"Це не лише війна України, це війна за свободу Європи", – Міхал Пшедляцкі

Я –  Вакулюк. "Я не бачив сильнішого народу, ніж український" - каже мій сьогоднішній гість. А йому є з чим порівняти. За майже 20 років репортерської праці він був у найгарячіших точках світу: Афганістан, Чечня, Сирія, Сомалі та інші.

Скажу нашим глядачам, що я з березня намагаюся тебе запросити до цієї студії, і дуже рада, що ти нарешті тут. 

Але ж вдалося.

Вдалося. Ти сказав, що вперше у Львові. Що трохи є дивним, адже раніше поляки, в першу чергу, приїздили до Львова, а вже потім - до інших міст України.

Так, але я – журналіст, і моє завдання – це передавати польському і європейському суспільству те, що Росія робить на території України. У зв’язку з чим, для мене перебування у Львові на ранніх етапах війни, в перші тижні, в перші місяці, було абсолютно безпідставне. Тому я, коли був найбільш штурм Ірпеня, був в центрі Ірпеня, біля поліклініки і документував цей брутальний напад. Потім, ще в першій половині березня, я був в Охтирці і в харківській Салтівці. Ну тобто Харків знаходиться там, а Львів тут. А напад був на Київ і ті частини, окрім, звичайно, Херсону. Тож я був там, де пишеться історія, а я хочу її передати полякам, щоб вони знали, що може прийти і до нашої країни. 

Міхал Пшедляцкі, фото: facebook/michal.przedlacki

Твої перші враження від нападу Росії на Україну? Що ти побачив на власні очі?

Я скажу про два. Я був власне після повернення з Афганістану. Робив там два репортажі для програми "Superwizjer" TVN (те-фау-ен). Вже після захоплення уряду і самої країни талібами. Я закінчував монтувати другий репортаж, коли Росія напала на Україну 24 лютого. Я мав закінчити матеріал, тому тільки через кілька днів, ще в лютому, але не відразу, я дістався спочатку польського кордону, і тим першим, що мене дуже вразило, був величезний наплив українських жінок з дітьми на польську сторону і одночасно величезний наплив поляків з усієї країни. Машини, які забирали по домівках наших братів і сестер українців, були звідусіль, судячи з реєстраційних номерів. Другим була картина втомлених, сумних, дійсно дуже втомлених облич дітей, яких я бачив в автобусі, яким їх евакуйовували. Вікна були запотілі від дихання, трохи розмазані маленькими дитячими ручками, у мене від цього стиснуло серце. Це були такі два враження. 

Те, що ти побачив в Ірпені, що потім побачив в Охтирці, зараз ти постійно в Україні (а це вже четверте літо, як Україна охоплена цією великою війною - так її називаємо, оскільки вона почалася ще в 2014). Як усе змінюється? Як ти змінився за ці роки?

Я не дуже змінився. Це тому, що я ще, на жаль, бачив цю ганебну, звірську поведінку Росії в Чечні. Під кінець другої чеченської війни я був в Грозному, і бачив, що залишилося від цього міста, як повторно люди чеченської національності були репресовані і закатовані. І там, на Кавказі, але теж по дорозі в Москву, де завгодно їх діставали. Війна не змінила моєї відданості для допомоги українцям, так як на початку я брав участь в допомозі Україні, українцям, так і до сьогоднішнього дня. Ця готовність нести цю допомогу не змінилася в мені. Війна не змінила мого погляду на те, яка Росія жахливо жорстока. Тільки зміцнила цю думку. Але війна, через те, що я мав змогу протягом років бути поряд з українцями, цими людьми, які борються на першій лінії фронту, а також цивільними, які намагалися вціліти, дістатися неокупованих територій або тих, які були звільнені українськими силами. 

Ця близькість з українським народом зміцнила в мені віру в силу людства. Бо як я сказав, протягом тих років, які я провів документуючи війну, це завжди було документування власними очима, власною камерою або камерами. Це не було написання роману про війну, а документування війни, боротьби. Але я не зустрічав народу, що так завзято боронить ідею свободи, незалежності і самостійності. Я сповнений поваги до чеченців, які боролися проти Росії, до сирійців, які боролися за свободу від режиму Башара аль Асада. Натомість, придивляючись до величезної впертості, величезного опору, завзятості, волі до виживання і перемоги серед українців, ця віра в людство, в силу людського духу тільки зросла в мені. Незважаючи на те, що я був свідком важких, сумних моментів, відчуття спустошення серед українських солдатів, відчуття безнадії. Але це завжди були моменти слабкості, якісь короткі етапи, після яких поверталася ще більша сила. І думаю, що це на мене вплинуло і це мене зміцнило як людину. 

Міхал Пшедляцкі, фото: facebook/michal.przedlacki

Українськими, як і польськими соцмережами ширився фотоколаж, де Трамп і Путін йдуть червоною доріжкою на Алясці, а довкола них лежать жертви, і це -  жертви з Бучі. Я прочитала один коментар від чоловіка з Польщі, спеціально перевірила його профіль, чи то не якийсь бот. Так от він написав, що це фото - то такий театрик, а насправді найбільші жертви десь там у Газі.

Ми маємо просто йти вперед і не перейматися такими коментарями, бо вони в історії людства, може навіть в історії суспільства завжди були, є і, на жаль, будуть. А інтернет полегшує можливість висловлювати такі коментарі. Бо такий тип, якийсь троглодит, як видно, котрий це написав, напевно не мав би громадянської відваги, бо цей коментар взагалі не має нічого громадянського. В Польщі досі, і це для мене важливо, 2/3 польського суспільства явно, відкрито, рішуче виступають проти Росії, явно, відкрито підтримують українську справу, бо це справа нас всіх. Свобода, незалежність і самостійність - це цінності, які важливі для кожної людини, яка хоче жити в країні, в якій її дитина, як в моєму випадку, може обирати своє майбутнє. Останнім часом, в останні місяці з’явилося більше голосів, які негативно нападають на українців. Це, може, голоси не більше як ⅕ польського суспільства. І більшість з них - це люди, які підтримують ультраправі рухи. А отже в контексті всього суспільства це меншість. Це не виключення, але точно меншість. Тільки це та меншість, яка, як показує історія нова і стара, найголосніше кричить і верещить. Натомість, я знаю сотні, тисячі людей, які долучаються до допомоги, долучаються до донесення усвідомлення серед своїх знайомих з приводу того, що Росія робить в Україні. Для нас українська справа дуже важлива. Ми, на жаль, ще не сформували як поляки в собі довготривалого вміння  активного, мудрого долучення до допомоги. Ми тут і надалі перебуваємо на етапі посполитого зрушення. 

Всі зібралися, бо щось сталося, народ загорівся, всі погнали на кордон. А вже через місяць, може рік, частина з цих людей взагалі перестає долучатися, бо вже ніби перегоріли, надопомагалися. Я з великою повагою і такою надією спостерігаю за скандинавськими країнами, де ця ідея допомоги довготривала, сповнена такої мудрої довготривалої участі. Але теж не дозволяю, щоб така дійсно невелика меншість перекричала те, що поляки досі роблять для українців. Тут також проблемою є те, що зжирає нас, як і український народ. Це російська пропаганда, в яку Кремль щороку вкладає мільярди доларів тільки на соціальні мережі, а тих агентів впливу взагалі не порахувати. Але хто у нас в Польщі кричить? В першу чергу кричать ті, хто бездумно приймають якісь думки, ті, хто не може критично ставитися до інформації, які не думають. Щастя, що їх меншість. Ця група виросла до того відсотку, який я назвав. Я сам хотів би не чути цих криків. Щоб завжди було так як в 22-му, частково в 23-му - виключно величезна хвиля підтримки. Хоч для мене найважливіші це вчинки і дії, я дуже вдячний всім, хто підтримує мої приватні акти допомоги, бо власне завдяки цій підтримці, цій участі, я бачу, що поляки хочуть, щоб Україна була незалежна, вільна, щоб мала шанс на таке майбутнє, яке ми маємо.

Ну, власне, ти часто організовуєш такі збори. Чи коли ти висвітлював інші війни - десь там в Афганістані, Чечні, теж робив щось подібне? Чи почав це робити з повномасштабним вторгненням Росії проти України?

В такому об’ємі я ніколи такого не робив, але робив раніше. Тут протягом всього часу від початку цього повномасштабного вторгнення я відзняв, підготував і представив польському суспільству десь 17 репортажів. Це телевізійні репортажі по півгодини. Канали, з якими я співпрацюю, такі як TVN, є частиною світової корпорації Warner Bros Discovery, частину цих репортажів, особливо першу, транслювали в понад 100 країнах світу. Це були репортажі, які в Угорщині Орбана вважалися за найсолідніше джерело інформації, які суперечили пропаганді угорських мас-медіа. Це транслювалося на різних континентах. Репортаж з Ірпеня, Охтирки, Салтівки,  боїв за оборону Києва. 

Під кожним репортажем, який я знімав і показував полякам і ширшому колу європейських глядачів, я починав організовувати акції допомоги для конкретних підрозділів на конкретні потреби. І так, з часом, це розвинулося. Я, коли перебуваю в Україні, документую, ніколи не знімаю самого себе як героя репортажу. Перед моїми камерами місце є виключно для місцевих героїв даної ситуації, даної історії, даних подій. Є важливе місце для цивільних, не лише для військових. І після кожного такого репортажу, які я фактично знімав мабуть найгарячіших місцях України, я намагаюся організувати допомогу. В свою чергу, коли я не є в Україні, то крім режисури і підготовки репортажів до трансляції, організовую допомогу. І в такий спосіб я проваджу своє життя від 24 лютого 2022 року. Навіть зараз, приїжджаючи до Львова з приводу нашої зустрічі, моя машина фактично сидить на колесах, бо вона забита речами. І це як саме той єдиний випадок, коли я не за кермом. Бо за весь час, і я це підкреслюю, це моя приватна ініціатива, але за великої підтримки моїх глядачів, поляків, людей, які мені довіряють. 

Я цих машин для війська привіз кільканадцять.  Багато оснащення, генераторів, павербанків, механічних пилок, медичних речей, немедичних. Було всього багато. Протягом перших двох років я їздив на вантажному автомобілі, бо завжди його запаковував до стелі, ну а стеля в такій машині точно вища, ніж в легковій. І це, власне на конкретні потреби, які тоді були. І я буду продовжувати, бо мене дуже надихає, що є велика кількість поляків, які хочуть підтримати цю мою діяльність. А також я усвідомлюю, що якась частина поляків, яка подивилася той чи інший репортаж, допомагає через різні інші ініціативи. І це чудово. Зараз я доставляв допомогу для евакуації людей з Покровська. Я в травні був в південному Покровську, там було досить невесело. Я був в Антонівці вкінці квітня і на початку травня цього року, в херсонській Антонівці, де я пішов пішки разом зі старшим чоловіком, щоб допомогти евакуювати його вже дуже стару тітку. І щоб це зробити, ми пішли без жодного устаткування, жодних жилетів, камер. Я взяв тільки маленьку камеру GoPro, і ми вивезли цю жінку тачкою. Я сам вивозив людей з Романівки, Ірпеня, Куп’янська, Салтівки, і це все було під час активних бойових дій. І це теж була допомога. Я роблю все, щоб кожного дня дивитися в дзеркало і посміхатися. Я роблю все, на що мені вистачає сил, хоча ці сили не збільшуються. 

Міхал Пшедляцкі, фото: facebook/michal.przedlacki

Але чому? Це ж не належить до обов’язків журналістів, які працюють під час війни?

Так. Але хто ми в першу чергу - журналісти чи люди? Я передусім людина. Професія, яку я виконую, професія, яка є моєю пристрастю, переповідання правди, вміння, можливість підготувати цей повноцінний телевізійний репортаж - це всього лише професія. Це щось, що я роблю. Є ситуації, в яких дійсно йдеться про життя і здоров’я іншої людини. Тут немає місця для роботи з камерою. Треба вибирати або одне, або інше. Бо життя – це найбільша цінність.  

Тож, між тим, щоб зняти якийсь супер кадр чи врятувати людину, ти обереш її порятунок? 

Звичайно. Це навіть неможливо порівняти. Я документую і передаю цю правду про війну, правду про російські звірства якомога чесніше і сумлінніше.  Але я пам’ятаю, як колись вивозив важко поранену жінку з Романівки. Це була родина, яка їхала з Ворзеля. Був початок березня 2022 року. Їм треба було подолати 600-700 метрів на відкритому просторі. Вони їхали звичайним легковим автомобілем, якоїсь звичайної марки. То не була військова машина, чи якийсь бус, чи щось таке - звичайна машина. І росіяни, вбивці, відкрили по них вогонь з кулемету, з танку. Кулі влучили в цю жінку, і в її кільканадцятирічну дочку, бо вона, щоб врятувати братика, що їхав поруч, закрила його своїм тілом. І вони вижили тільки тому, що якимось дивом черги пострілів з цього кулемету не поцілили по мотору, не поцілили її чоловіка, водія. І вони дісталися Романівки. Я тоді був в Романівці. Там стояла одна військова швидка. 

Я їхав на вантажному автомобілі. Там у мене був вантажний автомобіль. В тій швидкій було місце для однієї людини, і там був лікар. Дівчинка була в критичному стані. Рахунок йшов навіть не хвилини, а на якісь секунди, дійсно. Це був кінець її життя. Мама була в дуже важкому стані, але кращому, ніж її донька. Я  крикнув, що вона, мама, поміститься в мене на ношах. Доньку занесли до швидкої, маму до моєї машини, і ми дали по газах через цілий Київ, аж до військової лікарні, вже не пам’ятаю як долетіли. І уявіть собі, обидві вижили. Лікарям, пам’ятаю - бо ми їхали на повній швидкості - повідомив водій швидкої. Вони до нас дослівно бігли назустріч. І я пам’ятаю, як сьогодні, як їм надавали допомогу на розкладних ношах по дорозі до дверей лікарні. І вони вижили. Я про це дізнався набагато пізніше. Бо тоді, як трішки вже вщухли емоції, то на пасажирське крісло в швидкій заскочив батько. І він там чекав, бо його не впустили до відділу невідкладної допомоги. І я вирішив з ним поговорити, і запитав, чи погодиться він щось сказати на камеру. Він погодився і я показав розмову з ним в тому репортажі з Ірпеня.

І згодом, після випуску цього репортажу, до мене написав якийсь глядач, через скількісь там тижнів, я тоді був, не пам’ятаю де, на Донбасі може. І цей глядач написав, що ту родину в шпиталю потім відвідав президент Зеленський. І він побачив фото на Твітері Зеленського і впізнав цього чоловіка, який стояв біля своєї доньки, а президент Зеленський приніс їм букет квітів. Дівчинка була ще бліда, вона довший час провела в лікарні. Я дотепер не знаю, що з ними зараз. Зверніть увагу, який неймовірний героїзм, яку відважність, не кліпнувши оком, продемонструвала ця дівчинка, щоб врятувати свого брата. Затулила його своїм тілом і врятувала йому життя. Це такі ситуації, що братися за камеру, якщо вирішується доля іншої людини, якщо йдеться про людське життя, було би злочином. Журналіст - це професія моральної відповідальності, відповідальності перед суспільством. А на війні, на жаль, є багато чого документувати і переказувати. Але деколи ти просто не можеш задокументувати найзворушливішу історію. І хоча на війні відбувається багато зворушливих подій, але ще важливіше на війні залишатися людиною. 

А що ти відчув, коли дізнався, що родина вижила, що та дівчинка вижила, і її мама вижила?

Це мене дуже втішило, дуже! Я був тоді, так, я був на Донбасі, і, о Боже, це був Великдень 22 року. Так, я був в Авдіївці, а точніше за Авдієвкою, на тих перших позиціях. І в акурат на Великдень ми відійшли з солдатами до Авдіївки, і там до мене дійшла ця новина. Це було так надихаюче, що навіть зараз як згадую, то відчуваю, що серце в мені радіє. Я досі під великим враженням від відваги цієї дитини, цієї дівчинки, яка без роздумів зберегла життя брату. Таким людям ми допомагаємо.

Напевно, є багато людей, з якими ти потоваришував, як був на фронті, і з якими ти попрощався назавжди? Напевно,  є таких чимало серед військових або волонтерів, котрі працюють там на першій лінії. Як ти даєш собі раду, коли отримуєш звістку, що, на жаль, якогось героя твого репортажу вже немає серед живих?

Не знаю, чи з таким можна впоратися. Пам’ять про них залишається в мені, і часто це болюча згадка, через те, що вони померли, загинули, відібрали у них життя. Я пам’ятаю такого солдата з 68 бригади, з яким я розмовляв. Я працював в Благодатному. Я мав спеціальний дозвіл, під час прориву на запорізькому напрямку і на кордоні Донецької області, у зв’язку з чим я був в селі Благодатне, коли його звільняли від росіян. Була така напружена ситуація, бо з другої сторони річки підходила українська морська піхота, і росіяни переправлялися через річку, тікаючи від того натиску до Благодатного, а ми в Благодатному не розуміли, чому росіян стає все більше. Там був серйозний пункт, склад чи два склади амуніції. Тривав запеклий бій,  навколо багато всього відбувалося, часом в 30-ти метрах від тебе пробігав росіянин. Я відзняв там репортаж і по тому вже у Великій Новосільці, сидів в ангарі з кількома солдатами з розвідки. 

Ми палили, вони були страшенно втомлені, страшенно. Я пам’ятаю чоловіка, з яким ми поруч сиділи, він тримався за голову, і він сказав як все це закінчиться, то він заведе пасіку з вуликами, бджолами, посадить город, і буде займатися тими бджолами, буде виробляти і продавати мед, буде займатися городом, і на тому зосередиться. І буде собі спокійно жити зі своєю дружиною. Але, на жаль, він загинув. У мене є номери телефонів, які вже ніколи не будуть відповідати. Натомість я знаходжуся в незрівнянно комфортнішій ситуації. Бо я не військовий. Є певна кількість цивільних людей, з якими я познайомився під час війни, які також віддали найцінніше, що у них було – життя. Ця кількість не така велика, як серед військових. Бо деякі мої знайомі військові з передової якимось дивом досі живі наперекір всьому, але в телефоні 3/4 номерів або і більше вже ніколи не будуть відповідати. 

Знімати в таких умовах – це ж постійна небезпека. Тобі щастить?

Я в такі реально небезпечні ситуації потрапив лише кілька разів. Одного разу так сталося, що в машину зайшло через дах, а вийшло через бік, вибило переднє скло, зламало радіо антену, а мене навіть не зачепило. Іншим разом уламок зачепив мій бронежилет, але так пролетів, що лишень розірвав мені передню кишеню. Я навіть не зауважив, тільки пізніше помітив, що вона порізана. Чи якісь такі близькі прильоти були, але… Звичайно, що небезпечні моменти трапляються. Коли я розумію, що я зайшов можливо задалеко. Так було в Куп’янську, коли я перейшов через підірваний міст над річкою Оскіл. Тривало визволення Куп’янська, і я раптом опинився на лінії фронту.

Там поблизу залізничної колії саме тривала запекла битва. А оскільки я працюю сам, і на доважок була така халепа, то я опинився в скрутній ситуації. Тіла, трупи, я пам’ятаю жіночі чоботи, що лежали на вулиці. Напевно снаряд мав прилетіти дуже близько до місця, де була та особа, і її відкинуло на дерево, а один чобіт залишився на дорозі, інший лежав вже там, біля тіла. Але, знову ж таки, такі небезпечні ситуації трапляються рідко. Не можна їх порівняти те, з чим стикається солдат, з тим, з чим стикається журналіст, навіть такий як я, що доєднався до підрозділу, щоб документувати, власне, бої, війну, відпочинок, слабші моменти, сильніші моменти. Цих небезпечних моментів в журналіста точно менше. 

Міхал Пшедляцкі, фото: facebook/michal.przedlacki

Але той снаряд міг влетіти в автівку, не дай Боже, з іншого боку. Не виникало в тебе ніколи думки"Нащо мені це? Адже то не моя війна, то не війна Росії проти Польщі"? Бо, на жаль, зараз таке часто можна почути від поляків, що "це - не наша війна"… 

Це можна почути на другому плані суспільства, що "то не наша війна". Тут, на жаль, справджується стара істина, що на відстані чуже горе не чується. Ця відстань, що відділяє тих, хто говорить такі коментарі, від місця, де йде війна, де люди борються, захищаючи свою країну, своє житло, свої родини, яким немає де відступити, бо якщо відступлять, то сюди повернеться радянська імперія. Ця відстань, для тих поляків, які говорять такі коментарі є мірою відчуженості. Натомість, якби не опір і не гігантська воля українських вояків, ми мали би російські звірства як мінімум на нашому кордоні, і тоді ракети, котрі зараз літають в радіусі, залежно від виду озброєння, там на сході, наприклад на півдні або дрони, то зараз це б залітало на територію Польщі, і ми мали б це щодня. Тоді таких коментарів не було би, тоді люди зрозуміли би, що це також наша війна. Ми усвідомлюємо, що Україна воює не на для того, в першу чергу, щоб врятувати Польщу, що абсолютно нормально. Україна воює, щоб врятувати себе, але охороняючи себе, одночасно безперечно охороняє Польщу і поляків. Тому я, не озираючись ні на кого, роблю те, що можу, і буду робити, що зможу, щоб підтримувати Україну. 

Але коли звучить "прошу не розповідати нам про війну, бо ми як поляки також пережили багато під час Другої світової війни" (теж часом чую такі речі), і думаю тоді як реагувати? Тому що, звичайно, те, що пережили поляки під час Другої світової війни, і що українці – це різний досвід. Хоч українці теж втратили тоді від 8 до 10 мільйонів людей. Поляки, мабуть, більше, і це велика травма! Але,  чи можна порівнювати війну, про яку знаєш від своїх дідів, прадідів, про яку знаєш з підручників? 

А чи Ви чули коли-небудь такі вислови від особи, яка дійсно жила в часи Другої світової війни?

Ні.

Ну власне, бо такі речі говорять виключно ті люди, які не мають права так казати. Бо вони не повинні приписувати собі розуміння війни, з якою ніколи не зустрічалися. Тому, коли я чую такі коментарі, що, мовляв, ми теж пережили багато… Як хтось вже так говорить, то нехай говорить про себе. Я не боюся висловлювати цю думку. Як хтось говорить, що ми теж пережили багато, то треба просто ігнорувати таку особу. Треба любити своє. Ми – поляки, разом з українцями, ви – українці разом з нами, давайте просто так любити своє, щоб стримувати цього звірячого нападника, який просто хоче створити один великий колхоз. Люди, які таке кажуть, я думаю, що вони будуть одними з перших, хто тікатиме від росіян. Бо не мають жодного поняття, що таке війна. Я пам’ятаю на прикладі перших репортажів - найбільш зворушливі коментарі, які я отримував, то часто були рукописні листи до редакції. Я з ними познайомився пізніше, бо я постійно був тут, а коли нарешті приїхав, то отримав стос листів, написаних від старших людей. Я добре пам’ятаю ті листи. Там завжди, може  на початку, або ні, але завжди в першій частині листа писалося"я теж пам’ятаю війну", "я жила в часі війни", "пам’ятаю окупацію". І найбільш зворушливі слова підтримки українців були від старших поляків , котрі, на схилі свого життя, пам’ятали війну. 

То, як пояснити людині, яка бачить війну лише в телевізорі або в соцмережах – що це таке? Адже ми сидимо з тобою в студії - і зараз не літають бомби, ми спокійно розмовляємо, десь на вулиці люди п’ють каву, хтось працює, хтось йде з дитиною на прогулянку, і все виглядає спокійно. Харків обстріляли сьогодні вночі. Десь влучили в якийсь будинок. Є вбиті, є поранені. Але в іншій частині міста люди ідуть вулицею, п’ють каву, хтось, може, засмагає на березі річки. Як пояснити, що війна може бути такою? Може бути так, що десь там у ці хвилини - просто пекло, а десь там триває життя? Хоч кордон між тим пеклом і життям дуже крихкий!

Коли я пояснюю, чим для мене є війна, то це гігантська, несподівана, раптова катастрофа, яка забирає у тебе все, що є найціннішим в житті. Маєш свої плани, маєш своє омріяне житло, сплачуєш кредит, плануєш, бо свобода і спокій – це можливість планувати майбутнє. Плануєш, що завтра підеш, поїдеш до магазину, а за тиждень зустрінешся з друзями, а може проведеш відпустку, замислюєшся, до якої школи віддати своїх дітей, або як вирішити якісь проблеми, з якими вони зіштовхуються. Світ стабільний, передбачуваний, спокійний. Маєш свій сад, який ти поливаєш, маєш гарні квіти, автомобіль, все надійно. І раптом - війна забирає в тебе, все, що здавалося надійним, забирає гроші. Банки перестають працювати. В дім, в якому ти живеш, прилітає ракета, хтось кричить. Раптом немає в тебе житла, яке було, раптом твої діти плачуть, а ти не знаєш, що робити, щоб їх заспокоїти. У тебе відібрали всю надійність твого життя, і це тільки початок. Відтепер війна - це все, що відбувається в твоєму житті, коли ти маєш жити без жодної впевненості. 

До частини людей, які можуть мою розповідь почути і собі уявити, це доходить. Але ми ніколи не зможемо переконати всіх. Нам це не вдасться. Є люди, які повністю закриті від всього, включно з власним здоровим глуздом. І так трапляється, що це переходить географічні кордони країн. Що ми можемо робити - так це навчати суспільство. Щоб суспільство в цілому більше розуміло, більше долучалося. Але ми завжди зустрічаємо коментарі, котрі будуть говорити про те, що, наприклад, а в цій частині України, як наприклад тут, ми зараз на заході України, тут люди живуть ніби війни не було, і взагалі не звертають на неї уваги. І частково це правда, але лише частково. Бо це речі вирвані з контексту. Але цим власне займається російська пропаганда. 

Вона маніпулює тими людьми, які дійсно позбавлені логічного мислення, які безкритично повторюють явні дурниці. Бо вони черстві, заздрісні. І завжди в кожному суспільстві є група людей, яка заздрить своєму сусідові з приводу гарного життя, замість, щоб радіти цьому, яка бажає йому поганого, замість того, щоб бажати доброго. Як чекає, коли він оступиться. І ті люди, які, я перепрошую, ковтають як гуси російську пропаганду і безкритично її переказують - що можемо з цим зробити?  Тільки залишатися при своїй думці. Ми не навчимо їх. 

Треба докладати зусиль там, де ми можемо отримати максимальний ефект співвідносно до енергії, яку витрачаємо. І я зосереджуюся на цьому. У мене обмежена кількість енергії, але я завжди викладаюся на максимум, і завжди скеровую цю енергію туди, де результат є найбільший. Це мій один мікроскопічний шматочок, піщинка, яку вкладаю зі своєї сторони, активізуючи глядачів, активізуючи людей, організовуючи допомогу, переказуючи історію, ситуацію, відкриваючи очі на російське звірство полякам. І не озираюсь на тих, хто того не вартий.

Ти бачив це російське звірство на власні очі? Яке воно? 

Це як якась жахлива чорна маса, яку жодним чином неможливо зрозуміти спираючись на здоровий глузд. Маса, котра хоче тільки вбивати, ґвалтувати і спалювати. Це заперечення цінностей світу, в якому ми виросли. Це заперечення всіх цінностей світу, до яких ми прагнемо. Хтось колись сказав, що Росія це автозаправна станція з атомною зброєю. Так, там більше нічого немає, з огляду на те, що робить Росія, нападаючи і знищуючи чеченське суспільство, нападаючи і знищуючи Грузію, нападаючи і знищуючи Україну, прагнучи повного знищення цієї країни, знищення свідомості незалежності, культурної незалежності. Це неможливо пояснити здоровим глуздом. Це заперечення всього, що дозволяє жити як вільна людина. Це якесь жахливе суспільство, яким керує право сили і грошей, винятково. 

Міхал Пшедляцкі, фото: facebook/michal.przedlacki

У тебе була колись можливість розмовляти з російськими солдатами, які потрапили в полон до українців?

Більше ніж просто розмовляти. Я в Благодатному додав одного російського солдата до обмінного фонду полонених. Було це так, що спіймали якогось там розвідника. Ситуація була плинна, не зрозуміло було, чому росіян стає більше, все це розвивалося стрімко. Треба було, щоб того росіянина допитали якнайшвидше в штабі, який тоді, це вже не таємниця, це було роки тому, знаходився в Великій Новосільці. І його треба було одразу туди відвезти. За ним приїхав MRAB, а ні, даруйте, MaxxPro, такий бронетранспортер, і мав його забрати. А Благодатне це мале село, яке на той час було оточене майже з трьох сторін позиціями росіян в посадках. Також там була російська протитанкова зброя, може танки. І, на жаль, той MaxxPro, біля якого якраз стояв той росіянин з українськими солдатами, де його допитували, був поцілений протитанковою зброєю. Я був там з надзвичайно відважною геройською людиною, “Банкіром”, такий його позивний, командир роти БПЛА в 68 бригаді … 

Оністрат, Андрій? 

Так, з Андрієм Оністратом. Це було через кілька днів, як він втратив свого сина. І я був з ним в Благодатному. І от, після влучання в той MaxxPro, він хотів одразу туди дістатися, бо знав, що там були українські солдати, що там був керівник тієї битви на місці. Ми пересувалися звичайним неброньованим автомобілем, пікапом. І всупереч будь-якому здоровому глузду, через бажання, на вимогу Андрія Оністрата, ми туди дісталися. Андрій був впевнений, що в нас нічого не поцілить з протитанкової зброї, бо наша машина була занизька. Так чи інакше ми якось туди доїхали. Андрій шукав солдатів, я теж. І я знайшов того росіянина, якого вибух відкинув через подвір’я. Він вдарився в стіну. Був важко поранений, мав пробите стегно, був сильно контужений. 

Я наклав йому турнікет і ми його звідти винесли. В той момент, як ми його підняли, то він від болю втратив свідомість, потім знову втратив свідомість, але був живий. І ми з Андрієм принесли його до пікапу. Андрій знайшов пораненого українського солдата, знайшов також того командира. Який, старший за званням, був другом Андрія. І він відмовив йому в евакуації поранених. Не знаю, чи можу про це говорити, якщо що, то виріжете, але це було роки тому. Воював там хлопець з позивним “Лєрмонтов”. Несамовитий командир, дуже досвідчений, чудовий український офіцер, котрий теж був поранений, сильно контужений після попадання протитанкової зброї в MaxxPro. Але командир відмовив в евакуації. 

Андрій не міг його евакуювати, ну бо не міг. Командир міг відмовити, був вищим за званням, і відмовив. Але Андрій от що зробив він - повідомив по рації, вже в дорозі, що тут офіцер сильно контужений, поранений. І фактично вже надійшов наказ від керівництва щодо Лермонтова, що той мусить евакуюватися. Але Лєрмонтов не евакуювався, відмовився. Ну і врешті ми взяли пораненого українського солдата. А ще до пікапу засунули російського полоненого. 

І на повній швидкості поїхали до Великої Новосілки. І ми таки довезли цього росіянина, живого, я зупинив йому кровотечу, і він вижив. Одразу потрапив на операційний стіл, і українські медики врятували йому життя. І так він потрапив до обмінного фонду полонених. А ще до кінця історії дожив Лєрмонтов. За ним поїхала якась машина, MaxxPro, по нього і інших поранених. Він потрапив до стабілізаційного медичного пункту. У нього була кров з вух і так далі, був закривавлений. Коли з нього почали знімати жилет і він втратив свідомість. Але якщо опустити цю таку довгу, може і непотрібну історію, то мушу визнати, що у мене не було справжньої нагоди розмовляти з російськими полоненими. Хоч я регулярно слухаю такі розмови на каналі, на Фейсбуку, в Ютубі, де вони проводяться. Слухаю їх з великим зацікавленням, з великим зацікавленням дивлюся, зокрема як відбувається контакт з родинами таких полонених. Але я добре пам’ятаю росіян в Чечні, в Грозному, як вони себе поводили.

Мені колись російський солдат приставив дуло до спини, коли я їхав маршруткою з Чечні, яка була зоною контртерористичної операції, як тоді говорили росіяни. Мене вивели за блокпост на кордоні між Інгушетією та Чечнею і не знати, що було б. Але здійняли галас жінки, які їхали з товарами на Назранський ринок. І мене відпустили. Я тоді був дуже молодою людиною. Я пам’ятаю росіян, яких я там бачив, яких я також бачив під час зачисток в Грозному. Солдатів-контрактників, які були найчастіше п’яні, чи під наркотиками, які були справжніми нелюдами. Але я бачив і таких вісімнадцятирічних російських солдатів в завеликих одностроях, зі зброєю, яка їм не пасувала. Які в тій Чечні виглядали недоладно, але якось туди потрапили. Проте і ті, і інші стріляли, і ті, і інші напали. 

Про що мені говорити з росіянами, які напали на цю країну, яких тут спіймали? Чого я не знаю? Знаю, що напали. Не дуже мене цікавить, що хтось приїхав, щоб повернути борг, чи тому що хотів відправити дитину до кращої школи. Бо найважливіше це те, що він взяв до рук зброю і напав на український народ. Зайшов на українську землю і готовий вбивати. 

Але чому вони готові вбивати інших людей? Хоч ми, будучи українцями, розуміємо, що нас вони просто ненавидять.

Вони зіпсуті, вони виховувалися в, не хочу називати це суспільством, вони виховувалися в реальності, де панує право сили і право грошей, де немає інших цінностей. І вони повністю цим зіпсуті. Я не кажу зараз про в’язнів, які вирішили грати відкрито виходжу з тюрми, йду вбивати. Але я кажу про тих, хто поїхав воювати в Україну. Вони зіпсуті. Для них гроші, якась певна сума, важливіші за життя іншої людини. Я не бачу тут жодної моралі. Бачу тут виключно зіпсутість. 

Після того концерту на Національному стадіоні, де виступав російськомовний білоруський репер, почули від поляків, не від всіх, але від якоїсь частини, що українці такі самі, як росіяни, говорять російською, імена російські, поводяться як росіяни. Ти бачив росіян, бачив українців. Що можеш сказати?

Я скажу так в 90-х я був достатньо молодий, що сам брав участь в сутичках на концертах. Це було абсолютно нормально. Був якийсь концерт, метал чи панк і ми танцювали “поґо”, такі танці зі штовханиною. Як не було “поґо”, то означало, що гурт слабкий, що треба в неї кидати пляшками. Я знаю, що часи змінилися, і ми живемо в зовсім іншому середовищі. Але багато тих коментарів виникає від незнання і повторення того, що говорять інші. Виборці Конфедерації, виборці правих партій - то меншість, але якась група використала, передусім політики. Ці ультраправі використали кожну можливість, щоб як найсильніше роздмухати, щоб показати, що це була українська провокація проти польського народу. Не проявили в такій поведінці жодної моралі, а та база, що обирає таких політиків, на це повелася. Здійнявся великий галас в Польщі, і тільки за якийсь час до поляків дійшло, що фактично українці говорять українською, а ці говорили російською, що на концерт з’їхалися фанати з усієї Європи, росіяни, казахи, українці, білоруси і так далі. Що сам автор, той репер, відомий тим, що не до кінця розуміє, що тут відбувається. Сам факт того, що далі в його гастрольному списку концерти в Єкатеринбургу, Санкт-Петербургу. Боже, не обманюймо себе. 

Людину, яка не співпрацює, не приймають в російській системі. Без погодження ФСБ він зроду б не отримав дозвіл там виступати.  А якщо поїде без дозволу, то одразу зникне і більше ми про нього не почуємо. Так що це була провокація. Ну і звичайно ті, хто кидав коментарі ненависті в сторону українців, що мовляв як це українці тут веселяться, замість того, щоб воювати проти росіян, то їм це дуже швидко і погано відгукнулося. Натомість багато поляків розуміє, хоч і недостатньо, що оскільки ми маємо справу з людьми, котрі виїхали з України, то також маємо придивитися до фактів. 

В кожному контексті важливі факти. А в тих коментарях немає контексту, як і немає фактів. Наприклад, яка кількість людей, що виїхала з України, припустимо, в 2022му, після початку повномасштабного вторгнення, була тоді неповнолітня, а зараз вже повнолітня? Було багато випадків, коли жінки виїжджали зі своїми дітьми підлітками, а зараз ті діти, то - юнаки і юнки, які ходять на такі забави. Чому люди мають жити тільки стражданням суспільства? Молоді люди мають жити повноцінним життям. Психічне здоров’я потребує життя, не тільки хвилювання. Чому не всі з них повернулися? 

Тому що є такі, хто не хоче воювати, є такі, хто думає лише про себе, є такі, хто таємно підтримує Росію, є такі, хто вважає себе центром Всесвіту. Є різні причини, але глупо було використовувати цю ситуацію, очевидно інспіровану Росією, яка була спланована, як багато російських дій, для знищення співпраці між поляками і українцями. Хіба не очевидно, що це російська спецоперація, спрямована на те, щоб знищити порозуміння між поляками і українцями, яке з’явилося після цього повномасштабного нападу. Бо це Росії не на руку. 

Міхал Пшедляцкі, фото: sestry.eu

Українські солдати - вони які? Або скажу так, українці, які собі спокійно жили в своїх домівках, їздили з родинами на відпочинок, вели якийсь бізнес або десь працювали на фірмі чи на заводі, але взяли до рук зброю і пішли захищати свою країну. Які вони?

Вони є прикладом для наслідування, і думаю, що таких прикладів було багато. Я також бачив українців, які поверталися, щоб воювати. Я сам своєю машиною перший раз віз такого українця, який шукав транспорт, щоб якнайшвидше повернутися. Зрозуміло, що ситуація не чорно-біла, але ми насамперед маємо зосередитися на важливості фактів. Якщо ми маємо справу з великою кількістю людей, яка взяла в руки зброю і пішла воювати, це важливіше, ніж якась групка, яка втекла або побоялася і  не повернулася. Я переконаний, що українське суспільство зведе з ними рахунки, в тому сенсі, що буде якийсь остракізм, що на десятиліття після цього запанує поділ людей. 

Де ти був, коли це сталося? Чи був там в безпеці? А якщо там був, то як ти тут допомагав? Там жив собі зручно, тільки для себе? Людей будуть так оцінювати. А для мене важливі люди, які були фотографами, я знаю таких людей: оператори, журналісти, баристи в кав’ярнях, бібліотекарі, археологи, історики, знаю, дослівно, море людей різних професій, котрі фактично в той самий день, або наступний, пішли до війська, які не дочекалися 24 лютого, бо були великі черги до мобілізаційних пунктів. Я їх дуже поважаю за відвагу, за силу характеру. Бо зробили щось. В житті кожної людини, є певні важкі ситуації, важкі моменти. Це може статися кілька разів в житті, може один, коли треба прийняти дійсно важке рішення, яке вплине на все твоє подальше життя. Але власне в такі моменти приймаються рішення і з’ясовується чи дійсно ти є людиною чи ні. Або з чого ти як людина збудований. 

Для мене це показує, що ці люди збудовані з чогось такого дійсно міцного, що були готові відкласти свої плани, своє майбутнє, свою буденність, свою безпеку, свої зв’язки, свою близькість, свої відносини з дітьми, майбутнє, і пішли воювати, ризикуючи, страшенно ризикуючи. І багато з них загинуло.

Чи розглядаєш ти сценарій, що може трапитися так, що Україна під натиском Росії, під натиском тієї кількості росіян, яка йде на війну і не має наміру її закінчувати, може впасти?

Я щось таке беру до уваги, тільки не керуюся цим. Я керуюся тим, де я можу досягнути якнайбільше добра для підтримки українського опору, для підтримки українського захисту своєї країни. Бо я знаю, що це безпосередньо переходить на захист своєї країни, свого дому, майбутнього своїх дітей. Насправді, багато чого може статися. Ми можемо мати справу з ситуацією, в якій Україна впаде, а росіяни під дулами змусять частину українців воювати проти поляків через кілька років. Таке теж може статися. Але потрібно робити своє. Треба робити своє, щоб їх зупинити. Бо як ми будемо робити своє, виходячи поза межі власної зони комфорту, а не чекаючи цього тільки від тих, хто живе на сході України, або в іншій частині, або тільки від українців, або від поляків, або від європейців, від інших країн. Робімо своє. Виходімо з зони комфорту. Додаймо ці свої зернятка - і тоді ми їх зупинимо.

За найгірших сценаріїв поляки пішли б себе захищати чи Україну?

Переживаю за то. Я не знаю наскільки багато поляків пішли б захищати свою країну, не знаю. Здається мені, що це була б менша кількість, ніж українців, які стали до боротьби, але напевно ми б теж мали справу з великою хвилею мобілізації, оскільки поляки говорять, що не віддадуть те, що мають. Останні десятиліття, гадаю, спричинились до збагачення польського суспільства, сприяли тому, що люди можуть жити самі без підтримки родини чи друзів. В суспільствах, які не перебувають на такому рівні заможності, треба мати, на кого покластися, бо самому важко вижити, щось залагодити. І тоді ця єдність, співпраця, ця спільна сила дуже відчувається. В західних суспільствах люди можуть багато чого вирішити за допомогою грошей. 

Я вірю в польське суспільство, і вірю в силу прикладу. Так ті українці, які пішли воювати на перший, другий день повномасштабного вторгнення, як ті, які воювали раніше, до повномасштабного вторгнення, показали величезний приклад тим, хто почав повертатися з-за кордону, для тих, хто вирішив піти до мобілізаційної комісії через тиждень, через місяць. 

Так само я вірю, що такі приклади будуть у нас в Польщі, і це призведе до напливу людей, щоб боротися. Свобода одна. Хтось мене колись запитав, чому в кожну акцію допомоги я вкладаю свої гроші, чому я не заощаджую? Чому, коли через рік після важкої аварії, яку я пережив і далі живу, частково понівечений, частково без чуття в кінцівках, не маючи змоги працювати, я надалі використовую заощадження, щоб підтримувати Україну. Я сказав, що свобода одна. Для чого мені гроші, робота, що завгодно, якщо у мене не буде свободи.