вийдеш, поки не взуєшся". Принесли мені якісь ЗСУ-шні черевики, ЗСУ-шні шкарпетки. А я сказала: "Ні". Ну, ок, я виразилася трохи грубше.

Тоді хлопці принесли тазик з водою, помили мені ноги, натягнули шкарпетки, зав’язали взуття і сказали: “будь ласка, ходімо до машини".(сміються обидві)

Ну як їх не любити, як їм не допомагати, коли вони завжди такі турботливі?
Я розумію, що коли людина боса на фронті, це може свідчити про контузію. Тому я реагую спокійно — все гаразд. Я так ходжу вже кільканадцять років. І це заспокоює. В Часовому Ярі психолог чи психіатр теж перепитав: все в порядку, все ок?

Аґнєшка Зах, фото: facebook/agnieszka.zach

Але ж, Агнешко, одна справа — ходити босоніж десь по лісі чи болотах, а інша — на фронті, де постійно вибухає і все всіяне осколками…

Так, треба ходити уважно. Мої очі — це хлопці, а за ноги відповідаю я і сама вже дбаю, щоби в щось не влізти. Трапляється, що я таки взуваюся, коли справді "гаряче", щоб не сповільнювати усіх і не заважати. Але ще жодного разу, я не поранила ноги на фронті.

Тримаю кулаки, щоб і надалі так було.

Є одна річ, яка може мене зупинити.

Що саме?

Такі колючі насінини, такі колючки. По них неможливо ходити. Де скло, уламки — немає проблеми, але це насіннячко може мене зупинити.

Колючі насінини — це насіння соняшника?

Ні, ні, то така рослина, що в”ється по землі, не знаю її назви. Вона має насіння, яке розпадається на дві частини, і кожна має по п’ять-шість колючок.

Отже, єдина річ, яка може зупинити Агнешку 

Це природа.

А чому тебе називають “Бєбжанською відьмою”? Це ще з довоєнного життя, так?

Так, "Бєбжанська відьма" — це мій туристичний псевдонім. А тут мене називають інакше.

Як саме?

на початку 2022 року ми вперше поїхали в Покровськ, а коли повернулися, керівниця львівського фонду, Світлана — прекрасна людина — сказала: "Привіт, Босонога!"
 А я така: "Як це — Босонога?" — "Ну ти ж туди поїхала, а поки повернулася, то вже маєш фішку”" — "Яку фішку? Що то таке фішка?" — "Наша розвідка дала тобі таке прізвисько”

І так я залишилася Босоногою.

Тут?

Так, тут.

Але твоє життя до повномасштабного вторгнення виглядало зовсім інакше… Ти не жила в машині, як зараз, не їздила сюди і, мабуть, навіть не знала, що десь там існує якийсь Харків, Херсон і так далі.

Знаєш, до повномасштабки моє життя було, як казка, рай: діти, дім, туризм. Настав момент, коли вже не було проблем із грошима.
До нас приїжджали безліч людей, я організовувала концерти, різні події, святкування, Купальські ночі… Це було життя, як у казці. Багато чудових людей навколо.
І все це змінилося практично за один день, коли вибухнула повномасштабка. Для мене до того часу Україна була таким далеким, як то кажуть, диким краєм. Я була там двічі в турпоїздці до Києва і Львова. Пам’ятаю лише величезні ями на дорогах, у які запихали дерево, загалом, цю всю українську специфіку:
якась мафія намагалася нас у Києві, скажімо так, чи то обікрасти — не знаю, чого вони хотіли.

Під час поїздки?

Так… Просто я мала вчителів, ми приїхали в готель, якісь дівчатка… таке… — але, звісно, я впоралася. Та то довга історія, зараз не про це. Просто Україна була для мене екзотичною.

Звісно, я чула про Майдан, про Помаранчеву революцію.  Я за цим спостерігала, але якось не надто зосереджено. 

І коли мій знайомий волонтер повернувся з Маріуполя повністю виснажений, я сказала: "Гаразд, я поїду з тобою як водій-змінник.

На жаль, я змогла довезти його лише до кордону, бо в мене закінчився паспорт. Тож я дуже швидко подала документи на паспорт — і через сім днів отримала новий! Уяви, паспорт за сім днів! І ми почали їздити.

Спочатку ми їздили просто, щоб допомагати Україні. Бо треба, бо війна, бо на Україну напали.  А потім поступово почали допомагати людям цільово — виїжджали до конкретних місць.

І от поїздка до Покровська, куди Світлана відпускала нас уперше… яка то була паніка: "Будьте обережні, не зупиняйтесь”, то був цілий інструктаж з подробицями: обережно з тим і з цим. Вона дуже хвилювалася за нас.

Але коли ми вперше побачили фронт і зрозуміли, скільки там потреб і що там відбувається, — у фонді нас більше не бачили. Ми приїжджали в Україну, іноді перепаковувалися і їхали прямо на фронт. І так — до сьогодні.

Аґнєшка Зах, фото: facebook/agnieszka.zach

А як ти спілкуєшся з українськими військовими? Бо ж в Україні люди говорять по-різному — хтось українською, хтось російською. Ти колись вчила російську мову?

Перші мої поїздки в Україну — то була абстракція. Боже, я нічого не розумію. Потім почала помічати, що українська мова — це ніби трохи старопольська: є слова, які у нас уже не вживаються, а у вас вони в мові є. І це мені допомогло — коли хтось говорив повільно, я починала розуміти. Але Україна має свою специфіку. Коли я поїхала на фронт, там багато людей говорять суржиком або іноді російською.
 І тут почалися проблеми. 

Бувало, я так старалась, бо це така, знаєш, така бригада — гарна,
 націоналісти, — і я хотіла справити враження, сказати так гарно, українською.
І ось говорю, а бачу, хлопці щось не те… Ну, я не витримала — вилаялася, кілька матюків сказала… А хлопці: аа, розуміємо. 

З мовою є так. Спочатку дуже багато хлопців говорили російською,
 а тепер — щораз краще, вони намагаються, вчаться і намагаються говорити українською мовою. Але я також розумію: неважливо, якою мовою ти говориш — важливо, що маєш у серці.

Я ж говорю польською — і що, це означає, що я не поважаю чи не люблю Україну?

А вони, військові, тебе розуміють, коли ти говориш польською?

Польською — ні… Багато хлопців були в Польщі, тому мене розуміють. Як вони тоді понтуються, що можуть поговорити зі мною польською. Але загалом я намагаюся говорити українською,
вживати ту мову, яку вони розуміють. Іноді допомагають руки, жести.
 Неважливо як: головне — домовитись. Там немає часу на принципи, не можна впиратися, що я буду говорити такою чи іншою мовою. Бо знаю людей, які кажуть: "Хай вони вчать нашу мову, якщо хочуть, щоб ми їм допомагали".
 А я кажу: "Ні. То ви приїхали в Україну, і це ми, волонтери,
 маємо вивчити мову тієї країни, якій допомагаємо".

На початку Польща дуже підтримувала Україну. Це була просто неймовірна допомога. Але зараз триває уже четвертий рік повномасштабної війни. Чи ти помічаєш, що ставлення змінилося? Що говорять тобі поляки? Не питають: "Навіщо ти туди їздиш?"

Звісно. Я вже, повір, "бандерівка". 

Кажуть, що мене "завербували" чи ще щось. Я з того сміюся, бо головне — допомагати. Моєю мрією є поліпшення польсько-українських відносин. Це для мене надзвичайно важливо. Я не маю, не знаю, чи маю тут якусь родину — ні. Просто я знаю історію з польського боку, хлопці вчать мене історії з українського погляду. Я спілкувалася з істориками, націоналістами, з різними людьми. Я бачу історію з різних точок зору. І бачу, скільки там непорозумінь. Кожен говорить про своє, сперечаються,
 а я кажу: "Люди, тут вигадки, і там вигадки. Давайте зустрінемось і обговоримо. З’ясуймо, як було насправді — і закінчимо з цим". Бо ці історичні стосунки дуже сильно відлунюють між нашими народами, а федерація цим дуже активно користується.

Тому я іноді обурююсь, тупаю ногою і кажу: Залишімо історію. Ми її зараз пишемо. Творімо історію, а не живімо на кістках наших предків. Бо в різні періоди історії бувало по-різному.  І я завжди з гіркотою кажу: Наші герої — це ваші злочинці. Так є в кожній країні. Якщо для когось герой — це той, хто здобував щось силою, то для іншої країни він буде злочинцем.

Тому я закликаю: залишімо історію. І наведімо лад у світі, бо зараз війна, світ починає палати, а ми витягаємо старі трупи.
 Вибачте, я мусила це сказати. 

Чи чують тебе в Польщі, коли ти це говориш? Як думаєш, чи Україна зараз також налаштована проти Польщі,  так, як це сьогодні подають в Польщі?

Знаєш, те, що відбувається в Польщі, це результат великої дезінформаційної кампанії — масштабної, добре проплаченої. Я це бачу: це така гра на наших болючих темах.

Бо що стосується польсько-українських стосунків, нас насправді болить лише Волинь. І якщо ці питання будуть нарешті з’ясовані, і обидві країни підуть одна одній назустріч і впорядкують ці питання, то, я думаю, проблем не буде.

Інтернет дав рупор тим людям, які щось кричать. Але це не означає, що вся Польща має претензії до українців. Люди навколо мене — не мають. Просто через інтернет це гучно, це видно, і здається, що всі сваряться.

Звісно, є люди, які поїхали в Польщу на так званий допомоговий туризм, знаєш, такі "500 плюс", "800 плюс" — вони створюють поганий образ України. Ті, хто поводяться нечесно, лише ллють воду на млин російської пропаганди. І сприяють тим, хто не любить Україну. Це просто підживлення теми.

А мене, якщо чесно, усе це не цікавить. Я маю свою справу, свою мрію, свою ідею. І я працюю навколо цієї ідеї. І насправді все інше мене не хвилює. Іноді, звісно, дратуюся, але це мене не стосується.
Бо я знаю, хто на мене чекає, знаю, що я роблю і куди їду.

Я також постійно допомагаю хлопцям психологічно. Бо я буваю на фронті, я розумію фронт, розумію, що там відбувається. І їм легше розмовляти з тими, хто переживає те саме. Тому це для мене важливіше, ніж сперечатися з кимось, хто має інші погляди.

Люди завжди кричатимуть. Дезінформація завжди буде. Питання лише в тому, чи дозволимо, щоб вона нас захопила.

Аґнєшка Зах, фото: facebook/agnieszka.zach

Ти кажеш: "Це моя робота". Але волонтер — це не той, хто десь працює у звичному сенсі. Ти справді ставишся до цього, як до роботи? Як ця робота виглядає?

Скажу так: я ставлюсь до цього як до своєї роботи, але не отримую за неї жодної винагороди. Вже три з половиною роки я працюю безкоштовно.

Мої діти поїхали в Данію, щоб заробити трохи грошей на зиму —
 на дрова, на комунальні послуги, бо я не приношу додому грошей,
 я їх просто не заробляю.

Я вирішила, що зроблю для своїх дітей більше, допомагаючи тут —
 щоб зупинити російську агресію. Бо, на жаль, федерація — це як снігова куля: якщо вона вже розігналася у мілітарному сенсі,
 вона це використає.

Тому, логічно думаючи, що Росія не зупиниться, я вирішила допомагати. І роблю це також для своїх дітей, для їхньої безпеки. Я живу біля кордону і мені справді важко, коли щось відбувається з білоруського боку. Тож я роблю це для моїх дітей. 

У тебе четверо дітей. Скільки їм років?

Знаєш, смішно, але я вже починаю плутати, скільки кому.
Наймолодший — улюбленець хлопців, вони можуть подзвонити саме йому, а не мені. Йому 6 років. Потім донька — двадцять, ну, двадцять один. Син — двадцять шість. І донька — двадцять вісім чи двадцять дев’ять… Боже, бачиш, я вже гублюсь.

Але для мене час — це абстракція.

Розумію, ти ж так часто буваєш в Україні, там, де смерть поруч, що рахувати дні і місяці — це якась другорядна справа. 

Якби не треба було іноді писати дати в документах, я би й не знала, який зараз рік. 

Сміюся. передаю вітання прикордонникам і митникам, тому що я весь час перебуваю так би мовити “на прострочці”. Постійно забагато часу проводжу в Україні. Іноді кажуть: “Ну але тут впиши якесь місце перебування, місце проживання в Україні”. Кажу: так… яка розбита хата на фронті? Я переважно найдовше затримуюся на митниці. Тож ми з цього сміємося.

Але справді — як я маю вказати місце проживання? Я ж не маю дому, лише машину. Запишіть реєстраційний номер автомобіля. Вибачте, я іноді його змінюю, бо також перевожу машини для війська. 

Я бачила тебе, коли ти виходила з цієї машини, — лише спальний мішок, і все. Чи сусіди або, можливо, діти кажуть тобі: “Мамо, скільки ти ще цим будеш займатися? Може, вже повернись додому? Може, почнемо жити, як жили раніше, до вторгнення? Це ж не наша війна”.

Знаєш, “це не наша війна” — такого я не чула ні від кого. А “скільки ще можна” — так. Але я дала слово. Передаю вітання Турку. Це через тебе я і далі їжджу. 

Це військовий?

Це військовий. На початку війни він сказав: “Будь ласка, не покидайте нас”. Я дала слово. Тож їжджу далі.

Чи ти рахувала, скільки разів була в Україні? 

А.  Знаєш, після 120-го разу перестала. І це поїздки не до Львова.

Звісно. 

Я їжджу на фронт. Інколи буваю там по два-три тижні, коли їду вздовж лінії фронту. Трохи тут, трохи там — хтось просив, там хтось просив. Бачу — о Боже, порвані штани, холодно — ну гаразд, тримай кофту.

От як я маю робити звіти, коли просто через вікно передаю хлопцеві кофту чи щось інше? Трохи важко з цими всіма паперами, але завжди прошу, щоб хтось допоміг їх оформити. Вдячна кожному, хто розуміє мій спосіб роботи — я не віддаю багато в одному місці, хіба що довіряю і знаю, що все дійде до хлопців, а не кудись зникне. Якщо довго працюю з якимось підрозділом, тоді так, можу залишити. 

А зазвичай, особливо, коли це новий підрозділ, передаю особисто в руки.

Агнешка Зах повертається до Польщі — і що? Збирає гроші, щоб купити ще якусь допомогу для України? 

Сонце… Я не збираю грошей. Грошей, які в мене є, вистачає лише на пальне. І добре, якщо вистачає. Іноді мені доводиться кілька днів попрацювати, щоб мати змогу поїхати в Україну.

Усе, що я везу, — це пожертви людей. Вони надсилають посилки, привозять додому. Я телефоную: “Слухайте, потрібно те й те”, — і вони купують. Це поляки. Що б там не говорили, поляки завжди намагатимуться допомогти, бо ми знаємо, що таке залишитися без допомоги. Знаємо, що таке потребувати. Що б не казали.

Так, звісно, є такі жертводавці, які.. там.. тут… щось бачив… якісь хрести на машинах, хтось щось сказав, тут Львів якісь пам’ятники ставить, хтось щось — скандал. Але вони допомагають. Вони надсилають.

Я намагаюся навчити людей відрізняти тих, хто воює, від тих, кому, як кажуть українці, “пофіг”. Поляки допомагають. Зараз важко, важче, ніж на початку війни, але допомога стала змістовнішою. Тепер просять конкретні речі. І поляки стараються забезпечити це. Звісно, вони не можуть забезпечити все — це ж цивільні люди. Якщо щось перепаде від фонду — чудово, але зараз це рідко. Бо я — Непроста волонтерка.

Непроста? 

Так, бо я все передаю кожному безпосередньо в руки. Я не фотографую облич. Коли хлопці приходять з нуля, настільки виснажені, що просто падають у спальники, я ж не буду їх будити й казати: “Послухайте, я привезла вам локшину швидкого приготування, треба фотки зробити”. Я так не можу. Тому, мабуть, фонди мене не дуже люблять. Не знаю.

Я просто намагаюся возити потрібні речі й робити так, щоб ця справа об’єднувала людей. Коли хлопець дає мені щось, я кажу, хто це передав, що казав, чому це зробив, скільки душі поляки вклали. Я також вожу речі від українців, і завжди кажу: це — трохи нашої ніжності до людей, які стримують федерацію. Це не лише про довезення речей. Це про те, що приїхав волонтер із-за кордону, з Європи, приїхала жінка.

Буває, хлопці дзвонять додому, коли я в них, і кажуть по відеозв”язку: “Дивіться, до нас приїхала волонтерка з Польщі. Босоніж. Подивіться!” А ви де? Де ви? Розумієш? Ці мої приїзди потрібні і для того, щоб додати хлопцям сил. Це знак, що ми їм довіряємо, що ми в них віримо, що вони не самі, що Європа знає, за що вони борються. Що, попри те, що пишуть в інтернеті, хтось стоїть у них за спиною і підтримує їх. І зараз їм це дуже потрібно.

Аґнєшка Зах, фото: facebook/agnieszka.zach

Інша частина твоєї справи — не лише привозити речі, не тільки показувати, що Польща пам’ятає про те, що відбувається в Україні — ти говориш з ними, підтримуєш їх. Розмовляєш про те, як вони почуваються, чим зараз живуть. Що вони кажуть в такі моменти? Це ж не те саме, що на канапі у психолога розмовляти про травми дитинства.   

Мені видається, що в цій програмі нам не вистачить часу, щоб про все розповісти. Бувало, що я забирала зброю з-під голови військового, бувало, що виймала магазин, коли хлопець хотів застрелитися — бо його покинула жінка, бо хтось із родини помер, бо боявся, бо бо бо бо бо..... причин багато.

Хлопці жбурляють телефони, кричать. А часом бачу — ходить, як бомба. Такий напружений, знаю — вибухне, питання коли. І я намагаюся знайти спосіб зняти цю напругу, щоб він виговорився. Іноді бачу — сидить, розглядає в телефоні фото своїх дітей. Сідаю поруч, зиркну, переглядаю фото своїх дітей. Він кидає оком в мій телефон. Я роблю це навмисно, щоб він побачив. Каже: Твої? — угу. дивлюся до нього: твої? — угу. — Давно не бачив? — каже… так… Вісім місяців. —  Сумуєш?... (киває головою) І часто починається плач, починається таке благання: Я хочу додому. я вже не хочу нічого, хочу додому.

Ніхто з тих, хто там, не хоче війни. Всі хочуть додому, до родин. Але стоять там і тримають фронт. Іноді втрачають надію, але ненадовго. Бо коли виговоряться, виплачуться — випростовуються: “Але ми вистоїмо, вистоїмо”.

А як ти сама витримуєш усі ці історії? Це ж не є якісь приємні розповіді.

Усі ті жахливі речі, які вони розповідають, ці важкі переживання, усі ті емоційні стани діють так, що я розумію: я на своєму місці, я потрібно. Звісно, дещо залишається назавжди в мені, але це потрібно — для них. Це вони мусять випустити пару, щоб могти далі функціонувати. Вони щодня змагаються зі смертю, їм щодня загрожує небезпека. Не кожен має таку психіку, як я, що, попри все, може сміятися. Я можу повернутися, а вони — ні. Вони там і там залишаються, розумієш?

я жартома кажу, що трохи для них як мама.

То ти маєш більше ніж чотири дитини?

О, дорога, пів фронту! Іноді сміюся, згадую, як один хлопець, тоді він був у 67-ій, кричить мені: "Сестра, сестриця, мати наша!" — я просто розплакалася. (сміється)

Тож я намагаюся ставитися до них як до дітей, розумієш? Бо в кожному є дитина — цьому мене навчив мій шестирічний син. Пам’ятаю, як він передав свої іграшки, якісь цукерки. Я кажу: "Синку, але ж іграшки не потрібні солдатам". А він відповідає: "Мамо, в кожному солдаті є дитина, і ця дитина потребує іграшок". Моєму тоді було, мабуть, чотири роки.

З іграшками, які я привожу, хлопці ходять на нуль. Причеплені до бронежилета, до рюкзака, до шолома. Іноді гойдаються навіть біля автомата. Знаєш, іграшка — це не лише про дитинство. Іграшку дарує хлопець дівчині, хтось, хто тебе любить, хто про тебе думає.

Іноді я бачу, що ті іграшки вже такі потерті — видно, що хтось тримав їх у руках постійно. Це для них талісмани, це знак: ти не сам. Це не тільки повернення в дитинство, це "я про тебе думаю". Це — обійми. Кожен погляд на таку іграшку — це як обійми.

Іноді я вожу такі іграшки... Слухай, іграшка — від наших медиків, від дружини нашого керівника медслужби. Вона передала такого великого ведмедя своїх дітей. Уяви, він поїхав на евакуацію під Бахмут, на "Хамері" — тільки вуха йому на вітрі тріпотіли. Це той момент, коли ти саджаєш пораненого до машини, він бачить цього ведмедика — і це чиста абстракція, яка вириває його з війни.

Знаєш, коли вони там воюють — це не означає, що вони — машини для вбивства. Я туди їду, щоб витягнути їх із цього стану. Вони мають повернутися до людяності. І коли бачать щось таке абсурдне в умовах війни — це як переворот свідомості: повернення до реальності, що війна — це не все, що є на землі.

Я їла під обстрілами в Куп’янську кавун чи десь шашлик — там літає, там стріляє, а ми сидимо з хлопцями, їмо шашлик. Бо треба залишатися людьми. 

У Польщі часто кажуть: "Так, Одеса гуляє". Я кажу: "Аякже". Я була в тій Одесі — сидимо, п’ємо каву, прилетів шахед. Усі на мить завмерли: "Шахед, шахед". І далі п’ють каву. Не можна помирати все життя.

Так, звісно, навіть солдатам буває прикро, коли бачать, що хтось розважається. Але це не причина говорити, що вся Україна гуляє. Я знаю багато чудових волонтерів із Західної України, які день і ніч гарують, щоб підтримати хлопців.

Коли я повертаюся з фронту, я дуже "гостра", так би мовити. Коли бачу байдужість людей — в мене всередині все кипить. О 9-й ранку зупиняюся будь-де на вулиці. І мені прикро, коли хтось мене об”їжджає, але бачу й інше: є ті, хто бачить, що я стою, і теж зупиняються. будь-де. І це прекрасно, що люди в Україні можуть зупинитися о 9-й ранку.

Власне були дискусії — навіщо ця хвилина мовчання, навіщо зупиняти рух. може, краще проводити її десь в іншому місці…

Так, найкраще десь у парку, де ніхто не бачить. 

Чому ця хвилина важлива? 

Знаєш, у Польщі і десь в Європі кажуть: Україна  — велика, десь на сході війна. Ні. Ракети прилітають всюди. А військові там стоять, щоб ці ракети не прилітали. В тому всьому, де вони жертвують своїм життям, хвилина на день — це як молитва за них. Хіба країна не може зупинитися на хвилину, щоб пригадати собі, що там — боротьба. Це не багато. А бачу, що всім це заважає. 

Я сьогодні відчула велику прикрість. спочатку хвилина мовчання супроводжувалася звуком годинника, потім грав гімн України. А тепер немає вже гімну — лише відлік секунд, і все. А я вмикаю радіо в машині на повну, ставлю гімн України й стою. Що, вже пам’ять болить? Болить думка про те, що там гинуть люди?

Гей, Україно, куди ти прямуєш? Я, полька, можу три з половиною роки працювати безкоштовно. Можу вкладати власні гроші в допомогу. Розумієш? Я тому приїжджаю сюди. Прокиньтеся. Я не хочу, щоб мої діти говорили російською. Не хочу агресивної політики. Не хочу агресії. І я теж не хочу мати тут сусіда — федерацію.

На початку нашої розмови ти сказала, що мала доволі поверхневе уявлення про Україну. А тепер яка твоя думка — що це за країна Україна? 

Світ контрастів. Гігантських контрастів.

Але знаєш що? для мене Україна — це люди, які там воюють. Ті патріоти. Для мене Україна — це ті люди, які приймають мене з відкритими обіймами в кожному селі. Ті, котрі годують мене. Оце і є Україна. Я знаю таку болючу Україну. Мені колись мріється побачити ту гарну, мирну Україну, але поки що не час.

Я завжди кажу: українці — це прекрасні люди. Тільки от десь домішався цей російський чинник, через який іноді буває прикро.

Україна має величезний потенціал. Україна — це світ людей дії, людей, які хочуть щось робити. І саме цю частину України треба розповідати, показувати і підносити. До цього треба прагнути.

Іноді, знаєш, хлопці мене перевіряють. Ага, полька — зараз ми їй щось скажемо, подивимось, як відреагує. Або починають такі, знаєш, націоналістичні промови, повчають.. Україна…. Кажу: Сонце, ти хочеш мене вчити любити Україну? Хочеш показати, як треба любити Україну? Зробите, що я. Залиш дітей, віддай усі свої гроші на допомогу. Бо ваше завдання — не шукати ворога. Ваше завдання — зробити так, щоб кожен захотів стати українцем.

Оце і є завдання націоналіста — не шукати ворога, не шукати, з ким посперечатися чи кого звинуватити, а зробити так, щоб усі хотіли бути українцями.

Аґнєшка Зах, фото: facebook/agnieszka.zach

А зараз таких людей більше? Після отих історичних дискусій, так би мовити. 

Знаєш, хлопці мене вже знають — у мене “коротка розмова”. Ти мене не вчи любити Україну (сміється)

А хто не знає — то я можу навчити. 

Я тебе навчу, я навчу (сміється) А найкраще — це коли із заходу хлопці-націоналісти починають говорити про історичні образи. Я чекаю, поки він виговориться, а потім кажу: Сонце, я не знаю, як там було колись, бо історію пишуть ті, хто має гроші й владу. Я знаю, як є зараз. А я хочу писати історію. Хочу писати гарну історію між Польщею та Україною.

Хочете допомогти Україні? То, будь ласка, не шукайте нагоди комусь щось довести. Не шукайте сварок. Ваше завдання — працювати так, щоб Європа хотіла допомагати хлопцям на фронті. Бо якщо ви будете бігати, кричати “поляки не такі”, “хтось не такий” — ви лише створюєте проблеми хлопцям. — “хм.. Ну так..” Історія була, її треба знати. Але не можна на ній будувати майбутнє — бо воно тоді знову повториться.

А з іншого боку, ти кажеш, що в кожному селі тебе приймають, годують, хочуть віддати, що мають.

Ні… не віддати, що мають, але приймають мене до свого дому. Поляки, друзі. Так воно є на фронті.

Але з іншого боку, ми чуємо, що українці — невдячні.

Знаєш що, це — пропаганда. Я цієї “невдячності” ніде тут не бачила.

А звідки вона взялася?

Повторюю, це — пропаганда. До Польщі виїхали люди і це різні люди. І з Луганська, і з Маріуполя. І проросійські, і проукраїнські, і такі, яким байдуже. І саме вони часто формують обличчя України на Заході. Це вони — обличчя України. І буває по-різному. Але це не означає, що тут Україна невдячна. Бо тут, в Україні, я з таким не стикалася.

А є ще інші докори. Розумію, що є тролі, боти, але є й цілком реальні люди, поляки, які пишуть: “А чого ці українці тут сидять? Нехай їдуть до себе й воюють”. Ти сказала, що українські військові — це не машини для вбивання. Але коли я читаю коментарі в інтернеті, то маю враження, що для багатьох українці — ті, хто мають воювати й помирати. Як ти на це реагуєш? Що ти відповідаєш своїм землякам?

Знаєш що? Я — людина крайніх поглядів. З одного боку, хлопці гинуть на фронті, а інші — просто втікають. Я розумію, багато хто з них працює — повага. Українці чудово працюють. Багато з них жили тут, у Польщі, завжди, багато повернулися. Але коли бачиш хлопця, який напився й когось зачіпає, — це обурює.

Кожен має право на життя. Якщо всі хлопці підуть на фронт і загинуть — хто буде відбудовувати Україну?

Є люди, які вміють воювати — і це їхнє покликання, вони в бою почуваються, як риба у воді. А є люди тилу. Вони в Європі теж заробляють гроші й передають їх в Україну — на фронт, на підтримку. Вони теж потрібні. Кожен має своє місце.

Знаєш, була така ситуація на фронті: був солдат, який постійно ховався за спинами інших, уникав бою. Він просто боявся. Усі на нього злилися. А командир каже: “У нього своє завдання. Не чіпайте його.” Він постійно ховався у когось за плечима. І коли був приліт, уламок пролетів крізь його дві бронепластини й застряг у пластині командира. Кожен має своє місце. Розумієш? Вибач за такий різкий приклад. 

Але, знаєш, ми, поляки, теж виїжджаємо на Захід. Усі ці крики — то, зрозуміло, тролі, боти, але є люди, які піддаються цьому впливу. Може, через незнання, може, через власні переконання.

Чому ми зараз витрачаємо час на розмови про те, що між нами погано, замість того, щоб говорити про тисячі й мільйони людей, які вам допомагають? 
Про ЦЕ треба говорити. Це треба закидати в мережу — як багато поляки допомагають Україні.

Ми говоримо про ці складні теми саме для того, щоб показати людям, що це неправда.

Хай собі гавкають, а ми своє робимо. Ми маємо робити свою справу: ви — як медіа, я — як волонтер. 

Знаєш, є люди, які просто втекли. Втекли, бо бояться, бо не хочуть, бо їм так зручніше. Люди — то лише люди. Але треба дивитися ширше. Бо якщо ми будемо зосереджуватися на поодиноких випадках, ми повернемо історію не туди, куди треба. Дивімося на суть, на те, що справді відбувається. 

Я, коли там буваю, спілкуюся і з місцевими, і з військовими. Там справді важко. І це важкі теми — коли одні розважаються, а солдати воюють. Не дивуймося людям з інших країн, що вони мають таке ставлення — вони мають на це право. “Чому ви тут сидите, коли там війна?” — вони мають право так питати. 

Я маю право це розуміти, бо я була і там, і тут. Не кожен створений для війни. Було б чудово, якби ті, хто виїхав, допомагали — це було б прекрасно. Але, на жаль, так не завжди є. І поляки це бачать. І це дуже боляче. До нас кажуть: Допомагайте. А ваші люди там — не хочуть. Вони, звісно, мають на це право. Але ми маємо право відчувати біль і образу.

А після недавніх атак дронів на Польщу — ти говорила зі своїми польськими знайомими? Чи всі усвідомлюють, що війна може перекинутися і на Польщу? Бо ж Польща теж має кордон із російською областю.

Так, і з Білоруссю, яка нас, мабуть, непокоїть найбільше.

Знаєш, якісь загальні рухи вже є, армія збирається, все начебто відбувається. Але не мені це оцінювати.

І знову: Сергію, привіт! Ти навчив мене патріотизму. Це той самий військовий. Вірте у своє військо, яке б воно не було. Він каже: Нас не було, але люди в нас повірили — і ми стали. Розумієш? Неважливо, яке буде наше військо — воно буде воювати так, як його будуть підтримувати люди.

Не залишайте хлопців самих. На одного військового потрібно щонайменше шість тих, які його підтримують. Щоб він міг воювати, потрібно шість тих, хто підтримує. 

Дехто каже: ті сітки — вже ні до чого. А я кажу: Люди, дайте мені сітки, бо солдати просять. Мені потрібні окопні свічки, ковдри, спальники, їжа.

Розумієш, волонтери ніби втратили канали підтримки, бо солдати гинуть. А треба просто створювати нові зв’язки з фронтом і продовжувати допомагати.

Ви тут не бачите, як хлопці плачуть над дитячими листівками. Ви не бачите, як вони радіють, коли отримують нові шкарпетки або білизну, яку дрон скинув просто на нульову позицію. Ви цього не бачите — а я бачу.

Знаєте, коли хтось напише записку "Хлопці, ми з вами" — вони плачуть. Вони ці записки кладуть собі за бронік, в документи, в шолом. Вони теж потребують любові, поваги й того, щоб хтось про них думав. Вони не машини для вбивання. (плаче) Там — люди. Не залишаймо їх.

Дякую тобі, що ти їх не залишаєш. І нагадуєш не лише полякам, а й українцям, що війна триває, і треба допомагати.
Може, треба було з цього почати, — чому в тебе таке псевдо "Відьма"?

Знаєш, як воно з’явилося? Само собою, із Польщі. Телебачення хотіло зняти лося, але ніде не могли знайти. Кажу: він там стоїть у кущах. Заходимо. Справді — стоїть же в кущах. Але кущі такі густі, що камера не могла його зняти.
Тож я вирішила виманити його за допомогою лосиних звуків. Не буду демонструвати, бо вся Україна сміятиметься.

От я заговорила до тієї самки — я знала, що вона восени втратила маля, тож заговорила до неї мовою лося. Вона вийшла на відкритий простір, вони це зняли. Весь репертуар. і вкінці я кажу: скільки вже можна звіра мучити? і в цей момент вона йде в кущі. А я вже бачила по мові її тіла, що вона буде йти.

І оператор, відсуваючи голову від камери: Відьма. Справжня відьма!
Так це й почалося. 

Аґнєшка Зах, фото: facebook/agnieszka.zach

А на фронті в тебе теж проявляються такі здібності — щось передчувати, передбачити, що неможливо пояснити?

Сонце, я живу. 

А вже було багато таких моментів, що…

Ми мали бути в Краматорську, біля тієї піцерії. Я мала бути в Ізюмі — ми вже туди їхали. Але то кава, то хтось заговорив, щось затримало...
Під Запоріжжям, за Оріховом, як на Роботине ми стояли — кажу: щось мені забагато повітря над головою — їдьмо звідси. Ми від’їхали. Ну, просто так — щось відчула.

Скільки життів ти врятувала на фронті завдяки своїм відчуттям, передчуттю?

Поняття не маю. Іноді просто кажу: Обережно, бережи себе, або "зверху буде небезпека". Просто приходить таке слово — і я його кидаю. Іноді кажу: "Не йди". Іноді: "Мені це не подобається". І вони перевіряють.

Тепер ти повертаєшся до Польщі?

Є такий план. Але насправді планів не буває. Бо може хтось подзвонити: "Слухай, є пальне — їдемо". І повертаємося. Так у мене є. Єдина проблема — це пальне. Решту я знайду.

А ти вже знаєш, коли наступного разу поїдеш в Україну? Як це у тебе — сплановано, чи знову залежить від обставин? 

Сонце, я приїжджаю, завантажую бус і їду назад. Так я живу вже три з половиною роки. Я тут, а не вдома.

Я дуже дякую тобі за те, що ти присвячуєш своє життя цій справі. І дякую твоїм дітям, що вони це розуміють, розуміють, чому ти це робиш.

Вони не мають вибору (сміється). Жартую… Мої діти дуже мене підтримують. Навіть найменший — хоч іноді каже "Мамо, не їдь", або, навпаки, іноді гляне, що я пакую речі в машину: "Їдь уже".

Він, до речі, теж іноді каже дивні речі, і я передаю це хлопцям.
 Одного разу сказав: Мамо, твоя машина горітиме. Але не хвилюйся — там є два відра, можна гасити. Одне з діркою, але то нічого страшного. І справді — у мене загорівся зарядний пристрій у машині. Якби він не сказав, я б уночі не встала, не перевірила.

Було ще багато іншого.

То, мабуть, щось і від мами йому передалося?

Я намагаюся виховувати дитину так, щоб не заважати йому розвиватися. У нього є природні здібності, завдяки яким він мені не раз врятував життя.