"Це наче вічність". Репортаж другого дня великого обміну: додому повернулися 300 українських захисників

"Завгородній Богдан Володимирович звільнений з полону. Очікуйте на дзвінок від захисника найближчим часом", - з хвилюванням перечитує довгоочікуване повідомлення Лілія. Її чоловік після двох років і семи місяців у російській неволі нарешті повертається додому.

"Це було наче вічність", - каже вона.

Лілія телефонує доньці. Поліні - п’ять. Востаннє дівчинка бачила тата, коли їй було два роки. "Я завжди казала їй: наш тато нас захищає. Він несе службу, обороняє нас. Це теж своєрідний захист", - розповідає Лілія.

фото: Катерина Галко

Поруч із нею - мама Богдана, пані Любов. "Ми просто приїхали. Думали, може хтось щось скаже. Він дуже довго був безвісти зниклим", - говорить жінка крізь сльози і зізнається: "Я думала, що не дочекаюся. У такій обстановці: стрілянина, стільки всього пережили й побачили".

Несподівано телефон Лілії дзвонить. "Думав на твій день народження повернутися", - лунає з слухавки голос Богдана. "Це найкращий подарунок", - відповідає вона.

фото: Катерина Галко

Уже за кілька годин Лілія та пані Любов зустрінуть Богдана біля автобуса. Їм навіть вдасться на мить його обійняти. Після завершення карантину чоловік нарешті повернеться додому.

Пізніше Лілія скаже нам: "Він дуже змінився. Так неначе аж понижчав і худенький став. Але очі світяться. Думаю, від того, що вдома, що побачив рідних, що в нього є підтримка". І впевнено додає: "Ми всі разом - родина. Думаю, все буде добре".

Тим часом журналісти оточують пані Тетяну. Вона ділиться радісною новиною: після 628 днів полону додому повертається її брат. 17 червня 2024 року він зник у Кринках. "Їх же на лодках туди переправляли і просто обстрілювали. Вони їхали і знали, що вони - смертники. Тому коли ми дізналися, що він полоні - чесно кажучи, ми були раді, що він в полоні, а не загинув", - говорить жінка.

фото: Катерина Галко

Заповітне повідомлення Тетяна отримала дорогою до медзакладу.

"Ми почали кричати. Я завжди, коли ми тут знаходилися, чула емоції людей, коли вони отримують цю смс, і я не знала як я буду поводитись. Але тут було неможливо не кричати. Ми кричали так, що, мабуть, нас чули скрізь. Хотілося і хочеться розповісти про це всьому світу - що його звільнили і ми нарешті дочекалися".

Біля входу до медзакладу гуртуються люди. Тут уже добре знають: кого і куди підвозитимуть, де краще чекати. Дорогою зустрічаю ще одну Тетяну.
— Кого чекаєте? - запитую.

"Я вже дочекалася", - відповідає вона.

фото: Катерина Галко

Цього дня пані Тетяна зустрічає свого брата Дениса. Два роки він провів у російському полоні. Жінка каже, що чекала на нього ще від учора. Але раптом її голос змінюється: "Його чекаємо тільки ми - я, моя донька, мій син і мама. А тато… не дочекався. На жаль, тато два місяці тому помер".

Біля медзакладу знову чути радісні вигуки. Цього разу - пані Наталії. Ми говоримо з нею одразу після дзвінка чоловіка Юрія, який 23 місяці провів у російському полоні. Юрій пішов захищати країну у березні 2022 року. "Учора я не дочекалася. Але зранку прокинулася і сказала, що сьогодні я маю обійняти свого чоловіка". Так і сталося. 

фото: Катерина Галко

Наталія розповідає, що відчувала цей момент. "Я знала, що буде обмін. Пішла з роботи, прилягла трохи відпочити. І сниться він мені та каже: "Ти не хочеш поїхати на обмін? Мені треба, щоб ти мене зустріла". О 17-й годині це було. А о 21-й я вже сиділа в автобусі". 

Жінка не стримує сліз: "Мій чоловік - це мої крила. І я дуже радію, що мої крила повернулися до мене. Він - це мій мотиватор, моє життя, моя душа, моє все, моє сонце".

Разом із Наталією приїхала її подруга Вікторія. Вона теж чекає. Її чоловік, Олександр Шевченко, перебуває у російському полоні вже 23 місяці. "Ми його чекаємо. Діти чекають. Учора дзвоню додому, а вони питають: "Мама, а ти нам везеш папу з полону?" Я не знаю, що їм відповісти". У Вікторії та Олександра - двійнята. Їм шість років. "Вони йдуть у перший клас. Так хотілося, щоб тато їх повів", - говорить жінка. А потім тихо додає: "Будемо чекати. Наступний обмін обов’язково буде нашим".

фото: Катерина Галко

Сотні людей приходять на кожен обмін. Серед них - ті, хто точно знає, що їхні рідні в полоні. Ті, хто сподівається впізнати серед звільнених своїх зниклих безвісти. І навіть ті, хто не втрачає віри після статусу "загиблий".

Більше року родина чекає на Олександра. "Він числиться загиблим, але ми не віримо", - каже його теща пані Юлія. Поруч стоїть син Олександра - Даня: "Тато дуже добрий. Він усіх любив. Він золота людина. Він все міг. Не вірю у те, що він загинув. Ніхто не вірить".

фото: Катерина Галко

Раптом розмови стихають. Ще здалеку чути гул автобусів. Люди починають кричати: "Вітаємо вдома!"

З автобусів виходять звільнені військові. Починається метушня. Хтось плаче від щастя. Хтось піднімає фотографії. Хтось нарешті біжить обійматися. У натовпі плаче літня жінка. Один із колишніх полонених повертається до неї і каже: "Не плачте. Тримайтесь крепко. Тримайтесь і чекайте". Йому вірять усі.

фото: Катерина Галко

Натовп раптом розступається. Хтось біжить обійматися. Це зустрічають Ігоря Чеботарьова. Майже чотири роки він провів у російському полоні, розповідає його сестра Олена. Її чоловік Олександр - теж колишній військовополонений. У 2022 році вони разом обороняли Маріуполь. "Ми були разом на прориві. В полон потрапили під час прориву. Мене раніше поміняли. Я теж був у полоні 40 місяців", - говорить він.

фото: Катерина Галко

Родина каже, що ніби відчувала цей день. "Ще позавчора з’явилося передчуття. Ми приїхали. Посеред ночі сюди з Миколаєва приїхали. Думали, це, мабуть, Ігор приїде". Так і сталося. "Його вдома всі чекають: дружина, мама, племінниці. Усе місто".

Обмін завершується за годину. Але люди не поспішають розходитися. Вони стоять біля вікон медзакладу і показують фотографії своїх рідних у надії, що хтось із звільнених їх упізнає. Іноді стаються дива. Цього дня хтось із військових упізнає Максима Синишина. Його сестра Лілія не стримує сліз: "Не було жодної звістки…" Натовп радіє разом із нею. Бо сьогодні пощастило комусь одному. А отже - колись пощастить і всім іншим.

5 та 6 березня відбулися два дні великого обміну: 500 українських захисників та 2 цивільних повернулися додому. Від початку повномасштабного вторгнення вдалося визволити 6922 українців з російської неволі.